Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 9

Изменить размер шрифта:

Тирада 10

«Бог знищить все, що сотворив квітучим,

він так могутньо владарює сущим», —

це правда, Нізамі, та чи остання?

Це Бог тобі таке дає питання.

Однаковий до всіх, але дозволь спитати,

чому по-різному ми можем трактувати

вогонь, в який ступає жінка Рами,

і полум’я, що пожирає храми,

в якому плаче спалене живцем

святої Жанни д’Арк худе лице?

Палають кобзарі і косарі,

роса палає рано на зорі;

і космос, не змайстрований богами,

палає у богів попід ногами.

Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,

зневіру — вірою, народ рятуй народом.

Поможем Господу собою і судьбою,

яку вже ототожнюють з ганьбою.

Лукавий сміх лунає з верховин, —

так не сміється серед нас ані один.

Холодний сміх із прірви долинає, —

то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.

Славімо сміх, у Таїні розлитий,

бо він не припиняється у світі,

який охоплений вогнями зусібіч,

на протязі сторіч, і день, і ніч.

Тирада 11

Летіли горностаї через сад,

зимою помальований на біле.

Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало.

Та ще й усі троє.

Чи сам дома, чи не сам дома,

а хліб свіжий, вино червоне.

Рубаночок срібний, золота сокира,

древо кам'яне.

Летіли горностаї через сад,

на чорне помальований весною.

Напоїли коня, напоїли мого

вороною водою.

А стайня дрижала,

пір’ячко лежало.

Збруя нова, незбутвіла,

на сонці блищала.

Через жовтий сад горностай летів,

та ще й сам один.

Чи пан буде, чи пропав буде,

а спереду і позаду — дим.

І позаду зрада — і попереду.

Червоне вино. Цвіте дерево.

Тирада 12

В сірому небі хмари черлені

стоять — і нема.

З сірого неба птиці багряні

летять у туман.

Де серденько ниє, де тіло понищене,

ніч мина і літо мина.

«Мамо, — кажу, — я не хочу вина».

Мовчить вона.

Потім сиплються сльози,

як мак дрібні, —

його товчу.

Потім тіло покинуто, серденько тліє.

Ось і я вже мовчу.

Тирада 13

Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;

ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;

гіпсову жінку кохаючи;

гілку і слово намарно ламаючи, —

не оскаржую скла, під яким колихається осінь,

відмовляюсь ховати обличчя в долонях, —

бо жести хисткі, бо любов незбагненна,

а грона цього відчуття достеменні

і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.

Тирада 14

Десь грають сурми

і ніч триває

але це ніч

що паче дня

і бурштиновий труд

кружляє

посеред нього

на шибці краплі

за ними лампа

ковточок чаю

невдовзі осінь

холера ясна

життя прекрасне

його не досить

його не досить.

Тирада 15

сумний витязь і птахи і кольори

а ще загадкова для знавців геральдики

картина на щиті:

три краплі крові

пронизані блакитними стрілами

на кожній із яких

сидить звісивши ноги

маленька прихильність

тримаючи високо над головами

напис невідомою мовою

Тирада 16

Кімнат забутих вигаданий запах,

струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,

немов серед підробок — раптом Кранах,

і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози люто витреш,

міняючи місцями стіни зал,

де все одно Вона прихильність нищить.

де так бистрішає розлука, наче в нішах

не статуї, а лиш

розплавлений метал.

Тирада 17

непотемніла яблуня

плете свій квіт

свою Вкраїну

пелюстками криє

біла пелюстка — були крила

сіра пелюстка — була свитка

чорна пелюстка — була й немає

а червона пливе Дунаєм

плете свій квіт

непотемніла яблуня все вищає

мої слова внизу

такі маленькі — мов мурахи…