Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 7

Изменить размер шрифта:

Долі своєї не знає ні пес, ні поет, ні Зевес.

Хто пригадає життя попереднє чи ціну складе

проминанню сусіда? Хіба не жебрак отой Крез,

що гидує вульгарних, веселих гостей привітати?

Хіба не багач той жебрак, що поділить із іншим

нестерпне, а все ж неминуче, як сніг, подаяння?

Гарним це літо було; не минали і друзі

моєї маленької хати, і вороги;

всіх я радо приймав, бо вино, що лишилося з осені,

вміло в правах прирівняти;

деякі потім писали короткі листи,

дехто паплюжив мій устрій життя перед людом,

мені не відомим; чутки долинають. Ну що ж,

так і Горацій, напевно, колись

навіть не раз помилявся чином подібним,

годі про це. Я також одягав цього літа

одяг дорожній, бачив не знані раніше міста,

в річці, що Случ називається, рибу ловив;

гарно до мене поставились там,

може, й занадто аж добре; не заслуги мої

в тім причина, а гумор і серце привітне господарів.

І не раз я пригадував зливу тамтешню,

щиру розмову побіля турецького мосту,

цвинтар єврейський, де вишні тоді достигали,

скелі, якими безстрашно малі козенята гасали…

Коли буду живий і запрошення знову отримаю,

з радістю в дальню дорогу подамся.

…А зараз повинен я бульбу копати, вікна оббити,

дров нарубати, аби не замерзнути взимку.

Треба ще трохи грибів назбирати, шипшини,

терен, і глід, і калина також знадобляться.

Клопоти є, але я їм радію — вказівкам,

як треба рухатись далі; куди?

Повернись до початку думи цієї, прошу.

Шляхетного не слава видає,

не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,

не сто книжок, прочитаних ретельно,

і не знання чудове мов чужинських

або майстерно вишукані одяг та прикраси

і виплекане древо свого роду…

Тим більше це не гроші, не маєтки,

в яких людина — мов роса на павутинні

нетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.

Шляхетного свобода, вольна воля видає,

вони обрали одне одного свідомо

і так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,

по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму.

Слова незримі в них і зримі вчинки,

по вчинках тих ви впізнаєте їх;

без тлумачів, чужинці, взимку навіть

розумієте, виразних. Тоді вже лахи не обходять,

худі обличчя прикро не вражають,

як і проміння, що струмити зачина

з речей, людей недужих і зурочених тварин,

яких шляхетна воля доторкнула.

Не кличте її смертю. Замовчіть.

Учіться їй, дітей своїх учіть

незримими словами; пам’ятайте,

що світ не вами закінчиться,

бо ваші виразки суть школи лісові

або ашрами, де посібники наочні —

ваші шрами, а пензлі та папір —

волосся, шкіра, біль, нарешті, ваші.

…А паче волі осінь полюбіть,

бо гоже ти сказав, пророче:

«Ми восени таки похожі

хоч капельку на образ божий, —

звичайне, що не всі, а так —

хоч деякі». І менше всього

шляхетний думає про смерть,

і так і не вмирає, швидше всього.

Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) (1994)

Частина перша

Тирада 1

Король розпатланий і босий

на свищику грає

а його вітає

весь Єрусалим

Бетлеем за ним

біжать малі діти

біжать живі панни

стоять за ним біди

плещуть у долоні

сяє орифлама

три лілії золоті

купаються в крові комонній

обшарпаний і побитий

без корони

голодний

прийшов свободити

гріб Господній

славімо його

Тирада 2

Чути крики і гомін по всій Україні

плаче велика земля яблука падають

пишна звірота править народом

а як вона править не знає король

міста занедбали ремество батьків

у селах тічкуються зграї вовків

а гори паперу пливуть і пливуть

у руслах колишніх річок

а дари та благання тепер не доходять

до гордого Кракова города.

Тирада З

«Де течеш, Дунаю червоний?»

«Там, де стоїть панна з тобою,

козаче».

«Де ти взяв си барви такої?»

«Там, де ти забив турків троє,

козаче».

«Аби мені лучча зброя,

То загладив би ще троє,

Дунаю».

«Коли б мені кармазин,

То загинув би й татарин

не один».

«Коли б мені ще й сап’янці,

То пойняв би тебе, панцю,

брей, море, брей!»

А Дунай тече,

А панна плаче,

козаче.