У пастці - Френсис Дик - Страница 44

— Стоп, — сказав він.

— Перепрошую, — сказав я. — Але організація як грибниця… вона розростається під землею, і гриби можуть вигулькнути де завгодно.

— Я сказав «стоп» тільки для того, щоб поміняти плівку на магнітофоні. Тепер можете продовжувати.

— О, — я ледь не розсміявся. — Ну… Дональд щось відповів на мої запитання?

— Так.

— Ви обережно розпитували?

— Заспокойтесь, — сказав він сухо. — Ми до п'ятої виконали всі ваші побажання. Містер Стюарт відповів «Так, звичайно» — на перше питання, «Ні, нащо це мені?» — на друге і «Так» — на третє.

— Він цілком певний цього?

— Цілком. — Він прокашлявся. — Він якийсь очужілий. Незацікавлений. Але відповів докладно.

— Що він робить? — запитав я.

— Все дивиться на портрет дружини. Коли не прийдемо — бачимо його крізь вікно: сидить біля портрета.

— Він ще… при здоровому глузді?

— Тут я не суддя.

— Ви ж можете принаймні сказати йому, що його вже не підозрюють в організації пограбування та вбивстві Регіни.

— Це має вирішити моє начальство.

— Ну так підштовхніть їх, — сказав я. — Невже поліція, навмисно псує громадську думку про себе?

— Чому ж, от ви, наприклад, досить швидко звернулись до нас по допомогу, — сказав він уїдливо.

Щоб робити за вас вашу роботу, — подумав я. Але вголос не сказав. Тиша промовляла сама за себе.

— Ну… — у його голосі звучало щось наче вибачення. — Ну, для співпраці. — Він. помовчав. — Де ви зараз? Може, після телексу до Мельбурна мені знову треба буде з вами поговорити.

— Я у телефонній кабіні, в крамниці містечка у горах біля Веллінгтона.

— Куди ви далі поїдете?

— Я зупинюсь тут. Уексфорд і Грін усе ще в місті, і я не хочу ризикувати, щоб вони ненароком мене побачили.

— Назвіть тоді номер.

Я зчитав номер з телефонного апарата:

— Я хочу якомога швидше повернутись додому, — сказав я. — Ви можете вжити якихось заходів щодо мого паспорта?

— Вам доведеться звернутися до консула.

Авжеж, авжеж, — утомлено подумав я. Повісив трубку і пішов назад до машини.

— Маю вам повідомити, — сказав я, залазячи на заднє сидіння, — що я цілком би вдовольнився подвійним гамбургером і пляшкою бренді.

Ми просиділи у машині дві години. Крамниця не продавала ні спиртного, ні гарячої їжі. Сера купила пакунок тістечок. Ми їх з'їли.

— Але ж не можемо ми просидіти тут увесь день, — вибухнула вона по тривалій похмурій мовчанці.

Я не був певний, що Уексфорд не розшукує її та Джіка, аби вбити їх, і не сподівався також, що зможу ощасливити її своїми словами.

— Нам тут набагато безпечніше, — сказав я.

— Ми просто поволі помремо тут від зараження крові, — погодився Джік.

— Свої пігулки я залишила в «Гілтоні», — сказала Сера.

Джік вирячився на неї:

— А до чого це?

— Ні до чого. Думала, може, тобі цікаво про це довідатись.

— Протизаплідні? — запитав я.

— Атож.

— О боже, — сказав Джік.

Фургон з продуктами ледве виїхав нагору й зупинився проти крамниці. Чоловік у спецодягу відчинив затильні дверцята, висунув великий контейнер з усяким печивом і заніс його до крамниці.

— Їжа, — промовив я з надією.

Сера пішла на розвідку. Джік при цій нагоді спробував одліпити безрукавку від ран, що вже гоїлися, а мені було байдуже.

— Ти приклеїшся до свого одягу, якщо ти цього не зробиш, — сказав Джік.

— Я відмочу його.

— У морі ці порізи так не боліли.

— Атож.

— Трохи дошкуляє?

— Угу.

Він поглянув на мене.:

— Чому б тобі хоч трохи не покричати?

— Ліньки. А тобі?

Він усміхнувся:

— Я викричусь у картинах.

Сера повернулася зі свіжими пончиками і банками кока-коли. Ми перекусили, і мені принаймні відлягло.

Ще за півгодини на порозі з'явився власник крамниці. Побачивши нас, він почав кричати й жестикулювати.

