Три мушкетери - Дюма Александр - Страница 58

— Так, любий пане Бонасьє, — сказав юнак, засміявшись, — признаюся вам у цьому, бо від вас і справді, мабуть, нічого не сховаєш. Авжеж, на мене чекали і, можете бути певні, вельми нетерпляче.

По обличчю Бонасьє перебігла хмарка, але така легенька, що Д'Артаньян її не помітив.

— І ми будемо винагороджені за нашу спритність? — спитав галантерейник; голос його ледь затремтів, але Д'Артаньян цього теж не помітив, як і тієї миттєвої тіні, що спершу затьмарила чоло шановного городянина.

— Ти ба, який ви святобливий! — весело вигукнув Д'Артаньян.

— Я кажу це тільки для того, — відповів Бонасьє, — щоб дізнатися, чи пізно ви сьогодні повернетеся.

— А навіщо вам це знати, мій любий хазяїне? — запитав Д'Артаньян. — Чи, може, ви збираєтесь мене дожидати?

— Ні. Але після мого арешту й крадіжки, що сталася в нашому домі, я не можу без страху чути, як відчиняються двері, надто вночі. Що вдієш! Я — не солдат!..

— Ну, так не лякайтесь, коли я повернуся о першій, о другій, а то й о третій годині запівніч; навіть коли я й зовсім не повернуся, то й тоді не лякайтесь.

Бонасьє зблід так, що Д'Артаньян уже не міг цього не помітити й спитав, що з ним.

— Нічого, — відповів галантерейник, — нічого. Відтоді, як скоїлися всі мої лиха, в мене почалися раптові напади слабості. От і зараз затрусило. Не звертайте на мене уваги — поклопочіться краще про своє щастя.

— О, в такому разі я дуже заклопотаний, бо я й справді щасливий.

— Не кваптеся — адже ви сказали, що це буде ввечері.

— Ну, хвала Богові, вечір не забариться! І, може, ви чекаєте на нього так само нетерпляче, як і я. Пані Бонасьє, либонь, навідає ввечері свого чоловіка?

— Ввечері пані Бонасьє не прийде, — поважно відповів галантерейник. — Її затримують у Дуврі службові справи.

— Тим гірше для вас, мій любий хазяїне, тим гірше; коли я щасливий, то хочу, щоб і всі навколо мене були щасливі, але, мабуть, це неможливо.

1 Д'Артаньян пішов, регочучи з жарту, який, на його думку, був зрозумілий тільки йому.

— Щасливого вам вечора! — відповів Бонасьє могильним голосом.

Але Д'Артаньян уже не чув цих слів; до того ж, він був такий щасливий, що якби й почув, то, певно, однаково не звернув би на них ніякої уваги.

Він подався до будинку пана де Тревіля; його вчорашній візит був, як ми пам'ятаємо, дуже короткий, і він ні про що не розповів до пуття.

Пана де Тревіля він застав у чудовому настрої. На балі король і королева були з ним надзвичайно люб'язні. Зате кардинал аж нетямився з люті.

О першій годині запівніч, пославшися на втому, пан де Тревіль поїхав з балу. Що ж до їх величностей, то вони повернулися до Лувру лише о шостій ранку.

— А тепер, — сказав капітан мушкетерів, стишивши голос і оглядаючись довкола, щоб переконатись, чи вони справді лишилися самі, — а тепер, мій юний друже, поговорімо про вас, бо мені ясно: ваше щасливе повернення має якийсь зв'язок з радістю короля, тріумфом королеви та приниженням його високопреосвященства. Тож вам треба бути особливо обережним.

— Та чого мені боятись, поки я матиму щастя користуватися прихильністю їх величностей? — спитав Д'Артаньян.

— Усього, повірте мені. Кардинал — не така людина, щоб забути про злий жарт, не поквитавшись з жартівником, а я підозрюю, що цей жартівник — один мій знайомий гасконець.

— Невже ви гадаєте, що кардинал так само добре поінформований, як і ви? Невже йому відомо, що це саме я їздив до Лондона?

— Хай вам чорт! Ви були в Лондоні? То чи не з Лондона часом привезли цей чудовий діамант, який сяє у вас на пальці? Стережіться, мій любий Д'Артаньяне, подарунок ворога — кепська річ; про це навіть є один латинський вірш… Стривайте…

— Авжеж, — відповів Д'Артаньян, який так і не зміг вивчити бодай основ латини і своїм неуцтвом доводив до розпачу свого вчителя, — безперечно, мусить бути якийсь вірш…

— Звичайно, є, — мовив пан де Тревіль, що знав латину все-таки трохи краще за Д'Артаньяна. — Нещодавно пан де Бенсерад[115] читав мені його… Стривайте… Ага! Ось він:

Це означає: «Стережіться ворога, який робить вам подарунки».

