Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 28

Сагайдачний, оточений почтом із найвищої старшини, під'їхав на гарячому коні до середніх воріт польських окопів. Тут, під гострими палями й жовтим громаддям глиняного валу, що з нього позирали хижі стволи гармат, стояв серед натовпу комісарів, полковників та ротмістрів вбраний у повний рицарський обладунок Ходкевич. На ньому виблискував панцир із видутими догори кулями наплічників, ноги й руки закриті сталевими пластинами, на ногах гостроносі залізні чоботи із золотими острогами. Рука у кільчастій рукавиці владно покладена на верхів'я палаша з тонким гострим лезом. З-під відкритого забрала й білосніжного султана на Сагайдачного позирали усміхнені очі. Якщо ближче придивитися, крізь посмішку проступав холодний звірячий оскал. Під стать рейментарю виблискувало обладунками й дзвеніло зброєю його оточення.

Сагайдачний зліз із коня й оглянув своїх супутників: сині й червоні жупани, дехто у блискучих кольчугах. Шалеві очкури й коштовні шаблі. Укриті курявою з дороги, вони, звичайно, поступалися блискучому лицарству, але (і це Сагайдачний відзначив із гордістю) було у їхньому вигляді й те, чого не могли дати французькі й німецькі бойові обладунки — мовчазна мужність, прихована сила й безмежна самоповага. Поряд з такими людьми не доводилося почуватися як бідному родичу навіть серед табору коронного гетьмана.

Козацькі полки вишикувалися, завмерши у строю. Мовчки спостерігали, як Сагайдачний простягнув руку польському гетьманові. Ходкевич, ледь схиливши голову, потиснув козакові руку. Над полками загриміли чергові вітання.

Якусь мить мовчки дивились один на одного, потім Ходкевич першим почав розмову:

— Нехай прибуде милість фортуни зі славним козацьким гетьманом! — на обличчі Яна Карла була та ж прозора посмшіка. — Довгих років життя та славних перемог на полях Марса, мій друже. Сподіваюсь, у наших спільників справи йдуть добре?

— Як бачите, — відповів Сагайдачний. — Я вже віддав наказ відкопувати шанці.

Ходкевич вдоволено розвів руками.

— Я завжди знав: якщо пан Сагайдачний іде під гетьманським бунчуком, військо займе позиції вчасно.

Сагайдачний озирнувся. Ніякого бунчука поряд не було. Ходкевич явно загравав.

— Пан воєвода віденський дуже люб'язний, але він випереджує події. Я ще не гетьман.

— На чолі війська все ще Бородавка?

— Ні.

— Тоді я не розумію вас!

— Бородавка заарештований мною до рішення Ради.

— О! Ну що ви! Хіба ми можемо мати сумнів у тому, що булава потрапить у ті руки, що їм повинна належати по праву? Козаки, безумовно, віддадуть перевагу вам. Pereat mundus, fiat justitia![19]

— Дякую Вам. Dominus vobiscum[20], — стримано відповів Сагайдачний латиною, трохи здивувавши Ходкевича. Ян Карл не міг знати, що «хлопський гетьман», будучи «схизматом», закінчив єзуїтський колегіум.

— Ну що ж! Я думаю, нам не завадить дещо обговорити стосовно подальших дій.

— Згоден із вами, вельможний пане.

Ходкевич махнув рукою до жовніра, що тримав його коня. Через хвилину за допомогою почту був у сідлі. Сагайдачний, незважаючи на поранену руку, видерся сам. Нарешті Ян Карл помітив перев'язану через шию Петра Конашевича чорну хустину.

— Матко Боска! Що з вами? Адже минулого разу ваша рука була в порядку.

Сагайдачний поглянув на пов'язку.

— Це? Привітання від наших спільних друзів, — він коротко переповів Ходкевичу свої пригоди.

Той співчутливо похитав головою.

— Мені шкода! Дуже шкода! Адже ви могли загинути.

— Пусте. Тепер усе в минулому.

— Але я мов відчував! Через дві години після вашого від'їзду прибув полковник Дорошенко зі звісткою, що козаки стоять під Могилевом. Я послав за вами сотню драгунів, але ви мов крізь землю провалилися. Який нещасливий збіг обставин!

— На все воля Божа… Ну що ж, які ваші плани щодо ведення бойових дій?

