Патетичний блуд - Дністровий Анатолій - Страница 13

Прибігає радісна Юля, показує півсклянки олії, яку вициганила в Мар'яни на дев'ятому поверсі. Мар'яну переважно оминають десятою дорогою, бо в жовтні минулого року, як усілякі гниди патякають, у неї знайшли побутовий сифіліс, але все це жалюгідні плітки, на які ми не зважаємо, а тому радо ходимо одні до одного в гості й ділимося тим, що маємо. Все, що народилося на землі, — належить землі, а тому є природним. Треба не боятися давати і не боятися просити. Юля бере сковорідку й біжить на кухню, нагріти її на електроплиті. Дочищаю картоплю, теж несу її в невеликому банячку з водою на кухню. Юля просить, аби нарізав кубиками, так смачніше. Кубиками то кубиками, хоча й соломкою непогано. Через півгодини я приношу смажену запашну картоплю в кімнату, де на мене чекають і потирають руки Юля і Дека, який притарабанив миску квашених огірків. О, живемо! Тільки-но сідаємо за стіл і беремо виделки, стукають у двері. На порозі стоїть моя одногрупниця, вона просить мене вийти, щоб переговорити, каже, що півгодини тому телефонувала до Насті, в неї неприємності, лежить із високою температурою. Я мовчки одягаюся, на здивовані запитання Юлі й Деки нічого не відповідаю, лише кидаю, що буду через дві години. Майже біжу. Мене трусить, руки тремтять, у грудях страшно калатає. Це все через мене, ідіота. Пробігаю повз корпус свого факультету, звертаю на Чернігівську, ненароком ступаю у калюжу з нерозталим снігом і намочую ноги. Через кілька годин вдарить мороз, мені стає страшно, так можна застудитися. Аби ноги не змерзли, починаю бігти, спершу по Широкомагерській, потім по Московській і врешті звертаю на вулицю Насті. Відчиняє її батько, який завжди кумедно кліпає очима, легко усміхається й каже, що мала трохи прихворіла. Настина мати виходить із сусідньої кімнати, вітається, зітхає, она вся заболіла, тімпіратура високая, даже нє знаю, шо дєлать. Роззуваюся й прямую до Насті. Вона в ліжку під теплою ковдрою, біля її голови на тумбочці тьмяно горить світильник, ліниво осяваючи кімнатний морок. Біля Насті помічаю кота, який завжди лежить поруч, коли вона погано почувається. Настя дивиться хворобливим, заплаканим і скорботним поглядом, в її очах стоять густі сльози. Я падаю на коліна й осипаю її поцілунками, вона тулиться до мене гарячим, розпашілим і мокрим від сліз лицем, шепоче, я знала, що ти прийдеш. Так, так, я прийшов, маленька. Настя обіймає мене, цілує насупленими губками й каже: думала, що тебе вже втратила.

«Дурненька, — притуляю її долоню до своєї щоки, — яка ти дурненька».

«Від тебе смердить общагою».

«Справді?» — удавано обнюхую себе.

«Від тебе завжди смердить общагою. Але я все одно тебе люблю».

«І я тебе».

Пауза.

«Чому ти так любиш общагу?»

«Не знаю. Може, там добре».

«Я її ненавиджу, ненавиджу твою общагу».

«Ти все не так сприймаєш».

«Слава Богу, що не так. Ваші таргани, буддизм, пиятики, оргії... я не хочу цього розуміти».

«Давай не будемо».

«Давай. Бо не маю сил».

Навіщо я повернувся до неї? Дурнувате запитання. В мене ж був шанс дати Насті спокій... Але ж такий порив! Чого собі відмовляти! Людина під час пориву стає інакшою, патетичною і піднесеною. Мені це сподобалося. Я повертаюся від неї, ніби прибитий мішком, поволі плентаюся нічними ніжинськими вулицями, відчуваючи, як від морозу мерзнуть мої холодні ноги. Вдихаю на повні груди гостре зимове повітря й не думаю про застуду, нікуди не хочеться йти, ноги самі несуть повз тихі, сонні подвір'я Магерок, на які, як подейкують, ходив на кавалєрку Гоголь. Мене веде мій неспокій, в якому б'ється внутрішній голос, і на сотні запитань у розпачі він не може дати жодної відповіді. Не хочу його слухати, лише втомлено п'ю очима тьмяне провалля темені попереду, там, у невідомому, потопають дерева, людські хати, чорний асфальт зі скляними плямами замерзлих калюж. У такому стані добре писати вірші або вішатися. Поганий стан: у ньому не досягнеш гармонії, не настроїш на потрібний лад свій внутрішній оркестр, і залізна флейта не подарує тобі свою вічну мовчазну музику, в якій стихають пристрасті, замовкають голоси, заспокоюються серця і тривоги. Ніколи не почуєш великий звук Лао-Цзи.

