Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 53

Розділ 54

Ленґдон вів броньовик звивистою, обсадженою тополями алеєю, і Софі нарешті трохи розслабилась. Яке щастя, що можна десь зупинитися! Вона не уявляла, де б вони знайшли безпечніший притулок, ніж в огородженому високим парканом приватному маєткові добродушного іноземця.

Вони звернули на широке коло перед будинком і праворуч побачили Шато Віллет. Споруда мала три поверхи і простягалась щонайменше на шістдесят метрів. Спереду вона була викладена сірим каменем і освітлювалась зовнішніми прожекторами. Грубуватий фасад різко контрастував із вишуканими декоративними садами і дзеркально чистим ставком.

У вікнах щойно з’явилося світло.

Ленґдон не поїхав до парадного входу, а звернув на місце для паркування, приховане за вічнозеленими деревами.

— Тут авта не буде видно з дороги, — сказав він. — Та й Лі не дивуватиметься, чому це ми приїхали на побитому броньовику.

Софі кивнула.

— Що робити з криптексом? Тут його, мабуть, не варто залишати, але якщо Лі його побачить, то, звісно, зацікавиться, що це таке.

— Не турбуйся, — відповів Ленґдон. Вийшовши з авта, він зняв піджак, обгорнув ним скриньку і поніс перед собою, наче немовля.

Софі подивилась із сумнівом.

— Зовсім непомітно.

— Тібінґ ніколи сам не відчиняє дверей. Він любить з’являтися ефектно. Я знайду, куди це сховати, доки він до нас зійде. — Ленґдон на мить замовк. — Мабуть, варто попередити тебе заздалегідь. Сер Лі має таке почуття гумору, яке багатьом видається... дивним.

Софі сумнівалась, що після всіх сьогоднішніх подій їй ще щось могло б видатися дивним.

Доріжка до головного входу була посилана дрібним гравієм. Вигнувшись дугою, вона вела до різьблених дверей із дуба й вишні з мідним молоточком завбільшки з грейпфрут. Не встигла Софі постукати, як двері гостинно відчинились.

На порозі стояв елегантний лакей, він поправляв білу краватку і смокінг, які, очевидно, щойно надягнув. На вигляд йому було років п’ятдесят, суворе обличчя з благородними рисами не залишало сумнівів, що він аж ніяк не в захваті від їхнього візиту.

— Сер Лі зараз зійде, — урочисто повідомив він англійською із сильним французьким акцентом. — Він одягається. Воліє не виходити до гостей у піжамі. Дозвольте ваше пальто, — він несхвально глянув на скручений твідовий піджак у Ленґдона під пахвою.

— Дякую, не турбуйтеся.

— Як бажаєте. Сюди, будь ласка.

Лакей повів їх через розкішний, оздоблений мармуром передпокій до вишуканої вітальні, м’яко освітленої вікторіанськими лампами з абажурами, прикрашеними бахромою. Тут пахло старовиною і було якось урочисто, в повітрі змішались аромати тютюну, листя чаю, хересу та ще чувся легенький запах вологої землі, властивий усім спорудам із каменю. Біля дальньої стіни поміж двома блискучими кольчугами виднівся камін, обкладений грубим каменем і такий величезний, що в ньому можна було б засмажити цілого бика. Лакей підійшов до каміна, став навколішки і підніс сірник до заздалегідь приготованої купи дубових дров і трісок. Вогонь швидко розгорівся.

Лакей підвівся, осмикнув смокінг.

— Господар просив переказати, щоб ви почувалися як удома. — Із цими словами він пішов, залишивши Ленґдона й Софі самих.

Софі вирішувала, на яку із пам’яток старовини, що стояли біля каміна, їй краще сісти: на оксамитову канапу епохи Ренесансу, на дерев’яне крісло-качалку з підлокітниками у вигляді орлиних кігтів чи на одну з двох кам’яних лав, які неначе потрапили сюди з якогось візантійського храму.

Ленґдон розгорнув піджак, витяг скриньку, підійшов до канапи й запхав її під низ так, щоб не було видно. Тоді стріпнув піджак, надягнув, розгладив лацкани і, усміхнувшись Софі, сів просто над тим місцем, де був захований скарб.

«Отже, на канапу», — подумала Софі й сіла поряд із ним.

