Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 41

Нарешті кобза замовкла, залишаючи довкола себе несамовиту тишу. Чорні, русяві та сиві оселедці куйовдив лагідний вітерець, що дув з Молдавії, наповнюючи повітря пахощами полину і степових трав. Десь із-за обрію несло свіжою сосновою живицею.

— Ох, братику, ох, голова твоя нещасная… — тільки й схлипував Сипаха. — Я вже й не вірив, що побратима зустріну… Всяк день за тебе молився, хоч вір, хоч ні…

— Що ти, Трохиме, — глухо відповів кобзар, — усі під Богом ходимо. Як він, Всевишній, захоче, так і нам жити. Видко хотів, щоб я до братчиків повернувся, так воно й сталося. Розкажи ліпше про товаришів наших, про Ляшенка, про Дишла, про Сагайдака. Як вони — чи ще в цьому світі, а чи у ліпшому?

— Хто як, Отецьку, кому яка доля писана. Нема давно ні Ляшенка, ні Дишла, ані старого Кульбаби. Пам'ятаєш Петра Кульбабу?

— Чом ні, добрий був козарлюга… Та й інші нівроку. Царство Небесне і слава вічная вам, братчики! — кобзар перехрестився.

— А інші живі, щоправда, мало таких. Ось Кульбаба по собі добру згадку залишив — сина Андрія. Тішуся хлопцем, не натішуся… Поки є такі, Січ-матінка житиме!

— Що ви, батьку, облиште! — зніяковів Кульбаба.

— Та тільки галаган чортів, язик, як помело! — додав Сипаха.

— Господи праведний, голос неначе у Петра, Матінко Божа! — сліпий почав мацати рукою навколо себе. — Сину, дай старому руку… Добра рука! Козацька! І Петро таку мав. Ой роки мої, ой недоля. Ще й шаблею не натішивсь, а тут і кобзу навпомацки гляджу… А Сагайдак що? Давно загинув?

— Петро, чи що?

— Петро Сагайдак.

— Живий Петро, живий! Гетьманує Конашевич! Поки що наказним, та то пусте, він буде з булавою! І раніше не раз її тримав. Великої слави з ним мали!

— Добре кажеш. Я його ще зовсім молодим знав, а бачив, що йому бути головою. Великого розуму людина. Трохиме, ти б мене завів до нього, радість зробив би каліці… — по обличчю кобзаря потекли рясні сльози.

— Що ти, братику, як же не відведу!

— То пусте… Не дивися на мене… За вами, братчики, скучив, за кабицею запорізькою. А сльоза моя не варта уваги, як повипікали очі, так і течуть…

У польському таборі озвалася сурма, за нею друга. З далекого обозу турків було чути голос муедзина, котрий кликав бусурман до молитви. Дехто з козаків плюнув і смачно вилаявся, поминаючи пророка правовірних. З окопів поверталася нічна варта, йдучи на смачні пахощі кабиць. Курінні отамани підганяли коней, розподіляючи козаків по окопах. З найближчого до січовиків полку Цецюри Севрюка почувся спів. Якийсь молодик виводив добре поставленим голосом:

Натовп довкола кобзаря вмить ожив і зарухався. Ішли мовчазні під впливом почутого, але вже через кілька кроків поверталися до розміреного розкладу битви. До чергової атаки залишалося все менше часу.

На шанцях кипіла робота. Відклавши до часу ратища й мушкети, козаки взялися за мотиги. Скориставшись затишшям, намагалися вкопатися глибше. Будували хитромудрі фоси, «печі», підвищували вали. Поправляли старі укріплення, впорядковували позиції. У багатьох місцях довелося засипати величезні рови, пробиті в окопі великими турецькими ядрами. То тут, то там, напружуючи укриті бронзою засмаги руки, козаки викочували на вал важкі вози, що їх відразу засипали землею: вони мали захищати від вогню мортир. Ці пращури сучасного міномета сипали ядрами зверху і робили високі вали поганим захистом. Заклопотано пахкали люльками гармаші, обладнуючи позиції для нових гармат. Хижі пащеки націлювалися на вчорашніх господарів.

Максим, Андрій та Микита, що працювали серед інших переяславців, час від часу поглядали в бік турецького табору.

— Нині довше, — ні до кого не звертаючись, мовив Микита.

Максим стер із чола піт і подивився на південь.

— Уже скоро.

