Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 57

Д'Артаньян не знав королеви, але незабаром — спершу з легкого іноземного акценту, а потім з того зверхнього тону, який мимоволі вчувається в кожному слові можновладних осіб, — виділив її голос серед інших. Він чув, як вона то підходила, то відходила од відчинених дверей, і навіть два чи три рази бачив якусь тінь, що заступала світло.

І раптом прекрасна сніжно-біла рука трохи відхилила портьєру; Д'Артаньян збагнув, що це — подяка йому; він упав на коліна, схопив цю руку й шанобливо торкнувся її губами. Потім рука зникла, залишивши йому на долоні коштовний перстень. Двері зачинилися, і юнак знову опинився в темряві.

Д'Артаньян надів перстень на палець і чекав, що буде далі. Він розумів — це ще не кінець. Після подяки за відданість мала прийти подяка за кохання. До того ж, хоч балет уже й закінчився, свято тільки починалося; вечерю було призначено на третю годину, і дзиґарі на башті Сен-Жан вибили три чверті на третю.

Справді, гомін голосів у сусідній кімнаті став потроху вщухати, віддалятися; потім двері кабінету, де стояв Д'Артаньян, відчинилися, і в них вбігла пані Бонасьє.

— Ви! Нарешті! — вигукнув Д'Артаньян.

— Мовчіть! — сказала молода жінка, затуляючи йому рота рукою. — Мовчіть і виходьте тим самим шляхом, яким прийшли сюди.

— Але де й коли я вас побачу? — спитав Д'Артаньян.

— Ви дізнаєтесь про це із записки, яку знайдете вдома. Ідіть, ідіть!

З цими словами вона відчинила двері й виштовхнула Д'Артаньяна з кабінету.

Д'Артаньян підкорився, немов дитина, без єдиного слова заперечення; це доводило, що він і справді був нестямно закоханий.

XXIII. Побачення

Д'Артаньян щодуху помчав додому і, хоч була вже дуже пізня година, а йому треба було проминути найнебезпечніші квартали Парижа, він не мав жодної неприємної зустрічі. Всім-бо відомо, що у гультіпак і в закоханих є свій ангел-охоронець.

Двері його будинку були прочинені; він злетів по сходах нагору й тихенько постукав умовним стуком, відомим тільки йому та слузі. Планше, якого Д'Артаньян вирядив з ратуші за дві години до того, звелівши чекати на нього вдома, відімкнув двері.

— Мені хто-небудь приносив листа? — нетерпляче спитав Д'Артаньян.

— Ні, пане, листа ніхто не приносив, — відповів Планше. — Але є лист, який прийшов сам.

— Що ти хочеш цим сказати, дурню?

— Я хочу сказати, що, повернувшись додому, знайшов на столі у вашій спальні листа, хоч ключ од квартири весь час був у мене і я й на мить не виймав його з кишені.

— Де ж цей лист?

— Я лишив його там, де він був, пане. Чи ж видано це, щоб листи потрапляли до людей у такий спосіб? Коли б іще вікно було відчинене або хоч прочинене, тоді б я, може, й нічого не сказав. Так ні ж бо — воно було зачинене на всі засуви. Стережіться, пане, тут, напевно, не обійшлося без нечистої сили.

Юнак убіг до кімнати, схопив листа й розпечатав його. Лист справді був од пані Бонасьє. Ось що вона писала:

Читаючи листа, Д'Артаньян відчував, як його серце то немов ширшає, то стискається в солодкім шалі, що мучить і пестить серця закоханих воднораз.

Це ж уперше він отримав листа, в якому йому призначали побачення!

Сповнене радісного сп'яніння, серце юнака ладне було зупинитись на порозі земного раю, що зветься коханням.

— Ну що, пане? — спитав Планше, побачивши, що його хазяїн то червоніє, то блідне. — Певно, я таки вгадав. Якась кепська справа?

— Ти помиляєшся, Планше, — відповів Д'Артаньян, — а на доказ візьми ось цей екю і випий за моє здоров'я.

— Дякую вам, пане, за екю і твердо обіцяю якнайретельніше виконати ваше доручення; та все ж таки листи, які потрапляють в такий спосіб у замкнені квартири…

— Падають з неба, мій друже, падають з неба!..

— Отже, пане, ви задоволені? — спитав Планше.

— Любий Планше, я найщасливіший з усіх людей!

— Чи не дозволите тоді на радощах мені піти спати?

— А чого ж, іди.

