Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 6

Изменить размер шрифта:

Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,

хутчіше під небо, що в круках зашпорталося

цивілізованих; як не втікати від осінніх

боргів перед вечірніми книгами, перед серпами,

які у стодолі волають і сяють?

Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,

минущі, нарешті, давали в кредит?

Хіба лиш томи у хистких палітурках

поради і солі на віру щораз позичали?

А ти пригадай неполоханих оком шулік

над степами і ніч не забудь,

коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,

де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.

А полохка риба вранішня, що довірливо,

і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її

ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,

пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?

Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай

у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,

непристойними скриками кроків за вікнами;

щастя твоє, сило нечиста, — кордон

ще за Польщі між зимов і нами збудований;

щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,

душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось,

тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш

від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим

ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе

і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої

і так от, німуючи, підеш у довге заслання

з забороною читати, писати, малювати,

з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,

бджіл розводити не дозволяти,

а тим більше — на шулік дивитися.

Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:

«Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»

VII

Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,

пора коня порати, збиратися на роботу.

Риба сохне на шворці, гриби і трави;

дрімливиці домовику дулі сучать,

а він погідливо головою киває.

Вже ранок вистигає, вже день наступає,

принесуть газети із війнами;

заїду в березину, начухраю віників,

житній вовк, може, на узліссі зустрінеться,

побесідуємо про політику і піїтику.

Уже день вистигає, святий вечір надходить,

корова подоєна, кажани аркан водять.

Сісти на рундуку, випалити файку,

подивитися, як Марс над хатою сходить,

пожуритися.

Кілька полін до печі кинути,

домовика з комори вигнати — нехай гріється;

літери довготерпеливі

із книг у книги сіються.

Серце серед ночі розболиться.

Клодель руками розведе — «що я вдію, нема мене», —

а домовик за лікарем кинеться.

Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами,

стиха розмовлятимуть, лікуватимуть.

Лікуватимуть рибою, грибами і травами,

домовик масаж робити, лікар рецепти писати.

Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий,

корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю

принесе.

Гладитиме лапою по голові волохатою,

«Та не бери того дурного серця в серце», — втішатиме.

Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику,

але стримається, обережно попрощається,

іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати —

до поля свого піде темрявою.

…Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,

треба домовика… тьху, коня порати,

на роботу збиратися.

VIII

Україно, земле непізнана, шибка, до котрої

вічногарячим чолом дотуляюся; каюся —

я на папір переношу ім’я твоє зболене,

дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки

пропоную перехожим, а хто з них вартує того,

щоб смутну хворобу оцю — батьківщину —

у груди прийняти, до того прийняти, аби

лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити…

Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий,

а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг

на вічноплиннім камінні паперу закарбувати».

Так, але жодна вдова не змальована там,

а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність

в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно

змальованих мап.

А скількох він сиріт — хоча б крапкою

кожен десяток — позначив? А кобзарів?

Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,

що як труни — на тлін розраховані;

я кожен слід тогочасних орлів і лелек

у нечіпанім лоні квітучого неба

зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених

рамах поставити в залах Олеського замку,

кожну сльозу, що як відбитки пальців,

котрі наругу і благо приносили

Роксоланії… А коні, що жодного разу

за чотири століття не спали?

А чайки козацькі, а хлюпіт води

попід веслами з щирого золота?

А дзвони, в залізному тілі яких

карбували вірші? Серця породіль,

живими закопаних ляхами в землю

так не били, як дзвони ті з віршами.

Врешті що тут казати! Поглянь,

де ми зараз знаходимось — ти

погодишся: тільки хоробрий і чесний народ

міг опинитися тут.

Легенда приваблює. Так і підсвічник оцей

із зображенням сцен мітології грецької

здавна притягує очі; по коліна ті очі

вгрузають у бронзу, по шию

і підошвами раптом твердині торкаються —

теплих і ніжних Атлантових рук,

що зривають, як яблука, їх — і несуть

до Геракла, що також по пояс у землю загруз,

добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри.

Ледь помітно тремтячі долоні Атланта

міняють свічки, бо, щоб небо тримати, —

треба в и р а з н о г о світла;

замислено дивиться первосвященик — Геракл —

на короля, що приніс йому яблука,

вклоняється, потай дивуючись:

чому вітри не торкають сяйливих вогнів

на свічках? Ті вогні намальовані, воїне,

як і складки плаща, у Нессовій крові настояного…

Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води —

наче пил на свічадах;

мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю;

Гермес замислений квітку несе,

власне, не квітку, а відбиток папороті

доісторичної, торфу нікчемного шмат;

чи озирнеться Орфей — невідомо, але

ліру чомусь переклав із десниці у ліву.

…В домі безлюдному мовчки сиджу

над підсвічником бронзовим; хто

і якими ключами двері в підсвічник відімкне?

Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?)

Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?..

Нічого не знаю про це, напису також немає,

гірко-безмовні вуста у Орфея, і ліра

недбало так втілена.