Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 29

— Що є, то є. Напевно, в Туреччині й людей не залишилось, усіх сюди пригнали.

— Мабуть, що так… Максиме! Іди до нас, — Микита махнув рукою до Горбоноса, що проходив поряд. — Куди поспішаєш?

— Та вже нікуди. Так, до поляків у табір ходив, роздивлявся.

– І що там ляхи?

— Ляхи як ляхи, що, самі не бачили? Блиску й пихи багато, але не козаки.

— Може, кого з Кам'янця бачив, за панянку розпитував? — посміхнувся Андрій.

— Розпитував. Та все марно. Грабовського ніхто не знає. Є там при Ходкевичі гусарський хорунжий для особливих доручень. Але не знаю, чи з Кам'янця він, чи ні.

— На чорта він тобі? — запитав Микита.

Максим знизав плечима:

— Хочу подякувати.

— Тю, дурний! Вони ж відразу за шаблю хапаються, як хто сторонній за малжонку мову заведе. Ліпше покинь це.

— Може, ви й маєте рацію…

Максим махнув рукою. Він і сам не міг пояснити, чого його так тягнуло до польського табору. Добре розуміючи, що не зустріне там ту, котру хотів бачити, усе ж вештався поміж вози, намети, табуни коней та череди худоби, які знаходились у польському таборі. Задумливо роздивляючись навколо, бачив перед собою лише біле личко у напівтемряві кімнати, мерехтіння свічок десь на задньому плані й повні сліз очі. Такі великі, що, здавалося, зазирни лише в них — і пропадеш навіки. А ще русяве волосся. У примарних променях світла, яке падало на неї ззаду, маленька голівка була немов в ореолі неземного сяйва, пишного, ледь-ледь золотавого, що важкими хвилями спадало з плечей. Іноді Максим уві сні відчував щокою її м'яку теплу долоню. І від цього ніжного дотику стискалося серце, змушуючи козака годинами дивитись у безодню нічного неба, проводжати від обрію до обрію Волосожара й Воза, сумно переводити подих… Хіба розкажеш про це побратимам? Хіба зрозуміють вони, зашкарублі у вихорі безконечної війни, яким було життя запорожця? Та й чи потрібно воно їм? Січ не вітала таких думок, і, усвідомлюючи це, Максим ще більше похмурнів. Не розумів, як сталося, що закохався у чужу його світові людину. Спочатку сподівався, що все швидко минеться, але йшов час, а образ пані Юстисі все стояв перед очима. Нарешті Максим зрозумів, що він повинен її побачити. І вирішив. Зрештою, що могло завадити? Коли сьогодні серед польських жовнірів, які скоса поглядали на дивного запорожця, до нього прийшла ця щаслива думка, він навіть із несподіванки зупинився. Це ж так просто! Треба поїхати ще раз до Кам'янця, а там — будь-що-будь! І, як завжди, коли рішення прийнято, тягар невеселих думок відступив. Тож коли Максим повернувся до місця розташування куреня, він був навіть веселим. Усе тепер здавалось яскравішим — навіть саме повітря, хоча у ньому й нуртувала гроза війни. І він почав безтурботно, наслідуючи звичний тон Кульбаби, сипати жартами:

— Усе ж треба подякувати шляхтичеві. Пані була дуже мила.

Козаки зареготали.

— А що я казав! — гукнув Андрій. — Таки десь у стіжку пестив панянку наш Горбоніс, дарма що порізаний був!

— Та іди ти к бісу, єретична душа, усе гріхи на думці!

Раптом від польського табору почувся чистий голос сурми. Серед поляків почався рух: армія шикувала бойові порядки. Гусари, рейтари, драгуни й піхотні роти займали свої місця, очікуючи подальших розпоряджень. Незабаром почали шикуватись і козаки. Полк за полком, сотня за сотнею піднімали різноколірні прапорці на довгих ратищах. Ліс списів вражав своєю кількістю. У центрі запорізького війська вирізнялися довжезними оселедцями на голених головах славні низові лицарі Семена Шила. Січовики займали найвідповідальніший відрізок фронту, чим дуже пишалися. Від яскраво-червоних жупанів рябіло в очах. Запорожці чекали команд, спокійно посмоктували люльки, стиха перемовлялись.

Із Ходкевичем на чолі перед шанцями з'явилось усе командування польської армії. Бадьоро вітали вояків, вимахували мечами й шаблями, високо здіймаючи зброю вгору, розпалювали коней. Витанцьовували благородні тварини й несли перед щільними шеренгами вояків не менш благородних вершників. Ходасевич, наслідуючи славетних полководців Риму, бажав мовити напутнє слово перед рішучою битвою. З козацьких рядів, широко розправивши плечі, виїхала генеральна старшина і полковники. Першим виїжджав Сагайдачний у високій бобровій шапці й вишневому, із золотим шиттям, лундишевому жупані. Позаду тримався генеральний осавул Ганжа, генеральний суддя Сокальський, генеральний хорунжий Околович і генеральний писар Боюнь. Далі їхав Семен Шило й чотирнадцять полковників: Іван Зискар, Богдан Куроша, Тиміш Федорович, Федір Мойсих, Гордій Писарка, Федір Білобородько, Данило Деркаль, Адам Подгурський, Сидір Симакович, Василь Луцкевич, Яцько Гордієнко, Цецюра Севрюк, Іван Гордій та Михайло Дорошенко.