Обидва здивовано поглянули на Товкача, що завзято вимахував мотикою поряд. Невдовзі його старанність помітив і Андрій. Микита простежив за поглядом Кульбаби й посміхнувся у вуса. Спітнілий Товкач, ще сам того не знаючи, потрапив у не найліпше становище: язик в Андрія був, як гостра шабля. Непийпиво штурхнув Горбоноса, і вони обидва завмерли, очікуючи інтермедію.

Андрій не забарився.

— Товкачику! — мовив він діловито.

— Або що?

— Десь у тебе на хуторі добрий мед!

— Який мед? — незрозуміло закліпав очима Товкач. Його голова ледь виглядала з шанцю, тож він дивився на Андрія, високо задираючи голову.

— Такий! — підморгнув Андрій (почулися перші смішки). — Що, меду не куштував?

— А! — Товкач мрійливо закотив очі. — Таки добрий!

– І старий, напевне?

— Ну, різний. Чому лише старий? У мене не застаріє!

— Ні, таки старий! — не вгавав Андрій.

— Ти ніби ліпше за мене знаєш.

— Знаю!

— По чім?

— А ти як до погребу підеш, одразу й заблукаєш. Де там уже того меду, хоч би живим вилізти.

— Що ж там вилазити?

Козаки вже відкрито сміялись із Товкача, який почав здогадуватися, що перегнув палицю, — окоп був надто глибокий. Піддав жару Беркут, що проходив поряд. Зупинившись, сердито поглянув на Товкача.

— Товкачу! Таку твою-розтаку! Ти як, недомірку, стрілятимеш? Ану, вилазь звідтіля, бо, їй-богу, накажу засипати… А горів би ти! — і курінний, махнувши рукою, покрокував далі. Червоний, як рак, Товкач виліз і під регіт козаків почав засипати яму…

О пів на дев'яту почався черговий наступ. Комонні й піші підрозділи йшли до козацького табору. Сьогодні це вже нікого не дивувало. Сагайдачний, старшини, козаки, навіть сам Ходкевич, очікували саме такого розвитку подій. Стало очевидним, що турки намірилися розірвати ворогів поодинці, а для цього добре підходила польська тактика оборони. Їх поки що було залишено у ролі пасивних спостерігачів.

Під зловісний гуркіт барабанів, укриваючи все поле перед козацькими позиціями, сунули яничари, піхотинці бейлербеїв, рівні ряди сипахів та безладні, численні загони татар і черкесів. Ліс списів над комонниками майорів переважно зеленими кольорами ісламських знамен. Над синім сукном яничарських жупанів біліли прикрашені пір'ям «рукави святого дервіша». Рушниці в руках очікували нагоди плюнути смертю в голови невірним.

За півмилі до козацьких окопів барабани забили дрібно й урочисто. Лави вояків повільно зупинилися. Наперед виступили гармаші, одягнуті у червоні шаровари й зелені чалми. Викотили важкі, на кованих залізною шиною колесах гармати. Тактика Османа не змінилась: армата готувалася до обстрілу.

Козаки напружено мовчали. З-під долонь поглядали на вороже військо, яке вражало своєю кількістю.

Микита виклав на земляну поличку пригоршню куль, потім почухав зарослу щетиною щоку.

– І до біса їх нині! — мовив.

— Учора ніби не те було, — відповів спокійно Андрій.

— Та те… Все ж ніби більше.

Різко й тривожно озвалася сурма. Проспівала тричі гасло «До бою», хоча всі й так були готові. Жерла ворожих гармат винюхували перші цілі.

— Матінко Божа! Я ще таких гармат у житті не бачив! — обізвався Товкач.

Півторакожуха, що лежав за ним, засміявся:

— А що, Товкачику, певне б цілий у неї вліз?

Настрій Товкача був зіпсований не так калібром турецьких гармат, як прикрим випадком з ямою, тож він із несподіваною злістю накинувся на сусіда:

— Тобі що, одуре смердячий?! Твою дурну голову теж туди засунути можна б, дарма що велика, як у коня!

Півторакожуха подивився на миршавенького Товкача. Той був майже удвічі менший за нього.

— Велика, що є, то є! — мовив добродушно. — Зате думати маю чим.

— Тю! Думати! Жерти ти маєш куди! Краще б так сказав.

Позаду підскочив, уже на коні, курінний отаман. Притримавши повід, він уважно придивився до турецьких рядів.

— Лізьте під вози, баламути, зараз ушкварить! Бачте, як гармати виміряні?