Задивившись на вогонь, що потріскував у каміні, насолоджуючись теплом, Софі раптом подумала, що дідусеві ця кімната, мабуть, дуже б сподобалась. На стінах, оздоблених панелями з темного дерева, висіли картини старих майстрів; в одній із них Софі одразу розпізнала Пуссена, другого дідусевого улюбленця після да Вінчі. На камінній полиці стояв алебастровий бюст богині Ісіди; здавалося, вона пильно стежить за всім, що відбувається в кімнаті.

Під єгипетською богинею, в самому каміні, були дві горгулії з каменю, вони правили за підставки для дров. Чудовиська грізно роззявили пащеки, у яких виднілися чорні порожнини глоток. У дитинстві Софі завжди боялась горгулій — це тривало доти, доки дідусь одного разу під час зливи не привів її до собору Нотр-Дам. Вони піднялися аж нагору.

— Принцесо, поглянь-но на ці дурненькі створіння, — сказав він їй, показуючи на горгулій, у яких із пащ хлистала вода. — Чуєш, як смішно в них булькає в горлі? — Софі кивнула і мимоволі усміхнулась, прислухаючись до чудернацьких звуків. — Вони полощуть горло, — пояснював дідусь. — Гур-гур-гур! І тому їх так смішно назвали — горгулії. — Відтоді Софі перестала їх боятися.

Ці теплі спогади навіяли на неї сум, серце знову стиснув гострий біль утрати. Дідуся більше немає. Вона уявила криптекс, що лежав під канапою, і подумала: цікаво, чи знатиме Лі Тібінґ, як його відкрити. І взагалі, чи варто його запитувати. Дідусь, умираючи, наказав їй знайти Роберта Ленґдона. Він ані словом не згадав, що треба залучити ще когось. «Але ж ми мусили десь сховатися», — сказала собі Софі, вирішивши довіритися інтуїції Ленґдона.

— Сер Роберт! — почувся громовий голос у них за спиною. — Бачу, ви подорожуєте не сам, а з чарівною супутницею.

Ленґдон підвівся. Софі теж зірвалася на ноги. Голос долинав згори, із закручених сходів, що вели на другий поверх, де було темно. Хтось ішов донизу, у затінку було видно лише невиразні обриси постаті.

— Добривечір, — гукнув Ленґдон. — Сер Лі, дозвольте відрекомендувати вам Софі Неве.

— Це велика честь для мене, — Тібінґ вийшов на світло.

— Дякую, що прийняли нас. — Софі побачила, що господар має на ногах металеві скоби і ходить на милицях. Тому він так повільно спускався сходами. — Уже доволі пізно.

— Так пізно, дорогенька, що вже рано. — Він розсміявся. — Vous n’etes pas Americaine?25

Софі похитала головою.

— Parisienne26.

— У вас чудова англійська.

— Дякую. Я навчалася в Роял Холлоузе.

— Тоді зрозуміло. — У затінку Тібінґ пересувався повільніше. — Можливо, Роберт казав вам, що я викладав там неподалік — в Оксфорді. — Він хитро підморгнув Ленґдонові. — Звісно, я подався ще й до Гарварду, щоб там мене ознайомили із правилами безпеки.

Нарешті господар дійшов до кінця сходів. Софі подумала, що він не більше схожий на рицаря, ніж сер Елтон Джон. Сер Лі Тібінґ виявився доволі огрядним, червонощоким літнім чоловіком із рудим волоссям і веселими карими очима, що пускали бісики. Він мав на собі гофровані штани і вільну шовкову сорочку, а поверх неї — жилет кольору пейслі. Попри алюмінієві скоби на ногах, тримався він дуже прямо, з гідністю, і, можливо, це зумовлено не так свідомими зусиллями, як аристократичним походженням.

Тібінґ підійшов до них і простягнув руку Ленґдонові.

— Роберте, ви схудли.

— Зате ви нівроку, — усміхнувся Ленґдон.

Тібінґ щиро розсміявся і поплескав себе по круглому животі.

— Дістав здачі! Останнім часом моя єдина плотська утіха — це смачна їжа. — Тібінґ повернувся тепер до Софі, ніжно взяв її руку, злегка схиливши голову, дмухнув на її пальчики і відвів очі. — Міледі!

Софі подивилась на Ленґдона, не певна, чи це вона перенеслася назад у часі, чи втрапила до божевільні.

Лакей, який відчинив їм двері, увійшов із тацею і заходився розставляти на столику перед каміном чашки для чаю.

— Знайомтеся, це Ремі Леґалудек, — сказав Тібінґ, — мій слуга.

Стрункий лакей чемно кивнув і знову зник.