Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 68

Через деякий час в оточенні старшин Сагайдачний виїхав до Хотинського замку.

Поблизу замку дещо змінилось, а саме: кількість людей. Якщо ще тиждень тому під високими мурами фортеці був цілий базар, утворений жидами, вірменами і волохами, то зараз тут лежали лише собаки і такі самі обірвані й худі люди. Торговий люд розбігся з проклятого місця. І це найкрасномовніше свідчило про те, що на табір насувається великий голод. Від замку, насилу піднімаючись крутим схилом, скакали коні, несли вершників у невідкладних справах. Униз, притримуючи коней, тягнувся важкий віз, туго затягнутий мотузками. За ним торохкотів ридван, що в ньому до замку їхав якийсь особливо лінивий шляхтич.

Старшини в'їхали на невеличке замкове подвір'я і залишили коней біля конов'язі, де їх одразу ж прийняли гетьманські стайничні. Попрямували до комендантського палацу, що задньою стіною притулився до височенного муру.

Минаючи чималенький колодязь посеред двору, Сагайдачний раптом зупинився. Підійшов до волоха, що завзято крутив велике колесо, дістаючи з глибини тридцяти сажнів діжу з водою. Зачекав, доки діжа не підніметься нагору і другий чорнявий волох не поставить її, підхопивши за мотузку довжелезним гаком, на землю.

— Дай-но попити, чоловіче.

Волох, побачивши перед собою багато вбраного козака, запопадливо простягнув йому дерев'яний ківш із кришталево прозорою прохолодною водою.

— Візьміть, пане. Ця вода цілюща! Вона хворих лікує, святу правду кажу!

Сагайдачний напився. Вода була смачною, з ледь відчутним присмаком якогось мінералу.

— Добра вода. Хворих, кажеш, лікує?

— Так, так, ясновельможний пане.

— То ми з вами, панове полковники, на лікування приїхали! Га?

Кілька чоловік засміялося. Два тижні запеклої борні ніяк не здавалися схожими на санаторій.

Повернувши ковшика волохові, Сагайдачний попрямував до дубових дверей палацу, перед якими завмерли два жовніри у панцирах.

У великій залі палацу було надзвичайно людно. Окрім Ходкевича, Любомирського і сеймових комісарів, зібралося кілька десятків хорунжих і ротмістрів із найбільш родовитої шляхти. Сиділи на лавах, що стояли у три ряди під стінами, і про щось тихо перешіптувались, очікуючи початку наради. Сагайдачний зі старшиною розмістилися дещо окремо від поляків, зайнявши широку лаву, що стояла неподалік від виложеного з каменю велетенського каміна. Притихли, очікуючи появи Ходкевича.

Чекати довелося недовго. Через кілька хвилин з'явився Ходкевич, рвучкою ходою і лицарськими обладунками намагаючись прикрити хворобливий вигляд, що відбився на його обличчі.

Поглядом привітавшись із присутніми, одразу ж почав промову.

— Я зібрав вас, шановне лицарство, щоби разом із вами обговорити ситуацію, що склалася на полі бою, а також вирішити, якими будуть наші подальші дії. Насамперед прошу вибачення від імені найсвітлішого князя ясновельможного королевича Владислава за те, що він змушений бути відсутнім як на сьогоднішній нараді, так і на марсових полях упродовж останніх днів. Його світлість важко хворий, і лише в цьому причина його відсутності. Тож нехай Господь дарує довгі роки життя найсвітлішому князеві, а ми почнемо нараду, помолившись за його здоров'я. Моя думка щодо подальших дій залишилася незмінною. Ми повинні триматися тут до останнього. Ця тактика вже довела свою доцільність, тож мовить сама за себе. Але поряд із цим з'явилися й інші обставини. Деякі з них на нашу користь, деякі, навпаки, на користь супротивника.

Те, що говорить за нас: по-перше, наші перемоги у всіх боях за два тижні. Турки так і не змогли вдертися до нас у табір і подолати нашу оборону. У свою чергу цей факт підняв настрій у війську, бойовий дух жовнірів і віру в свої сили. По-друге, ми завдали дуже значних збитків туркам у живій силі. Тож тепер, хоча численна перевага і на їхньому боці, вона вже не така приголомшлива. І, нарешті, третє: той самий бойовий дух значною мірою занепав у ворожому стані. І мої вивідники, і перебіжники з турецького табору говорять одне й те саме: турків деморалізовано. Аскери втратили віру в перемогу, а паші більше тремтять за свою шкуру, ніж за успіх кампанії.

