Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 40

Підійшов Андрій з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглої смерті, Яцько не відставав від Кульбаби, запопадливо очікуючи на будь-яке розпорядження «батька». За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого діда з кобзою. На мить усі перестали їсти. Микита посунувся, даючи місце прибулим. Усі, окрім Яцька, сіли до казана.

— Сідай, малий, не полошися, — сказав Андрій. — Ти вже справний козак, дарма що років не достає.

Хлопець похапцем сів, дістаючи з-за халяви чобота ложку.

— Щось я цього козарлюгу в ділі не бачив, — мовив незадоволено Півторакожуха.

— Побачиш, Хведоре, — відповів Андрій. — А з тих, що бачили, лише я й залишився. Решта вже не жиють. Сплять понад Прутом.

Півторакожуха зітхнув. Андрій згадав, що у тій пригоді він утратив брата.

— Вибач, — мовив винувато.

— Пусте…

Усі незрозуміло позирали на Сипаху. Старий, немов неабиякому панові, ладнав місце сліпому. Дбайливо постелив на землю кожух, допоміг сісти, обережно поклав поряд полотняну торбу з пожитками кобзаря. Козаки завжди поважали сліпих співців, проте поведінка Сипахи все ж дивувала.

— Батьку Сипахо, — з напускною турботою мовив Андрій, — я Яцька пошлю до курінного, у нього в наметі ліжко похідне…

— Цить, ґалаґане! Попадеш мені колись під гарячу руку за свого язика… Привітали б краще Божого чоловіка.

Андрій, не розгубившись, простягнув сліпцеві ложку.

— Добридень, чоловіче, поснідай із нами чим Бог послав, просимо.

Кобзар намацав простягнуту ложку.

— Дякую, дітки, ох дякую, — голос його був на диво чистий та сильний. У цьому голосі відчувався неабиякий хист пісняра.

Кілька разів дзенькнувши ложкою, сліпий набрав кулешу, що парував з невеликого казана. По таких казанах розкидали страву з велетенського, курінного. Подув та почав жувати беззубим ротом.

— Ох, добрий… — мовив сумно. — Двадцять три роки козацького кулешу не їв… двадцять три роки!

Андрій здивовано помітив в очах Сипахи сльози.

— Та ти їж, Отецьку, наїдайся… Ой лихо, що з тобою зробили! — голос Сипахи тремтів. — Побратим се мій, дітки, Стецько Пузир. Двадцять три роки по неволях агарянських мучивсь. Тільки що здибав. Господи Боже милий! Іду, а він суне назустріч… За рубцем на щоці признав. Ох, горенько. Як дуб, був хлопака, куди мені!

Кобзар мовчки їв. Його невидющі ями, там, де колись були очі, дивилися перед собою. Закам'яніле воскове обличчя під довгими пасмами сивого волосся не виказувало жодних емоцій. Козаки вражено поглядали то на нього, то на Сипаху.

— Який я тепер Пузир, Трохиме! — обізвався нарешті сліпий. — А пам'ятаєш колись… Е, що там!.. Тепер лише шкіра та кістки. Ще й так, дякувати Богові, у Кафі кобзу справили добрі люди, трохи годує.

— То ви аж у Кафі були, діду? Як же сюди дістались?

– І тут добрі люди помогли… прохав турка за собою взяти, щоби дома померти, не на чужині. Посадовив на гарбу… І що його вже той онбаша лаяв! Гей-гей! Не скинув, добра душа, серед степу… сухарі давав… Загинув він учора, а то я б не прийшов. Полюбив сердяга, як я співаю.

Сипаха не стримався.

– Їж, братику, не тривож душу. Тепер ти вдома, це головне, — він похапцем стер непрохану сльозу. Всі почали їсти. Мовчки сьорбали, обдумуючи почуте. Незабаром у казані заблищало дно. Всі, окрім кобзаря та Яцька, дістали люльки. Старий із малим продовжували сніданок. Неподалік від них, довкола двох десятків казанів снідала решта Переяславського куреня. Через півгодини вони всі мали змінити сторожу на окопах: половина куреня стерегла турецького нападу. Кашовари вже починали варити вдруге.