— Я вас кличу…

Я побрів до телефону. Це був Фрост, голос чистий, як дзвіночок.

Уексфорд, Грін і Снел купили квитки на рейс до Мельбурна. У Мельбурнзькому аеропорту їх зустрінуть…

— А хто такий Снел? — запитав я.

— Звідки я знаю? Він їздив з тими двома.

Кошлобровий, — подумав я.

— Тепер слухайте, — сказав Фрост. — Ми провели перемови по телексу з Мельбурном, і тамтешня поліція хоче, щоб ви скооперувалися і звели все докупи… — Він довго ще говорив. А в кінці запитав: — Ви це зробите?

Я подумав про втому. І про рани, і про біль. Я зробив більше ніж досить..

— Гаразд.

Міг би взяти участь і в завершальній операції, — подумав я.

— Мельбурнзька поліція хоче знати напевно, що три копії Маннінгза, котрі ви… е-е… дістали в галереї, і досі там, де ви мені сказали.

— Так, вони там.

— Гаразд. Ну… щасти вам.

Розділ шістнадцятий

До Мельбурна ми поверталися на літаках компанії «Ейр Нью Зііланд», де нам прислужували янголи у вбранні барви морської Хвилі. Сера мала свіжий вигляд, Джік одягнений з голочки, а я був ззовні сумішшю (Джік так сказав) жовтої вохри та пейнівського сірого й білого, що, власне, на мою думку, було неможливо.

Наш переїзд минув гладенько завдяки телексам згори. Коли ми приїхали в аеропорт, забравши речі Сери, що лежали в сумках у готелі «На терасах», нас завели до приватної кімнати, почастували міцним напоєм, а потім відвезли на машині по бетонованому майданчику прямо до літака.

Тисяча миль над Тасманським морем, обід у літаку, — і знову нас прямо з літака везуть до іншої маленької кімнати в аеропорту, де не було міцних напоїв, а був здоровенний бувалий австралійський поліцейський у цивільному.

— Портер, — сказав він, відрекомендовуючись і зчавлюючи наші кістки у потиску коваля. — Хто з вас Чарлз Тодд?

— Добре, містере Тодд. — Він подивився на мене без прихильності. — Ви часом не хворі? — У нього був сильний грубий голос і сильні грубі руки, а це вже само собою допомагає посіяти трепет у прибульців і викликати розлад нервової системи у нервових. А мені, як я поступово збагнув, він неохоче пропонував статус тимчасового нижчого за званням колеги.

— Ні, — сказав я, ледь зітхаючи. Час і розклад руху літаків ні на кого не чекали. Якби я витратив час на «швидку допомогу», ми пропустили б єдиний можливий рейс.

— До нього одяг прилипає, — сказав Джік, як звичайне говорять про одяг, коли надворі страшенна спека. У Мельбурні було прохолодно. Портер розгублено подивився на нього.

Я всміхнувся.

— Вам вдалося здійснити заплановане? — поцікавився я у нього.

Він дійшов висновку, що Джік несповна розуму, й перевів погляд знову на мене.

— Ми вирішили нічого не робити до вашого приїзду, — сказав він, стенаючи плечима. — Надворі чекає машина.

Він повернувся й рвучко рушив надвір, не притримавши навіть дверей для Сери.

У машині був водій. Портер сидів спереду й розмовляв по радіо: шаблонними обережними фразами він повідомив, що група прибула і пропозиції мають бути реалізовані.

— Куди ми їдемо? — запитала Сера.

— На возз'єднання з твоїми речами, — відповів я.

Її обличчя розпромінилося.

— Справді?

— А нащо? — запитав Джік.

— Щоб мишку знадити до сиру.

«А бика до меча, — подумав я, — і момент прозріння до чаклуна».

— Ваші речі у нас, Тодде, — сказав Портер із задоволенням. — Уексфорда, Гріна й Снела затримали після прибуття й взяли з речовими доказами. Замки на валізці були подряпані й побиті, але вони не відкрилися. Всередині все має бути на місці. Можете забрати все вранці.

— Блискуче, — сказав я. — У них ще були якісь списки покупців?

— Авжеж. Розмоклі, але читабельні. Прізвища канадської клієнтури.

— Добре.

— Цієї миті ми робимо трус у галереї «Ярра», і Уексфорд там, допомагає. Ми натякнули йому, що хочемо від нього, і тільки-но я дам сигнал починати — ми дамо йому змогу діяти.