Тепер проти: наші війська вкрай виснажені. Важкі бої далися взнаки, і хоча наші втрати набагато менші, ніж у турків, вони все ж значні, особливо серед поранених. Шпиталі переповнені і їх не вистачає. Поранено багатьох ватажків нашого війська. Навіть присутній тут гетьман Запорізького Війська Петро Конашевич-Сагайдачний важко поранений ворожою кулею. Проте навіть це не головне. Головні загрози для нас сьогодні — це брак продовольства, фуражу та боєприпасів, а також пошесть, що вже почалась у таборі. На це я хотів би звернути особливу увагу. Серед угорської піхоти і прусських ландскнехтів почалися хвороби. Померлих поки що мало, але це становить небезпеку для нас усіх. Тому в полках, ротах, хоругвах та сотнях додержуватися всіляких заходів, щоб зупинити заразу.

Щодо харчів, треба теж щось вирішувати. Я вже дав наказ допомогти з харчами козакам, вони в найгіршому стані, але й наші запаси не безмежні. Трохи піклуються вони про себе самі, роблячи нічні наскоки. Але все це не вирішує проблему цілком.

Отже, враховуючи сказане мною, прошу вельможну шляхту викласти свої думки щодо наших подальших дій.

Ходкевич схилив голову в поклоні й сів.

— Моя думка, — підвівся Любомирський, — повністю збігається з вашою, пане Ходкевич. Ми маємо залишитися тут. Як я висловлювався і раніше, ми не маємо користі зі зміни позицій. Але було б слушним повторити тактику, запропоновану паном Сагайдачним, себто нічні напади. Тепер ми маємо рішення Сейму щодо цього.

— Пан Любомирський і пан Ходкевич, безперечно, мають рацію. Але чи не настав час для рішучого бою з ворогом? — перебив Любомирського Собеський.

— Ви знадто гарячий, прошу пана! — відрізав Любомирський.

— Що пан має на увазі?! — спалахнув Собеський.

— Я маю на увазі лише те, що не треба поспішати з радикальними заходами. Ставити питання «або пан, або пропав» негоже. Занадто важливі речі лежать на шальках терезів.

— Пан Любомирський, звичайно, має рацію, але ми тут для того, щоб кожен висловив свою думку, — підтримав Собеського Ходкевич.

Один за одним почали висловлюватися молодші командири. Серед них теж переважала думка про негайний початок вирішальної битви. Ходкевич спохмурнів. Те, що кілька днів тому було висунуте як необдуманий вислів, тепер міцно засіло в головах його підлеглих.

— То, може, вдіємо, як хотів пан Сагайдачний, чи себто його полковники, — відпустимо козаків ловити татар по Поділлю? Така думка теж висловлювалася минулого разу, — не втримався Ходкевич. — А самі тим часом кинемось у генеральну битву! Так буде ще ліпше!

На мить запанувала тиша, гуло лише над лавою запорізької старшини. Під невисокою, побіленою крейдою стелею стало досить душно. Присутні витирали спітнілі обличчя хустинками.

— Вельможне панство, вислухайте і мою думку, — почувся голос сенатора Станіслава Жоравинського. — Військо виснажене, припасу обмаль, почалися хвороби. Це ви сказали, пане Ходкевич. Крім того, йде до зими. З дня на день знову почнуться дощі. Пропоную відійти у Кам'янець. Це зовсім поряд. Крім того, місто надзвичайно добре розташоване й укріплене. Там ми поживимо військо харчами і налагодимо оборону. Хіба це не ліпший вихід із ситуації? На мою думку, краще тепер відступити у повному складі, ніж потім тікати по одному, зазнаючи страшних втрат.

— Це хто тут надумав тікати по одному? — залунав суворий голос Сагайдачного. Він стояв посеред зали і гнівно виблискував очима. — Мої хлопці стягнули з возів уже декілька мостивих панів, що під соломою прямували під бабську плахту! Я поки що не буду розголошувати їхніх імен, вони й самі добре про це знають! Щодо решти, я сподіваюся, що пан Жоравинський невдало пожартував?

— Що цей схизмат собі дозволяє! Він знаходиться серед уродзоної шляхти, а не серед бидла! — нервово писнув Жоравинський. Шляхтичі почали вигукувати на адресу Сагайдачного погрози й натяки на хлопське походження.