У пастці - Френсис Дик - Страница 43

— Ти теж не розважався тим часом, — сказала вона.

— Гм, — усміхнувся він. — У кожному разі, я копнув кілька камінців, думаючи, що робити далі, і раптом — ці патрони.

— Ці — що?

— На узбіччі дороги. Один коло одного. Схоже, наче вони повипадали з револьвера зі спайдерним викидачем.

— Коли ми їх побачили, — сказала Сера, — то подумали…

— То, напевно, хтось по чайках стріляв, — сказав я. — Думаю, не завадило б повернутись і позбирати їх,

— Ти серйозно? — запитав Джік.

— Авжеж.

Ми загальмували, розвернулись і поїхали назад по нашому сліду.

— По чайках з револьвера ніхто не стріляє, — сказав він — Зовсім інша річ — по мазюкалах, які малюють коней.

Знову з'явилася каменярня. Джік під'їхав і зупинився, а Сера, швидко вискочивши, сказала, щоб ми залишались, у машині, а вона принесе гільзи.

— Вони справді стріляли в тебе? — запитав Джік.

— Грін. Він не поцілив.

— Нездара. — Він засовався на сидінні і скривився. — Вони, либонь, повернули назад через гору, доки ми шукали тебе біля заток. — Він поглянув, як Сера шукає на узбіччі дороги. — Вони одібрали список?

— Я викинув його в море, — криво всміхнувся я. — Мені здалося надто банальним вручати його просто так… та й це дуже до речі відвернуло увагу. Вони повиловлювали цілком досить, аби побачити, що мають, з того що хотіли.

— Цікава знялася метушня.

— Ще й яка весела.

Сера знайшла гільзи, позбирала їх і прибігла назад.

— Ось вони… Я покладу їх у сумочку. — Вона сіла поруч із Джіком. — А тепер що?

— Телефон, — відповів я.

— Отак? — Вона зміряла мене поглядом. — Чи ти розумієш… — Вона зупинилася. — Гаразд, — сказала вона. — Я куплю вам по сорочці у першій-ліпшій крамниці. — Вона проковтнула слину. — І не питайте, що ще, коли це буде бакалія.

— А що ще, коли буде бакалія? — спитав Джік.

Ми рушили знову, а на перехресті повернули ліворуч нагору, бо так було разів у чотири коротше.

Майже на самій горі лежало велике селище з чимось на зразок крамниці, де продавалося все — від молотків до шпильок. А також бакалія. І сорочки, якщо добре попитати. Сера скривила Джікові гримасу і зникла за дверима крамниці.

І ось я натягнув на себе блакитну безрукавку й подибав до телефону, стискаючи в руці гаманець Сери.

— Станція?.. У якому готелі є телекс?

Телефоністка назвала мені три готелі. Один з них був готель «На терасах». Я подякував і поклав трубку.

Потім подзвонив у готель «На терасах». Насилу пригадав, що моє прізвище Піл.

— Але ж, містере Піл… — відповіла дівчина переляканим голосом. — Ваш друг, отой, з вислими вусами, не той, що з бородою… І півгодини ще не минуло, як він оплатив рахунок і забрав усі ваші речі.. Так, це неподобство, але він показав записку від вас і попросив дати ключ від номера… Даруйте, але я не знала, що це не ви написали записку… Так, він забрав усі речі й зараз у номері прибирають…

— Послухайте, — сказав я. — Ви можете від мого імені надати телекс? Запишете це на рахунок мого друга містера… е-е… Ендруза.

Вона сказала, що надасть. Я продиктував текст. Вона повторила і пообіцяла негайно передати.

— Я незабаром подзвоню, щоб почути відповідь, — сказав я.

Сера принесла нам джинси й сухі шкарпетки. Джік виїхав з селища до відлюднішого місця, й ми переодяглись, це не найкраще у світі вбрання, але воно приховувало наші рани.

— А тепер куди? — запитав він. — У пункт «невідкладної допомоги»?

— Назад до телефону.

— Господи мій боже.

Він поїхав назад, і я подзвонив у готель «На терасах». Дівчина сказала, що вже є відповідь, і прочитала її. «Телефонуйте негайно, оплата з абонента, що викликається, — читала вона. — І далі номер…» Вона прочитала двічі. І я повторив. — Гаразд.

Я подякував їй.

— Нема за що, — сказала вона. — Мені дуже прикро за речі.

Я подзвонив на міжнародний переговорний пункт і подав номер. На переговорному пункті сказали, що цей номер має право першочерговості. Розмова відбудеться за десять хвилин. Вони передзвонять.

Телефон висів на стінці кабіни в місцевому універмазі. Не було на що сісти. Я щиро пошкодував про це.