— Хай благословить вас небо, пане; однак цей лист…

І Планше вийшов, недовірливо й непевно похитуючи головою. Навіть щедрість Д'Артаньяна не розвіяла його сумнівів.

А Д'Артаньян читав і перечитував листа. Потім, разів двадцять поцілувавши рядки, написані рукою його коханої, він ліг спати й поринув у золоті сни.

О сьомій ранку Д'Артаньян прокинувся й покликав Планше, який, так і не оговтавшись після вчорашніх тривог, одчинив двері лиш на другий поклик свого хозяїна.

— Планше, — мовив Д'Артаньян, — мене не буде, можливо, весь день, отже, до сьомої години вечора ти вільний; але о сьомій годині будь готовий і запряжи двох коней.

— От тобі й маєш! — пробурмотів Планше. — Схоже, що нам знову перепаде на горіхи!

— Візьми мушкет і пістолети.

— Ну от! Що я казав? — вигукнув Планше. — Так і є! Клятий лист!

— Заспокойся, дурню, йдеться про звичайнісіньку прогулянку.

— Еге ж, про таку саму, як оце недавно, коли згори замість дощу нас засипало градом куль, а замість бруньок на кущах розкривалися пастки.

— Пане Планше, — відповів Д'Артаньян, — якщо ви боїтеся, я поїду сам; це краще, ніж подорожувати з боягузом.

— Ви ображаєте мене, пане, — заперечив Планше. — По-моєму, ви бачили мене в ділі.

— Бачив, але, здається мені, ти витратив за той раз усю свою хоробрість.

— При нагоді, пане, ви зможете переконатися, що в мене ще трохи її лишилося; та коли ви хочете, щоб цієї хоробрості стало надовше, то, будь ласка, не зловживайте нею.

— А на сьогоднішній вечір у тебе ще її стане?

— Та стане…

— Гаразд! Покладаю на тебе надії.

— Я буду готовий о сьомій; правда, я гадав, пане, що в гвардійській стайні у вас стоїть тільки один кінь…

— Можливо, зараз там справді тільки один; але ввечері їх буде чотири.

— То, виходить, ми їздили купувати скакунів?

— Атож! — засміявся Д'Артаньян.

І, жартома посварившись на Планше пальцем, він вийшов на вулицю.

Пан Бонасьє стояв на порозі своїх дверей. Д'Артаньян хотів мовчки проминути шановного галантерейника, але той вклонився так приязно й лагідно, що пожильцю довелося не тільки відповісти на привітання, а й заговорити до хазяїна будинку.

Та й як не виявити бодай трохи поблажливості до чоловіка, чия дружина призначила вам побачення на цей самий вечір у Сен-Клу, навпроти павільйону пана Д'Естре!

Д'Артаньян підійшов до Бонасьє з якнайлюб'язнішим виглядом.

Розмова, природно, зайшла про перебування бідолахи у в'язниці. Не знаючи, що Д'Артаньян чув його бесіду з незнайомцем із Менга, пан Бонасьє розповів про знущання цього чудовиська пана де Ляффема, якого він називав не інакше, як катом кардинала, і докладно змалював Бастилію, її засуви, душники, заґратовані вікна та знаряддя тортур.

Д'Артаньян вислухав його, вдаючи, що дуже зацікавлений, і, коли Бонасьє закінчив свою розповідь, спитав:

— То ви так і не довідались, хто викрав пані Бонасьє? Якщо пам'ять не зраджує мене, саме цій прикрій обставині я завдячую щастям познайомитися з вами.

— О, — відповів галантерейник, — цього вони мені, звичайно, не сказали, та й дружина моя присягалася всіма святими, що не знає.

Ну, а ви, — провадив пан Бонасьє найпростодушнішим тоном, — де ж це ви пропадали всі ці дні? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, і, певно, не на паризьких вулицях ви запорошили свої чоботи так, що Планше вчора ледве їх одчистив.

— Ваша правда, любий пане Бонасьє! Ми з друзями зробили невеличку подорож.

— Далеко?

— О ні, боронь Боже, якихось сорок миль: ми супроводили пана Атоса на води у Форж, де мої друзі й залишилися.

— Ну, а ви, ясна річ, повернулися додому, — вів далі пан Бонасьє, лукаво глянувши на Д'Артаньяна. — Таким красеням, як ви, жінки не дають тривалих відпусток, і на вас нетерпеливо чекали в Парижі, чи не так?