Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 56

Перш ніж пройти до своєї кімнати, король наказав, щоб його одразу повідомили, коли приїде кардинал.

Через півгодини після появи короля знову розляглися захоплені вигуки — приїхала королева. Старшини знову заметушилися: пропустивши вперед сержантів, вони поспішили назустріч високій гості.

Королева ввійшла до зали: гості помітили, що вона, як і король, була сумна й, головне, втомлена.

У ту саму мить, коли королева з'явилася в залі, портьєра, що затуляла маленьку ложу, відхилилась, і за нею промайнуло бліде обличчя кардинала, вдягненого іспанським грандом. Він пильно глянув на королеву і люта, зловтішна посмішка скривила його губи: на королеві не було діамантових підвісок.

Якийсь час королева стояла, приймаючи вітання старшин і відповідаючи на поклони дам.

Аж тут з дверей навпроти вийшов король разом з кардиналом. Король був дуже блідий; кардинал щось тихо йому говорив.

Без маски, з недбало зав'язаними стрічками на камзолі, король проминув натовп і підійшов до королеви.

— Добродійко, — сказав він схвильовано, — чому, дозвольте вас спитати, ви не вдягли діамантових підвісок, хоч і знали, що мені буде приємно бачити їх на вас?

Королева оглянулася й побачила позад себе кардинала, який не міг стримати диявольської посмішки.

— Ваша величносте, — схвильовано відповіла королева, — я боялась, що серед цього велелюдного натовпу з ними може що-небудь трапитися.

— І ви зробили помилку, добродійко! Я подарував вам цю прикрасу для того, щоб ви її носили. Тож кажу вам іще раз: ви зробили помилку.

Голос короля тремтів од гніву; всі здивовано прислухались і придивлялись, не розуміючи, що відбувається.

— Ваша величносте, — сказала королева, — підвіски залишились у Луврі, я можу послати по них, і ваше бажання буде виконане.

— Пошліть, добродійко, пошліть, і якомога швидше: адже за годину почнеться балет.

Анна Австрійська покірно вклонилася й пішла слідом за дамами, які мали провести її до приготованої кімнати.

Король теж повернувся до своєї кімнати.

На якусь мить у залі запанувала тривожна розгубленість.

Усі помітили: між королем і королевою щось трапилось. Але обоє розмовляли так тихо, що ніхто не почув жодного слова; крім того, з поваги до них усі відійшли на кілька кроків.

Скрипалі грали що було сили, але ніхто їх не слухав.

Король вийшов першим. На ньому було дуже гарне мисливське вбрання; його високість герцог Орлеанський та інші вельможі теж були вдягнені мисливцями. Це вбрання дуже личило королю: в ньому він і справді мав вигляд найшляхетнішого дворянина своєї держави.

Кардинал підійшов до короля й підніс йому невеличку скриньку. Король відчинив її й побачив дві діамантові підвіски.

— Що це означає? — спитав він у кардинала.

— Нічого особливого, — відповів той, — тільки якщо королева надіне підвіски, в чому я маю сумнів, полічіть їх, ваша величносте, і коли їх буде лише десять, спитайте в її величності, хто б міг у неї вкрасти ось ці дві.

Король здивовано глянув на кардинала, але розпитати його ні про що не встиг: вигуки захоплення вирвалися всім з уст. Якщо король мав вигляд найшляхетнішого дворянина своєї держави, то королева, безперечно, була найвродливішою жінкою Франції.

Справді, мисливське вбрання напрочуд їй личило: на ній був фетровий капелюшок з голубими перами, оксамитовий корсаж перлово-сірого кольору з діамантовими ґудзиками й блакитна атласна спідниця, вишита сріблом. На лівому плечі, на пишному банті того ж самого кольору, що й пера та спідниця, сяяли підвіски.

Король затремтів од радості, кардинал — од гніву; а втім, вони стояли надто далеко від королеви й не могли полічити підвісок. Королева їх мала; але скільки було підвісок — десять чи дванадцять?

Цієї миті скрипалі заграли вступ до балету. Король підійшов до дружини конетабля, а його високість герцог Орлеанський — до королеви.

Всі стали на свої місця, і балет почався.

Король танцював навпроти королеви і щоразу, проминаючи її, втуплював погляд у бант з підвісками, але все-таки не міг їх полічити.

Чоло кардинала вкривав холодний піт.