Дека заходить до мене в костюмі та при краватці, дивлюся на нього і сміюся: в такому одязі він виглядає кумедно, повним бовдуром. Насуплено дивиться на мене: ти чого? Вибрався, ніби на женячку, — плескаю його по плечі. У правій руці він тримає вішака з костюмом для мене, якого позичив у приятеля з музпеду; Дека каже, щоб без фокусів, обережно, це концертний костюм, щоб не порвав його, не обстругав м'ясним салатом чи не облив вином, у ньому півмузпеду виступає та здає екзамени. Заспокоюю друга: постараюся. Він підганяє мене, щоб швидше чухався, бо з такими темпами запізнимося, а Таня любить точність. Я морщуся, бо Настя так і не прийшла, її зневага до общаги, мабуть, взяла гору над тим дружнім і справжнім теплом, із яким Таня запрошувала на власний день народження. Пропадає настрій, намагаюся не думати про Настю. Все ж таки не слід було до неї йти, можливо, так би вже порвали стосунки. Одягаюся, беру портрет Тані власного виконання, а Дека — сірникову церкву, над якою мудохався тиждень, і ми йдемо до іменинниці. В Таниній кімнаті за великим столом, складеним із кількох менших, сидить чоловік вісім, кілька наших спільних знайомих і невідомих дівчат, певно, її одногрупниці з природничо-географічного. Таня накидається на нас, чого спізнилися на дванадцять хвилин, я виправдовуюся, що не орієнтуюся в часі, золотце, ти ж знаєш, у мене нема годинника. Ми з Декою цілуємо її, висловлюємо свої побажання. Таня вродлива, як ніколи: в елегантному вечірньому платті, з новою зачіскою, погляд відкритий, чистий, наповнений незрозумілим блиском і радістю. Вона захоплена подарунками, дякує нам, знову по черзі цілує, розглядає портрет і зізнається, що давно мріяла, аби я її намалював. Таня садить нас навпроти один одного, між дівчатами, щоб ми їх розважали. Праворуч від мене — гарна брюнетка, здається, з Дебальцевого, ми з нею пиячили на першому курсі й говорили про багато приємних речей, про які тепер нічого навіть не згадаю; ні, ні, пам'ятаю — я з нею намагався говорити російською, але мене вистачило лише на дві хвилини. Я відразу забув, як її звати. Таня представляє по черзі своїх гостей. Я згадую: симпатичну брюнетку звати Ніна. Наливаю їй шампанського, а собі горілки. Дека зі свого боку також обслуговує дівчат. Ми випиваємо за Таню, потім ще раз. Стукають у двері, заходить Юля, вибачається за спізнення, каже, що з красивим мальчіком познайомилася, такий хороший, не п'є, не курить, що аж хочеться. Моє коліно ненароком торкається ноги Ніни, я заводжуся, вона цьому не надає жодного значення й далі говорить з чорнявою куркою навпроти, як гарно було цього літа в Криму, правда, там дуже напружено, всі чекали, що почнеться громадянська війна, але минулося. Кладу їй праву руку на коліно, Ніна не звертає уваги й говорить далі, що треба обов'язково поїхати в Крим і цього літа, «в іюлє, да, да, в іюлє, вода будєт тьоплая». Виголошуються ще кілька тостів. У двері знову стукають. Таня каже, що вже, здається, всі є, кого ж принесло на цей раз. Вона відчиняє двері і до кімнати заходять два сорокарічних мужики в довгих темних пальтах, один, біловолосий, з великим пузом, тримає торт і дві пляшки шампанського, а інший, двометровий, широкоплечий шланг із зеківською мордякою, вручає Тані велетенський букет вишневих троянд. Усі замовкають і дивляться на нежданих гостей. Біловолосий повільно чіпким поглядом оглядає присутніх, очима зупиняється на Тані, вітає з днем народження від імені Володі Бери, а також від себе особисто. Таня запрошує їх до столу. Біловолосий і його велетенський друг скидають пальта, вішають на цвяхи, забиті у двері, і сідають до нас. Таня шепоче, що це пацани з Бобровиці, які Бері на зону передають бабки. Біловолосий відрекомендовується Віктором Андрійовичем, каже, можна просто Вітя, тут, я віжу, все своі. Він оглядає стіл пильним оком і своєму напарнику каже, аби поставив горілку «Смірнов». Той підривається з місця, порпається в кишенях пальта й дістає маленьку пласку плящину. Я відкорковую її і наливаю. Він просить дозволу сказати тост від себе, а головне — від імені Бери, каже, що той хоча й далеко, але передає свої найтепліші побажання. Вітя говорить довго, всі погляди зосереджені на ньому, видно, що звик, аби його слухали. Ми перехиляємо, його напарник п'є компот (мабуть, за кермом).