— Цей діамант подарував мені не ворог, добродію, — відповів Д'Артаньян, — його подарувала мені королева.

— Королева! Ого! — мовив пан де Тревіль. — Оце справді королівський подарунок, який коштує принаймні тисячу пістолів. Через кого королева передала вам перстень?

— Вона дала мені його сама.

— Де це сталося?

— В кабінеті поряд з кімнатою, де вона перевдягалася.

— Яким чином?

— Вона простягла мені руку для поцілунку. Пан де Тревіль захоплено глянув на Д'Артаньяна.

— Ви цілували руку королеви!

— Її величність удостоїла мене такої честі.

— І це було при свідках? О необережна, тричі необережна!

— Ні, добродію, заспокойтеся, ніхто цього не бачив, — відповів Д'Артаньян.

І він розповів панові де Тревілю все, як було.

— О жінки, жінки! — вигукнув старий солдат. — Романтичні душі: все таємниче зачаровує їх… Отож, ви бачили тільки руку… Ви зустрінете королеву й не впізнаєте її, вона зустріне вас і не знатиме, хто ви.

— Авжеж; та завдяки цьому діамантові… — заперечив юнак.

— Послухайте, — перебив Д'Артаньяна пан де Тревіль, — хочете, я дам вам пораду, добру дружню пораду?

— Ви зробите мені честь, добродію, — відповів Д'Артаньян.

— Так от. Ідіть до першого-ліпшого ювеліра й продайте цей діамант за будь-яку суму, що він її вам запропонує; хоч би який скупий був ювелір, ви однаково матимете за перстень не менше восьмисот пістолів. У пістолів, юначе, немає імені, а в цього персня воно є — страшне ім'я, яке може занапастити того, хто носитиме його на пальці.

— Продати перстень! Перстень, подарований моєю володаркою! Ніколи! — вигукнув Д'Артаньян.

— То хоч поверніть його діамантом всередину, нещасний безумцю, бо хто ж повірить, що бідний гасконець знайшов таку безцінну річ у скриньці своєї матері?..

— То ви гадаєте, що я в небезпеці? — спитав Д'Артаньян.

— Як на мене, той, хто заснув на міні із запаленим гнітом, може вважати себе в цілковитій безпеці порівняно з вами.

— Хай йому чорт! — мовив Д'Артаньян, якого почав непокоїти впевнений тон пана де Тревіля. — Хай йому чорт, що ж мені робити?

— Бути насторожі скрізь і завжди. В кардинала чудова пам'ять і довгі руки; повірте мені, він ще поквитається з вами.

— Як саме?

— Аби я знав! Хіба мало в його арсеналі диявольських хитрощів? Найменше, що він може з вами зробити, це — арештувати вас.

— Як! Вони наважаться арештувати солдата, що перебуває на службі в його величності?

— Тисяча чортів! А хіба вони церемонилися з Атосом? У всякому разі, юначе, послухайтеся людини, яка вже тридцять років перебуває при дворі: не будьте надто безтурботним — а то загинете. Ви повинні скрізь вбачати ворогів. Якщо хтось затіє з вами сварку, не встрявайте в неї, хай навіть вам доведеться поступитися десятирічній дитині; якщо на вас нападуть зі зброєю в руках, удень чи вночі — не соромтеся, відступайте; якщо ви переходитимете міст, дивіться собі під ноги, щоб, бува, якась із дощок не провалилася; якщо побачите нову будову, гляньте вгору, щоб вам на голову не впав камінь; якщо вам доведеться пізно вертатися додому, хай за вами назирці йде ваш слуга і хай він буде добре озброєний, коли тільки, звичайно, ви беззастережно довіряєте йому. Стережіться всіх — друга, брата, коханої жінки, особливо коханої жінки…

Д'Артаньян почервонів.

— Коханої жінки? — машинально повторив він. — А чому, власне, я маю стерегтися її більше за будь-кого?

— Бо жінка — одне з найулюбленіших і найдійовіших знарядь кардинала: жінка продасть вас за десять пістолів, свідченням чого є хоч би Даліла. Адже ви знаєте Святе Письмо?