Десять хвилин поволі минули. Точніше — дев'ять з половиною.

Телефон задзвонив, і я взяв трубку.

— Ви замовляли Англію…

Сучасне диво. З другого боку земної кулі я розмовляв з інспектором Фростом, ніби він перебував у суміжній кімнаті. Одинадцять тридцять у Веллінгтоні, двадцять три тридцять у Шропшірі.

— Сьогодні прийшов ваш лист, сер, — сказав він. — І ми почали вже діяти.

— Припиніть називати мене «сер». Мені звичніше просто «Тодд».

— Гаразд. Отже, ми дали телекс у Мельбурн, щоб поставити їх на ноги, і почали перевіряти людей за списком в Англії. Наслідки вже неймовірні. Усі викреслені люди, яких ми перевірили, стали жертвою пограбування. Ми ставимо на ноги поліцію в усіх інших країнах, яких це стосується. Єдине ось що: ви надіслали нам фотокопію списку. Оригінал у вас?

— Ні… Більшість його знищена. Це має велике значення?

— Не дуже. Ви можете сказати як він до вас потрапив?

— Е-е… Скажімо краще, просто потрапив.

Сухий сміх пролунав за дванадцять тисяч миль.

— Гаразд. А що зараз таке скоїлося, що ви мене майже витягли з ліжка?

— А хіба ви вдома? — поспівчував я йому.

— Між іншим, на службі. Кажіть-но.

— Дві речі… По-перше, я можу допомогти вам з розшифруванням реєстру. Але спочатку…

Я розповів йому про перебування Уексфорда й Гріна у Веллінгтоні і про те, як вони вкрали мої речі. У них мій паспорт, туристські чеки, а також валізка з малярським спорядженням.

— Це те, що я бачив тоді у кузена? — запитав він.

— Так. І в них ще може бути сторінка-дві списку…

— Повторіть це.

Я повторив.

— Більшість викинута в море, але я знаю, що принаймні одну сторінку Уексфорд виловив. Тож… я думав… вони повертатимуться до Мельбурна, можливо, сьогодні, це може статися першої-ліпшої миті, й коли вони приземляться, то є гарний шанс, що в них щось із того всього буде…

— Я можу влаштувати обшук на митниці, — сказав він. — Але нащо їм було ризикувати й красти?..

— Вони не знають, що я знаю, — відповів я. — Напевно, думають, що я мертвий.

— Боже милостивий. Чому?

— Я дав їм нагоду трошки повправлятись у стендовій стрільбі. Гільзи знадобляться? На щастя, на кулю не розжився, але шість гільз є:

— Вони можуть… — його було ледве чути. — Що з реєстром?

— У меншому списку… Взяли?

— Так, переді мною.

— Гаразд. Перша літера означає місто, в якому продано картину: М — Мельбурн, С — Сідней, В — Веллінгтон. Друга літера позначає художника: М — Маннінгз, X — Херрінг, а Р, як мені здається, — Раула Мілле. Літера С означає «копія». Всі картини в цьому списку — копії. А ті, що в довшому списку, — оригінали. Зрозуміло?

— Так. Далі.

— Числа — це просто числа. Вони встигли продати 54 копії, коли я… е-е… коли список потрапив до мене. Остання літера означає Ренбо. Це той самий Гарлі Ренбо, що працював у Аліс Спрінгз. Якщо пригадуєте, я вам казав той раз про нього.

— Пригадую, — сказав він.

— Уексфорд і Грін останні кілька днів були поглинені переслідуванням у Новій Зеландії і, дуже можливо, не замели слідів у Мельбурнзькій галереї. Якщо мельбурнзька поліція зробить трус, то може зібрати непоганий врожай.

— Вони тієї думки, що саме зникнення списку з галереї могло вже спонукати до негайного знищення всіх свідчень, що збільшують провину.

— Вони можуть помилятись. Уексфорд і Грін не знають, що я зробив фотокопію списку й надіслав її вам. Вони вважають, що список любісінько пливе у море, а я — разом з тим списком.

— Я перекажу ваше повідомлення до Мельбурна.

— Тут у Веллінгтоні є ще одна галерея й імітація Херрінга, яку вони продали одному чоловікові з Окленда…

— Бога ради…

Я дав йому адресу «Руапегу» й назвав Нормана Апдайка.

— У довшому списку зустрічається також Б, отже, можливо, існує ще одна галерея. Імовірно — в Брісбені. І в Сіднеї може бути ще одна. Гадаю, ота приміська точка, яку вони закрили, просто через її місцезнаходження не мала достатнього числа відвідувачів.