У пастці - Френсис Дик - Страница 42

Самі хвилі зносили мене до зубів вищого хвилеріза, і я розпачливо силкувався зачепитися за них, аби мене не відтягло назад і не брязнуло з силою об це каміння, ще дужче зсаднюючи шкіру.

А ще я потерпав, щоб мої зусилля не надто впадали в вічі. Якби Уексфорд або Грін помітили моє борсання, вся театральна вистава була б на вітер.

Завдяки щастю і моєму завзяттю море почало штовхати мене в зашкалубину між камінням, звідки мені не видно було берега. Я знайшов, за що зачепитися рукою, потім зіперся на щось зігнутими коліньми і якось уже там переховувався, тимчасом як море — намагалося відтягти мене назад. Кожна нова хвиля, набігаючи, прагнула виштовхнути мою ногу з рятівного жолобка, а зринаючи — засмоктати мене, втягуючи, як у сифон. Вчеплюсь — і хитаюсь туди-сюди у воді, що сягала по груди, вчеплюсь і хитаюсь, дедалі більше виснажуючись.

Не чув нічого, крім ударів хвиль об каміння. Я думав у відчаї, скільки ще там стрілятимуть Уексфорд і Грін, видивляючись у морі ознак життя. Я не важився поглянути, щоб вони не постерегли руху голови.

Вода була холодна, і рани поволі перестали кривавити, оте корисне садно на руці — також. Нема нічого кращого, думав я, ніж молоде, дуже й здорове тіло. А ще коли це молоде, дуже й здорове тіло — на суходолі й тримає в одній руці пензель, а в другій — пиво, а вгорі тим часом гуркочуть гарні мирні авіалайнери, й ніхто нікуди тебе не підганяє.

Утома, зрештою, примусила мене поглянути. Лишалось або це, або присмоктатися, як молюск, доки нарешті оніміло відпаду, заслабкий для того, щоб боротися за життя.

Щоб подивитися, треба було відпустити камінь. Я спробував зачепитися за якийсь інший, але такого зручного місця вже не знайшов. Перша ж відпливна хвиля нецеремонно потягла мене за собою, а її припливна колега жбурнула мене назад.

У цьому тривожному проміжку я встиг зиркнути на берег.

Дорога, кліфи, каменярня — як і раніше, і машина. І люди.

А бий його нечиста сила, — подумав я.

Рука пнулася зачепитись за попереднє місце. Пальці були зранені й кривавили. О боже, подумав я. Скільки ще?

Лише зовсім охлявши, я збагнув, що це не Уексфордова машина і на дорозі стоїть не Уексфорд.

Якщо не Уексфорд, то байдуже хто.

Я знову відпустив руку і спробував якнайдалі відпливти на новій хвилі від шкалубини, щоб сила припливної хвилі не встигла кинути мене назад. Ісі інші каменюки були ще під водою. Кілька ярдів — це чималий збіса шлях.

Обережно став, обачніше, ніж перед тим, шукаючи опертя для ніг, і пильніше подивився на дорогу.

Сіро-біла машина. Поруч пара, стоять близько, чоловік обійняв дівчину.

Гарна й затишна для цього місцина, подумав я сардонічно. Може, вони відвезуть мене туди, де сухіше.

Вони відійшли одне від одного і вдивлялися в море.

А я дивився на них.

Якусь мить я не вірив своїм очам. Спершу вони стояли нерухомо. Потім стали шалено вимахувати руками й кинулись до води; то були Сера й Джік.

Скидаючи піджак, Джік рішуче зайшов у хвилі, але вчасно зупинився, відчувши, як реальність ударила його по ногах. Та через мить він усе ж рушив до мене.

Я поволі посувався назустріч. Кожен рух між камінням, об яке билися хвилі, завдавав страшенної шкоди епідермі. Доки ми зустрілись, обидва були заляпані червоним.

Подивились, наскільки ми обидва закривавлені. Джік сказав «господи», а я сказав «мій боже», і тут я подумав, як би Всевишньому не здалося, що ми надто часто звертаємось до нього по допомогу.

Джік обійняв мене за поперек, я зіперся йому на плечі, й ми поволі побрели до берега. Раз у раз ми падали. Важко дихаючи, підводилися. Знову чіплялися один за одного і йшли далі.

Він відпустив мене, коли ми дісталися до шляху. Я сів на узбіччя, простяг ноги до моря і остаточно знесилів.

— Тодде, — заклопотано мовила Сера. Вона підійшла ближче. — Тодде. — Вона не йняла віри власним очам. — Ти смієшся?

