Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 69

— Тихо! — підняв руку Ходкевич. — На цю годину не є принциповим питання, до якої церкви належить пан Сагайдачний. Ми вислухаємо його, якщо він скаже щось корисне для спільної справи. Щодо натяку пана гетьмана про втечу деяких… окремих людей з поля бою, то це нам відомо. Але… Це швидше виняток. Ці люди — ганьба своїх родів, і їх покарано.

— Я привів до стін Хотина сорок одну тисячу п'ятсот двадцять козаків, — продовжив Сагайдачний. — Зараз їх близько тридцяти п'яти тисяч. Вони голодні, брудні й втомлені. Кожного п'ятого поранено. Але вони стоять! Стоять на смерть і стоятимуть надалі. Які можуть бути розмови про відступ до Кам'янця? Скільки тисяч людей ми втратимо, долаючи ці тридцять верст? Чи ми мало віддали татарам подільських посполитих, що ви хочете відправити у Кафу козаків і своїх жовнірів?! І хай пан Жоравинський не турбується про моє походження, герб Сагайдачних не менш старовинний, ніж його власний, а булава піднесена військом, якому немає рівних у Європі ні за хоробрістю, ні за бойовою славою!

На мить запанувала тиша.

— Усе це правильно, Петре Конашевичу. Але ми хотіли почути вашу думку про подальші дії. Прошу вас заспокоїтись і не звертати уваги на зауваження, що не стосуються головної теми, — замахав руками Ходкевич.

— Наша з панами полковниками думка залишилася попередньою. Тобто ми підтримуємо тактику активних військових операцій за оборону, поєднану з наступом. І ми підтвердимо слова ділом. Цієї самої ночі два полки і Низове Військо зроблять іще одну нічну атаку проти турків у двох напрямках: табір основних сил і табір Гусейн-паші, що тепер зайняв позиції за річкою. Крім того, прошу вас, пане коронний гетьмане, пришвидшити питання з відправленням обозів за харчами у Кам'янець. Мої козаки знайшли кілька місць, що ними без зайвого шуму можна переправитися на той бік. Гадаю, доцільним буде, якщо загони, що підуть у Кам'янець, будуть набрані частково з поляків, частково з козаків.

— Я обіцяю вам, що особисто проконтролюю це питання. — Ходкевич подякував Сагайдачному і обернувся до присутніх. — Які ще будуть пропозиції?

Слово взяв сеймовий комісар Матвій Лєсковський. Він витер спітніле чоло і піднявся, притримуючи рукою тонкий лицарський меч.

— Усе ж таки треба пам'ятати про можливість мирного владнання проблеми, — неголосно мовив він. — Щоби панове козаки не звинуватили нас, як минулого разу, у змові в них за плечима, я хотів би говорити про це у їхній присутності.

Отже, турки самі вийшли на нас, це багато про що говорить. І, я вважаю, нехтувати такою можливістю було б нерозважливим. Костянтин Вевелі — людина дуже впливова у дворі Томша і в османському таборі. Отже, потрібно дати зрозуміти, що ми за почесний мир і почати переговори. Це, звичайно, не означає припинення бойових дій.

— Добре, пане Лєсковський. Ви теж маєте рацію. Отже, підсумовуємо, — Ходкевич став у центрі зали, — висловилися всі бажаючі. Я вас вислухав і вирішив наступне: ліпше вмерти, противлячись ворогу, ніж хоч на одну стопу, навіть найменшу, поступитися варвару, щоби відступом цим не надати можливості навіть на йоту захопити землю отчизни. Битися купно з ослаблим противником. І це наша спільна думка! Все!

Виїхавши із замку, кавалькада запорізької старшини пустила коней кроком під круту гору, що вела до обозу. Полковники палили люльки і збуджено перемовлялись, обговорюючи нараду. Позиція, що її вибрали ляхи, їм сподобалась, але ставлення до них із боку шляхтичів не могло залишити спокійним жодного. Складалося враження, що це ляхи здобули всі перемоги, а вони були пасивними свідками. Ще раз і ще звучало над вершниками ім'я Бородавки. Тепер його згадували з сумом, тамуючи у грудях гіркі зітхання.