Вони, пустивши коней кроком, з'їжджали до недалекої вже фортеці. За спиною у новому козацькому таборі кипіли земляні роботи. Ходкевич ураз змінив співчутливий тон на холодно-діловий.

— План дуже простий, але разом із тим дієвий. Ми повинні витримати облогу й не пустити турків далі, на Поділля. З такою різницею у кількості військ про наступ не може бути й мови.

— Я згоден із вами, ваша милосте, але, думаю, посадити військо тільки у глуху оборону не було б правильною тактикою. Ми повинні намагатися час від часу контратакувати.

Ходкевич хвилину помовчав. Йому не сподобалося те, що Сагайдачний із перших хвилин почав піддавати сумніву його погляд на речі.

— Пан Сагайдачний має знати, — запально сказав він, — керівництво кампанією доручено мені. Тож щоб і надалі не виникало непорозумінь, давайте начистоту: я не дозволю керувати військом усім, кому заманеться! Мої накази не обговорюються.

В очах Сагайдачного зблиснув лихий вогник.

— Ваші накази дійсні лише для ваших підлеглих. Козацькі полки вам не підпорядковуються. І я волів би, щоб наші спільні дії ґрунтувалися лише на обопільній користі. Ви мене розумієте?

— Я вас розумію, — пиха Ходкевича сховалася за посмішкою так само раптово, як і з'явилася. — Гадаю, ми домовилися. Погодьтеся, нерозумно було б починати суперечку перед лицем грізного ворога.

— Цілком із вами згоден. Тож хотілося б швидше обговорити з вами, як будемо діяти далі.

— Слово гонору, приємно говорити з розумною людиною. Що ж, шановний мій друже, маю честь запросити вас у комендантський палац, де й обговоримо всі нагальні проблеми. За келихом старого венгржина всі питання вирішаться самі собою.

— Дякую, пане Ходкевич. З великим задоволенням приєднався б до вас, але мушу залишатись у таборі.

— Пан гетьман може доручити все старшині. Повірте, я кличу вас не лише для бенкету.

Сагайдачний деякий час вагався.

— Гаразд. Кажучи чесно, я давно скучив за гучним бенкетом. Отже, треба дати собі відпочинок, поки дає можливість Осман… Зовсім скоро на бенкети не залишиться часу.

— О, це так! Хоча поле Марса — теж бенкет для лицаря… Ну все, все! Ні слова більше натщесерце. Продовжимо бесіду за трапезою.

Коні заглибились у замкову браму, і гетьмани в'їхали до фортеці. На містку проминули чотирьох гладко виголених ландскнехтів у латах і високих шоломах моріон-кабассет. Жовніри виструнчилися, стискаючи у руках ратища блискучих алебард. А кінські копита вже цокали бруківкою, і цей звук відбивався луною від мурів старовинної цитаделі. Сагайдачний мовчки поглядав навкруги й ніби новим поглядом бачив двір, що у ньому бував уже не раз, мов відчував, що вписує своє ім'я в історію Хотина поряд із Данилом Галицьким та Андрієм Борулею. Стрімкі колеса історії підхоплювали їх, таких далеких від нас захисників Хотина, щоби донести до нас їхні мужність, славу та військовий талант…

У козацькому таборі кипіла робота. На очах здивованих турків серед поля виростала могутня фортеця. Усе глибше й глибше вривались у землю запорожці. Шанці перерізали дністрові пагорби, поле бою готувалось у славнозвісний козацький спосіб, використовуючи всі переваги ландшафту, всі висоти й низини для своєї користі. За кілька годин міцні вози, скуті важкими ланцюгами, постали перед лінією оборони й були засипані землею. Перед обозом з'явився високий вал. Не гаючи часу, козаки виносили на нього гармати і боєприпаси. Невелика, проте ефективна козацька армата наїжилася блискучими стволами у бік ворожого табору. Тисячі спітнілих від роботи козаків працювали не покладаючи рук, тож не минуло й дня, як табір був добре укріплений. Полки завмерли, вглядаючись у далечінь: там, на обрії, з'явився ворожий обоз. Тисячі возів, гарб і вершників заповнили чимало миль простору…

Біля Микити, що лежав на валу, бухнувся на землю Кульбаба. Він дістав люльку і зачеркав кресалом. Незабаром тютюн зажеврів, і Андрій випустив хмарку сизого диму.

— Ну, що там, братику, ще не лізуть?

— Не видно. Але ж до біса їх!