— Звичайно. — Я з усміхом підвів погляд на неї. — А чом би й ні?

Сорочка на Джікові була розідрана, а з моєї залишилося саме ганчір'я, Ми стягли їх і вимочували ними рани, які не переставали кривавити. Судячи з виразу Сери, у нас був несвітський вигляд.

— Ідіотське місце для купелі, — сказав Джік.

— Зате тут безкоштовно пошкребуть по спині, — відповів я.

Він поглянув на мою спину. Пов'язок з Аліс Сгірінгз як не було.

— Як шви?

— Нівроку.

— Ну то й дідько з ними, з пов'язками.

— Ви ще посидите тут і обидва схопите запалення легенів, — остерегла Сера.

Я зняв рештки бинтів. Кінець кінцем, подумав я, вони мені добре послужили. Липкий пояс, що фіксував ребра, залишився на місці, але він надто зволожнів і ледь тримався. Тому я і його віддер. Лишався ще лейкопластир на нозі, але я побачив, що й він відмок у цій солоній крутнечі. А холоші світили скрізь величезними дірками.

— Ускочили в халепу, — зауважив Джік, виливаючи воду з черевиків і пощулюючись.

— Нам потрібен телефон, — сказав я, роблячи те саме.

— Ой, тримайте мене, — сказала Сера. — Таж вам потрібна гаряча купіль, теплий одяг і півдесятка психіатрів.

— Як ви потрапили сюди? — запитав я.

— Яким побитом ти лишився живий? — запитав Джік.

— Спочатку ви.

— Коли я купила шампунь і вийшла з крамниці, — сказала Сера, — то помітила, як повз мене їде Грін. Я ледь не вмерла на місці. Так і залишилася стояти, сподіваючись, що він не погляне у мій бік; він і не поглянув… Машина просто біля мене повернула ліворуч… тоді я помітила, що позаду сидять ще двоє…. я повернулася до машини й переповіла Джікові.

— Ми ще подумали, яке щастя, що він її не помітив, — підхопив Джік, вимочуючи червоні струмочки, які ніяк не висихали. — Повернулись до готелю, а тебе там нема; ми вдалися до дівчини в реєстратурі, може, ти щось переказав нам, а вона відповіла, що ти поїхав у машині з друзями… З чоловіком з вислими вусами.

— Друзі! — вигукнула Сера.

— У кожному разі, — вів далі Джік, — задихаючись від люті, жалю, обурення і таке інше, ми подумали, що треба пошукати твоє тіло…

— Джіку! — запротестувала Сера.

Він усміхнувся:

— А хто плакав?

— Замовкни.

— Сера не помітила тебе у машині Гріна, але ми подумали, що ти можеш виступати в ролі лантуха з картоплею у багажнику або ще в якійсь, отже, ми вийняли карту доріг, натиснули ногою на акселератор і кинулися в погоню. Повернули ліворуч там, де це зробив Грін, і почали спинатися на червонясту гору.

Я ретельно оглянув численні наші рани й подряпини.

— Нам би не завадила якась рідина для дезінфекції, — сказав я.

— Найкраще б викупатись у ній.

— Чудова ідея.

Я чув, як у нього цокотіли зуби, ще дужче, ніж мої власні.

— Ходімо сховаємося од вітру, — запропонував я. — Можна кривавити і в машині.

Ми ледве заповзли на сидіння. Сера зауважила, що чохли, на щастя, зроблені з пластика. Джік автоматично сів за кермо.

— Ми проїхали багато миль, — сказав він. — І потроху вже починали божеволіти. Перевалили через гору й почали спуск сюди. Біля підніжжя дорога круто завертає ліворуч, і по карті ми побачили, що вона йде далі вздовж берега, огинаючи низку заток, і виходить назад до Веллінгтона.

Джік завів машину, розвернув її і поволі рушив уперед. Він сидів голий до пояса — мокрий-мокрісінький, крапельки крові набухали і скочувались униз, — не водій, а якась мара. Борода вгорі відважно стирчала.

— Ми їхали цією самою дорогою, — говорила Сера. — А довкруг на цілі милі — тільки скелясте каміння і море.

— Я намалюю це каміння, — сказав Джік.

Сера подивилася йому в обличчя, а тоді перевела погляд на мене. У цій рішучій заяві вона відчула нездоланну пристрасть. Золота доба майже минула.

— Невдовзі ми завернули, — сказав Джік. — Лишався ще відтинок дороги з позначкою «проїзду нема» — і ми поїхали по ньому. Звичайно, тебе — ні сліду. Тоді ми зупинилися тут, Сера вийшла з машини і мало не вигляділа своїх очей.