Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 27

Той весело посміхнувся.

— Багато. На вас усіх вистачить, крові вашої пустити. У нас, на Запоріжжі, так: що лоза — то козак, а де байрак — там по сто, по двісті козак. Тож привітати тебе буде…

Запорожець не договорив: стріла з Османового лука вп'ялась у саме серце. Султан відклав лук.

— Тепер ти, — він указав на наступного бранця. — Скажи хоч, скільки вас у тій печері було. Якою силою ви понад тисячу моїх вояків на той світ відправили?

Бранець, здавалося, не помічав, що сталось із його товаришами.

— Та було нас, може, сотня, а може, й не було. І були б ще боронились, якби ви, бісові діти, нас не підкурили. Ось така правда. Повертай ліпше, султане, голоблі додому. Там, — він вказав у далечінь, — таких, як ми, десятки тисяч. Ніколи славні запорізькі лицарі вам цієї землі не віддадуть. Кров'ю вмиєтесь і тут, у Волощині, і в самому Царгороді!

— Він сказав правду? — Осман суворо подивився на Гусейн-пашу.

— Він бреше, о падишаху. Нехай твої божественні вуха будуть закриті для брехні цього гяура. Я клянуся тобі, їх було не менше двох тисяч.

Осман звернувся до козака:

— А яка тобі різниця, собако, де ми вмиємося кров'ю? До цього ти приймеш смерть люту. І я обіцяю, мої кати будуть старанними, — він знову схопився на ноги. — Я накажу всіх вас четвертувати! Ти знаєш, що це?

— Ні, розкажи.

— Завтра, на світанку, тобі відріжуть руку, саму лише долоню. І перемотають, щоб ти, собако, не стік кров'ю, щоб добре зрозумів, що з тобою діється. Потім через годину тобі відітнуть ногу. До коліна! Це буде дуже боляче, дуже! Так ти пролежиш до півдня, і кожен із моїх славних аскерів зможе плюнути тобі в очі! Опівдні тобі відріжуть другу руку по лікоть, а ще через годину ступню другої ноги. Усе буде тривати довго, ти матимеш багато часу для того, щоб оцінити могутність Порти. Я гадаю, що ти встигнеш проклясти ту вовчицю, котра привела тебе на цей світ, і навіть свого нечестивого бога. І коли, нарешті, ти все це зробиш, з останніми променями сонця тобі відітнуть голову. Повір мені, ти чекатимеш цієї миті так, як не чекав нічого ще у своєму нікчемному житті! Тобі подобається?

Козак байдуже сплюнув і витер кров із розбитих губ.

— Що ж, усе в руках Божих. Скільки міг, вас, поганців, бив. Тепер ось і мій час. Шкода тільки, мало вас у пекло спровадив. Яку сотню чи півтори, вже й не пам'ятаю. У нас, султане, у запорожців, так кажуть: убив бусурмана — гріх один прощений, убив двох — два гріхи. То я, певне, за свої сорок років і не нагрішив стільки, скільки спокутував. А все одно мало! На тебе хоч плюну, тварюко, а вже радість!

Козак, намагаючись дістати до Османа, плюнув кривавою слиною. Султан злякано відсахнувся, хоча між ними і була значна відстань. Задихаючись від люті, він заволав:

— Четвертувати! Усіх четвертувати! Заберіть їх геть з моїх очей!

Яничари злякано затупотіли, відганяючи бранців подалі від розлютованого падишаха. На траві залишилися три закривавлені тіла. Осман наказав подати коня і, скочивши у сідло, погнав геть. Намагався повернути настрій, що зник після бесіди із запорожцями. Чортові козаки насмілилися вивести з рівноваги його — володаря світу, повелителя Блискучої Порти! Вони ще заплатять за це… Чи, може, вони дійсно не бояться ні мук, ні смерті? Шайтанове плем'я! Їх треба винищити до ноги, і він, Осман II, зробить це за будь-що. Він спинився на високому пагорбі над Дністром. Далеко попереду вимальовувався Хотинський замок і ворожі позиції з високими валами і польовими укріпленнями.

Сагайдачний під'їхав до передньої лінії возів. Стомлені воли, важко напружуючись, тягнули свою поклажу, що слугувала одночасно й рухомою фортецею їхнім господарям. Велетенське коло, утворене обозом, повільно перевалюючи через пагорби і долини, підібралось упритул до табору Карла Ходкевича. На плечах у козаків міцно сиділа орда Кантемір-мурзи. Татари постійно робили спроби атакувати козаків, але весь час обламували зуби об добре налагоджений мушкетний та гарматний вогонь. Маленькі косоокі вершники то кидались у бій, засипаючи ворога хмарами стріл, то раптом усі разом кидалися назад. Боягузлива тактика кримських людоловів була безсилою проти дисциплінованого козацького війська.