Сагайдачний, навпаки, мав добрий настрій. Нарешті він почув із вуст Ходкевича те, що давно хотів почути. Коронний гетьман публічно підвердив правильність обраної Сагайдачним тактики. Йому потрібно було два тижні, щоби зрозуміти: одна лиш глуха оборона неефективна. Треба поєднати її з короткими швидкими нападами, і тоді ворог захитається. Це було очевидним. Слова Ходкевича втішили Сагайдачного. Крім того, він згадував, як заткнув пельку тому пихатому Жоравинському, і тихо посміхався в сиву бороду. Хоча герб Сагайдачного і не такий відомий, як у Жоравинського, але й у нього є гонор. Хай знають пани ляхи.

Пізно вночі запорожці, за наказом гетьмана, покинули обоз і пішли у напрямку турецького табору. Вісім тисяч найкращих козаків тамували подих і обережно ступали, намагаючись передчасно не розбудити турків. Через деякий час у турецьких наметах почалася різанина. Як і минулого разу, вона стала для них несподіванкою. Заспані аскери вискакували в одній білизні й один за одним падали під ударами шабель і списів. Декотрі шатра спочатку спалахували, а потім, коли клуби вогню починали верещати і підскакувати, у них зі всіх боків впивалися десятки списів, навіки заспокоюючи мешканців вогняних гробниць.

Одночасно запалали шатра і за Дністром. Це другий козацький загін, подолавши річку, не зупиняючись, налетів на табір Гусейн-паші. Тут турки не виставили навіть варти, вважаючи, що повноводна ріка є для них найкращим захистом. Хвиля схожих на чортів із пекла низових запорожців змела передній край сплячого табору і все глибше врізалася, піднімаючи несамовитий лемент, стогін і благання пощадити на турецькій, татарській, грецькій і болгарській мовах.

Переляканий Гусейн-паша ще звечора був пригнічений розправою, що її учинив над ним падишах. Тепер він ошелешено дивився, як один за одним упали десятеро його халавузів, і до шатра скочив демон. У світлі смолоскипа було добре видно вимащене багнюкою обличчя, латаний і брудний овечий кожух, укриту кров'ю криву шаблю.

Гусейн-паша мовчки кинув у демона парчевим чересом, з якого посипалися дзвінким дощем золоті монети, і різонув ятаганом по стіні шатра. Охоплений звірячим жахом, він біг і біг, воліючи лише одного: провалитися крізь землю, щоби заховатися від наглої смерті, що бенкетувала навкруги.

За півгодини, втративши перевагу раптовості, козаки швидко відійшли до себе тим самим шляхом, яким і прийшли сюди, — збудованим турками мостом. Під ним усе ще плавали у прибережному очереті тіла сотні яничарів і самого Циреаш-паші, що йому була доручена охорона мосту. Козаки й полонені турки вгиналися під великою кількістю здобичі, захопленої у таборі другого візира.

В обозі їх уже чекали ті, що повернулись із табору Османа II. На майдані, де ще кілька днів тому кипіли пристрасті Ради, палахкотіли багаття. Здобич звалювали великими купами. З похнюпленими головами стояли гурти полонених. Дзвеніли збруєю коні, лунали крики метушливих кантаржеїв.

На якийсь час Сагайдачний забув про біль, хоча звечора рана ще добре допікала. З люлькою у роті й булавою, що її стискав пальцями здорової руки, сидів він верхи. Із задоволенням позирав довкола. І вдовольнятися було чим: усе, що бачив, промовляло про перемогу. Перемогу в стилі ліпших козацьких традицій. Поряд, розкинувши смоляні кінські хвости, виблискували сріблом усі три бунчуки великого трибунчужного паші Каракаша. А сам паша, незмінний улюбленець падишаха, лежав порубаний біля свого шатра. Поглядав невидючими очима на небо, у якому новий день почав гасити зорі, а над ним розривав тишу околиць плач невтішного гарему. Ніс у височінь жалобу і лякав хмари гайвороння на нічному бойовищі…

За спиною Сагайдачного затупотіли кінські копита. Гетьман спокійно подивився через плече. До нього наблизилися полковники Подгурський і Писарка, чиї козаки здійснювали нічну вилазку. Позаду майоріла червоноверха шапка Семена Шила. Рятуючись від ранкового морозцю, загорталися у хутряні киреї.

— Ну що, пани полковники, — Сагайдачний не приховував вдоволення у голосі. — Порахували?

— Атож! — озвався першим огрядний Писарка.

— Кажіть.

— Мої всі живі-здорові! — Писарка широко посміхався.