— Ой, добрий, друзі-товариші, куліш! — нарешті відсунувся від казана кобзар. — Хочете вірте, хочете ні, а не раз у неволі мені він снився. І братко. І тетеря… та так, що прокинусь і ще смак чую. То воно не баланда бусурманська, слізьми омита. Страва воїнів! Святого Христа оборонців. Єй же єй, скілько таких ще там залишилося! — Пузир махнув рукою за Дністер, помилково вказуючи на Туреччину. — Братчики мої любі… Ех, добрий куліш!

— Запали люльку, братику, ось тобі моя, — Сипаха похапцем подав кобзареві глиняну носогрійку, — добрий бакунець[31], усе нутро прочитує.

Старий потягнув цибуха й закашлявся.

— Що добрий, Сипахо, то добрий. Най би його чорт палив, а чи бусурман! — кобзар віддав Сипахові люльку. — Ліпше вам заграю.

— Заграй, батьку, — загомоніли козаки.

Сипаха замахав руками.

— Зачекай, Отецьку! Прости, Бога ради, мене, дурного! Простіть і ви, товариство. Але наперед розкажи хоч коротко про свої поневіряння. Я ж тебе, бідолаху, ще з часів Скалозуба-гетьмана не бачив!

Замість відповіді сліпий намацав кобзу. Лагідно, мов дівчину, пестив її тремтячими пальцями. Пробігся по струнах, і озвалися вони сумно та тихо. Загули низькими голосами низькі кишкові, задзвеніли високі сухозлотиці. Нашорошили вуха всі, хто почув цей перший несміливий спів улюбленого інструмента, й потягнулися до кобзаря, не без підстав сподіваючись почути думи про минулу козацьку славу. Кобзарі завжди викликали серед козацтва живий інтерес.

Пузир покрутив кілька кілків, налаштовуючи струни. Нарешті звучання його влаштувало.

— Кобза розкаже, Трохиме, — мовив він до Сипахи, — я про це й думу маю. Слухайте ось… — І заспівав сильним та чистим, густим, як людська журба, голосом:

До тих, хто підійшов раніше, почали приєднуватись усе нові й нові козаки. Поступово потягнулись і від інших куренів. Ішов усяк, хто був вільний від караулу та інших військових справ. Тихо підходив і ставав у коло, слухаючи сумний спів кобзаря. За кілька хвилин навколо зібралося кілька сотень запорожців. Хоробрі й відчайдушні у бою, веселі в розмові, щедрі душею і кишенею, тепер вони, немов бурсаки, стояли мовчки. Нерішуче м'яли в руках шапки, хилили голови. А над ними лунав спів людського горя, плач занесених на чужину невільників:

Кобза промовляла те, що було близьким для всіх, що змушувало слухати, затамувавши подих. Наверталися сльози на очі суворим чоловікам… Але ось уже й гучніше вдарили струни. Під дзвінкий спів нехитрої мелодії в уяві поставали стрункі чайки Скалозуба. Мов укритий цвітом весняний степ… Лавою червоних жупанів, жовтих облавок і білих вітрил засіяно блакитні хвилі Дніпра навколо Базавлука. Сотні запорізьких човнів розрізали воду, оповилися гучними піснями. Ударили прощально з гармат і пішли до далекого бусурманського Азова. Туди, до очеретів та лиманів, минаючи Керченську протоку. Улад, дружно лягали весла на воду, штовхали вперед товариство до слави, до бою, до багатої здобичі та невільницьких погребів. Там чекають на них, молять, заламуючи руки, порятунку… Або до загибелі?! А що це реве попереду? Накрила, накрила страшна чорноморська негода! Зросила обличчя солоними хвилями. Обдала гороподібними валами, змішала клапті піни зі рваними хмарами та розкинула, розбила військо. Насміхалася безмежними просторами Евксинского Понту[32]. І нарешті громаддя галери. Короткий запеклий бій. Злий гавкіт козацьких мортирок і грім армати з галери. Хмари порохового диму, тріск дубових дошок, за яким молитви і хрип потопаючих… Потім важка галерна неволя, роки безвиході, проклята червона таволга й батіг із сиром'ятиці. Нарешті щасливий день, бій із катами, зброя у знудьгованих руках. На них ворожа кров. Швидка, немов вітер, втеча і розпечене залізо, що навіки відбирає сонце…