Ходкевич, чия згорблена фігура височіла над валом польського окопу, подав сигнал сурмачеві, і над полем розкотився чистий голос бойової сурми. Польським полкам подавалася команда шикуватися. Поляки щиро раділи прибуттю запорізького війська. Шляхта вітала тих, кого ще зовсім недавно намагалася знищити як військову силу, підім'яти під себе, перетворивши на безправне поспольство буйних степових воїнів.

Сагайдачний, що їхав попереду поряд із генеральним осавулом Ганжою, задоволено позирав на різнобарвну хвилю військового люду, яка вкрила рубці окопів польського табору. Щира радість жовнірів і рейментарів передавалася козакам.

— А таки добряче настрашилися! Сто кіп чортенят їхній матері! Скажи, Тарасе! Любо дивитися, як вони нам радіють, — казав він Ганжі.

— Ще б пак! — озвався Ганжа. — Добре в штани понакладали.

— Що є, то є! Не втруть без нас носа!

— Ой, не втруть!

— А нам на руку.

— Чим?

— А ось тепер крулев'ята й помислять, щоб лицем до козаччини повернутись, а не одним місцем.

Ганжа невпевнено похитав головою. В його очах був вираз недовіри.

— Нема там кому вірити, Конашевичу. Сьогодні ми їм потрібні, тож радіють. А завтра… Пиха лядської шляхти меж не має — біла кістка! Матері їх!..

— Пиха пихою, Тарасе, а життя свого провадить. Сьогодні Осман прийшов. Завтра, дивишся, москалі наваляться. А там і шведи. У Польщі, слава Богу, ворогів вистачає.

— Чи то вже вперше? Тобі не знати?

— Про що ти? — Сагайдачний почув, що у ньому росте невдоволення. Слова Ганжі влучно потрапляли на ті струни його душі, що їм він і сам не міг дати ради. Весь шлях від Варшави він примушував себе вірити обіцянкам короля, але почував, як точить цю впевненість гостра реальність.

— Ти знаєш що! Як Владислав волав про допомогу, коли у Московії смаженим запахло? Сім возів вовни обіцяв, та всі неповні! А що вийшло? Навіть по золотому на козака не дали… Еге-ге!

— Багато ти розумієш! — буркнув невдоволено Сагайдачний. — Це пусті балачки зараз… Наказ військові: віддавати почесті нашим союзникам!

Широке коло козацького табору, на кілька миль розтягнувшись по навколишніх пагорбах, підійшло впритул до польських шанців. Виконуючи чіткі накази старшини, полк за полком розбивав загальний стрій і займав призначене місце на лівому крилі обозів Ходкевича. Крайній полк, як і було домовлено, отаборився на відстані польоту стріли від позицій прусської піхоти, що були вже крайнім рубежем поляків. Далі, витягнувшись широким фронтом, підступали впритул до скелястого берега Дністра. Стрімкий кам'янистий схил, густо порослий кущами, надійно захищав лівий фланг своєю неприступністю.

Над тисячами синьо-зелено-жовто-червоних каптанів, свиток і жупанів розкотисто гриміли величезні литаври-тулумбаси. Встановлені на окремих возах, вони плавно просувалися перед військом і гуркотіли могутнім басом: «Це ми! Привіт! Це ми! Привіт!» І завмирали, щоби за мить знову заговорити міцним, схожим на розкати весняного грому, дрібним стуком. Шість дебелих довбишів біля кожного тулумбаса щосили галамасили важкими довбешками в туго натягнуті волячі шкіри, надсилаючи привітання польському військові. Через хвилину вдарила струменем холостого пострілу гармата. За нею ще й ще… Гуркіт відбивався від стін фортеці у майбутньому тилу й приєднувася до привітань велетенських тулумбасів. Поле заволокло першим димом битви, що наближалася. У відповідь ревонуло, ударило від польских шанців, плюнуло струменями вогнистого салюту й потонуло у реві тисяч горлянок, сурм, сопілок і ріжків. Зашуміло далеким шквалом морських просторів. Прокотилось у десятий раз могутнім «віват» і злилося з широким «слава», об'єднавшись, як потиск рук двох давніх друзів. Тих, що чверть століття тому кидались один на одного над Сулою, а потім десятки разів опинялися по різні сторони барикад. Разом терпіли злигодні московських походів і несамовито рвали один одного серед палаючих церков і костьолів. Зараз цього ніхто не хотів згадувати. Пам'ятали лише добре.