Балет тривав годину; він мав шістнадцять виходів.

По закінченні кожен кавалер, під оплески всієї зали, відвів свою даму на місце; але король, скориставшись дарованим йому привілеєм, залишив свою даму й підійшов до королеви.

— Дякую, добродійко, — сказав він, — за увагу до мого прохання, але мені здається, що у вас бракує двох підвісок, і ось я дарую їх вам знову.

З цими словами він простяг королеві дві підвіски, принесені кардиналом.

— Як, ваша величносте! — вигукнула королева, вдаючи щире здивування. — Ви даруєте мені ще дві? Це вже у мене їх буде чотирнадцять! Король полічив. Усі дванадцять підвісок мінилися веселкою на плечі її величності.

Король покликав кардинала.

— Що все це означає, пане кардинале? — спитав він суворо.

— Це означає, мій королю, — відповів кардинал, — що я хотів подарувати ці дві підвіски її величності, але не зважився запропонувати їх сам, тож і вдався до такого способу.

— І я тим більше вдячна вашому високопреосвященству, — мовила Анна Австрійська з усмішкою, яка свідчила про те, що награна люб'язність кардинала так і не ввела її в оману, — що ці дві підвіски напевно коштують вам стільки ж, скільки коштували його величності всі дванадцять.

Потім, уклонившися королю й кардиналові, королева пішла до кімнати, де вона вдягала своє маскарадне вбрання і де тепер мала перевдягтися.

Увага, яку ми мусили приділити щойно змальованим високим особам, відвернула нас на певний час од того, кому Анна Австрійська завдячувала своєю нечуваною перемогою над кардиналом і хто тепер, нікому не відомий, загублений серед вируючого натовпу, стояв біля дальніх дверей, спостерігаючи сцену, зрозумілу тільки чотирьом особам: королю, королеві, його високопреосвященству та йому самому.

Королева зникла у своїй кімнаті, і Д'Артаньян уже зібрався вийти із зали, коли раптом відчув, що хтось тихенько торкнувся його плеча. Він озирнувся й побачив молоду жінку, яка дала йому знак іти за собою. Обличчя молодої жінки було сховане під чорною оксамитовою півмаскою, але, попри цю пересторогу, вжиту, правда, радше для інших, ніж для нього, Д'Артаньян упізнав свою колишню провідницю, жваву й дотепну пані Бонасьє.

Напередодні вони лише на мить зустрілися у воротаря Жермена, куди Д'Артаньян викликав її. Констанція так поспішала передати королеві радісну звістку про щасливе повернення її гінця, що закохані ледве встигли перемовитися кількома словами. Тож Д'Артаньян пішов за пані Бонасьє, захоплений двома почуттями — коханням і цікавістю. По дорозі, коли вони звернули в якийсь безлюдний коридор, юнак разів кілька намагався зупинити молоду жінку, взяти її за руку, помилуватися нею хоча б якусь мить; але, спритна, мов пташка, вона щоразу випурхувала, а коли він поривався заговорити до неї, владним і граційним рухом прикладала до губів пальчик, нагадуючи Д'Артаньянові, що над ним є влада, якій він мусить беззастережно підкорятися.

Нарешті, минувши численні ходи й переходи, пані Бонасьє відчинила якісь двері і ввела Д'Артаньяна до зовсім темної кімнати. Тут вона знову зробила йому знак мовчати і, відхиливши портьєру та відчинивши другі двері, з-за яких раптом сяйнуло світло, зникла.

Якусь мить Д'Артаньян стояв нерухомо, не знаючи, куди його привели, але незабаром з відблиску світла, що пробивалося із сусідньої кімнати, з подуву теплого й запашного повітря, що долинало звідти ж, зі слів кількох жінок, що говорили шанобливо й витончено водночас, зі звернення «ваша величносте», що його було повторено кілька разів, — з усього цього він ясно зрозумів, що потрапив до кабінету, суміжного з кімнатою королеви.

Юнак відступив у тінь і став чекати. Її величність здавалася веселою та щасливою, що, певно, дуже дивувало дам, котрі майже завжди бачили її стурбованою. Королева пояснювала свою радість пишнотою свята й задоволенням, яке їй дав балет, а що ні в сльозах, ні в сміхові королеві перечити не дозволено, то геть усі дами без міри вихваляли чемність панів старшин міста Парижа.