Нарешті стали всі, утворюючи за плечима закутого в залізо рейментаря різнобарвний натовп. Ходкевич підняв угору меч і завмер. Очікував, поки настане цілковита тиша. Над полками пробіг тихий шелест і затих у далечині, мов грайливий весняний вітерець. Лише зрідка чулося іржання коней та неголосний дзвін збруї. Над головами тріпотіли хоругви, значки та прапорці.

— Благородні шляхтичі! Жовніри! Славне запорізьке козацтво! — почав Ходкевич промову. Його голос, несподівано твердий, як залізом, вирубував слова, що мали надихнути вояків на перемогу. — Для всіх нас настав час, який вирішує все! Життя чи смерть… Воля або бусурманський полон! Мов чорна хмара, яка принесла холодний і нищівний град, нависла над Річчю Посполитою загроза з ісламського півдня. Наша спільна батьківщина знаходиться перед страшним вибором — вибором існування або знищення. Там! — Ходкевич, дивлячись прямо перед собою, викинув руку вправо, — ваші домівки. Ваші немічні батьки, малі діти, кохані жінки. Усі вони у цей час із німим проханням дивляться на нас. Це прохання — захисти! «Захисти!» — благають вони нас. Тому що на нас і тільки на нас лежить відповідальність за них…

Дев'яносто тисяч людей, тамуючи подих, ловили кожне слово коронного гетьмана. Не могли відірвати від нього очей. А він, розпалившись власними словами, мов виріс над рівними рядами вояків, піднявся над ними, з палаючими очами карбував промову:

— Погляньте на обрій! — рука у сталевій рукавиці стрімко злетіла, вказуючи позад себе. — Мов сарана! Мов мерзенна пошесть, обсіла квітучу землю скільки бачить око. Вони чекають нашої крові. Хіба очі лицаря можуть спокійно дивитися на цю зграю? Ні! Хіба серце вояка буде спокійно битися, поки бусурманська наволоч топче нашу матінку-землю? Теж ні! Тому я закликаю вас — не шкодуйте ні крові своєї, ні самого живота для перемоги над варварами. У ваших жилах тече кров великих князів Галицьких і Острозьких, Ґедеминовичів і Коріатовичів. Тож покажіть, на що здатні їхні славні нащадки. Бийте ворога нещадно! Бийте так, щоби земля горіла під ногами у поганців. Щоби небо кололося над ними, як від кари Божої. Хай вас не тривожать ці шатра, що їх ви бачите напнутими для задоволення пихи тирана і для залякування вас. Більшість із них порожні й виставлені тільки напоказ. Не думайте, що слони і верблюди становлять бойову силу; вони надто обтяжені поклажею і гнуться під її вагою. Вважайте нікчемними тінями це збіговисько азійців, слабких духом і тілом, зманіжених розкішшю, уподібнених натовпу жінок. Їм не втриматися при першому ж поклику польської бойової сурми, при першому ж залпі вашої зброї, бо ж ви справжні воїни, вихованці могутнього Марса! Я вірю у вас, діти мої! Захистіть дідизну нашу і не посоромте честі старого вояки. Я вірю у вас!

Над полем, повільно наростаючи, піднявся шалений крик. Багатотисячне військо вітало Карла Ходкевича. Гусари розпалювали коней, піднявши вгору блискучі клинки шабель. Щосили вимахували прапорцями на ратищах прусські й польські жовніри. Над козацькими полками у повітря злетіли тисячі шапок. Однак іще більший рев піднявся серед запорожців, коли повз них проїхав Сагайдачний. Козаки в одному несамовитому пориві вітали колишнього гетьмана. Оглушливий галас розкотився над полем, лякаючи коней навіть у турецькому таборі. Сагайдачний, піднявши шаблю, заглядав в обличчя козаків, минаючи сотню за сотнею. Помилки бути не могло — доля Бородавки вирішена. Козаки віддадуть гетьманську булаву йому, Сагайдачному. Але чи хоче він цього? Чи втримає у своїй скаліченій руці? Адже разом із коштовними клейнодами козаки доручать йому і свої долі… Сагайдачний почував себе старим і немічним. Приходила навіть зрадлива думка повернутися до Києва, щоб серед тихих стін Братського монастиря зустріти смерть, відпочиваючи від бур військового життя. Але тепер, коли зазирнув у ці мужні відкриті обличчя, він відкинув таку думку: ще не час. Доведеться ще раз послужити Батьківщині. Сагайдачний кинув погляд на затягнуту в лубки руку: крізь тонку білу матерію пов'язок знову проступила кривава пляма…