Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 52

— Ти знаєш хоч приблизно, де мешкає месьє Тібінґ? — поцікавилась Софі.

— Його маєток називається Шато Віллет.

Софі подивилась недовірливо.

— Як, той самий Шато Віллет?

— Авжеж.

— Гарні в тебе друзі.

— Ти знаєш, де це?

— Я проїжджала повз це місце. Це в тому районі, де замки. Двадцять хвилин звідси.

Ленґдон наморщив чоло.

— Так далеко?

— Так, зате ти маєш удосталь ~часу, щоб розповісти мені, що таке насправді Святий Ґрааль.

Ленґдон задумався.

— Розповім у Тібінґа, — пообіцяв. — Ми з ним спеціалізуємося на різних аспектах легенди, отже, разом зможемо переповісти її тобі якнайповніше. — Ленґдон усміхнувся. — Крім того, Тібінґ присвятив Святому Ґраалеві все життя, тож почути про Ґрааль від Лі Тібінґа — все одно, що почути про теорію відносності від самого Ейнштейна.

— Що ж, сподіваймося, що Лі не матиме нічого проти таких пізніх гостей.

— Для інформації, він сер Лі. — Ленґдон і сам помилився в цьому одного разу. — Тібінґ — великий оригінал. Кілька років тому королева посвятила його в рицарі за те, що він уклав докладну історію династії Йорків.

Софі подивилась на нього:

— Жартуєш? То ми їдемо в гості до рицаря?

Ленґдон усміхнувся.

— Ми ж шукаємо Ґрааль, Софі. Хто нам краще допоможе в цьому, як не рицар?

Розділ 52

Маєток Шато Віллет, що розкинувся на 185 акрів, був за двадцять п’ять хвилин їзди на північний захід від Парижа, в околицях Версаля. Цей замок, що належав до найзнаменитіших історичних будівель Парижа, спроектував 1668 року Франсуа Мансар для графа Офлея. Із двома прямокутними ставками й садами, які спланував Ленотр, Шато Віллет більше нагадував скромний палац, аніж особняк. Французи пестливо називали цей маєток «маленьким Версалем».

Ленґдон зупинив броньовик перед високою брамою, за якою починалась довга під’їзна алея. Вдалині за брамою виднілась резиденція сера Лі Тібінґа. Напис на брамі був англійською мовою:

Прагнучи перетворити свою оселю на маленький острівець Британії, Тібінґ не лише вивісив написи англійською, а й встановив переговорний пристрій праворуч від брами — у всіх країнах Європи, за винятком Англії, з цього боку в автах було місце пасажира.

Софі здивувалась:

— А якщо хтось приїде без пасажира?

— Краще не питай. — Ленґдон вже якось сперечався про це з Тібінґом. — Він хоче, щоб усе було так, як удома.

Софі опустила скло.

— Роберте, говори краще сам.

Ленґдон присунувся і перехилився через коліна Софі, щоб натиснути кнопку виклику. Він уловив звабливий аромат її парфумів і усвідомив, як вони близько. У такій дивній позі Ленґдон і застиг, доки із маленького динаміка чулися дзвінки.

Нарешті щось клацнуло, і роздратований голос відповів англійською із сильним французьким акцентом:

— Шато Віллет. Хто там?

— Роберт Ленґдон, — гукнув Ленґдон, майже розтягнувшись у Софі на колінах. — Друг сера Лі Тібінґа. Мені потрібна його допомога.

— Господар спить. Я теж спав. Що у вас за справа до нього?

— Особиста. Вона його дуже зацікавить.

— Тоді я впевнений, що він із радістю прийме вас уранці.

Ленґдон перемістив центр ваги.

— Але це дуже важливо.

— Сон сера Лі теж важливий. Якщо ви його друг, то мусите знати: в нього слабке здоров’я.

У дитинстві сер Лі Тібінґ хворів на поліомієліт і тепер носив на ногах спеціальні скоби і ходив на милицях, але в минулий приїзд він видався Ленґдонові такою жвавою і цікавою людиною, що той майже не помітив його каліцтва.

— Якщо ваша ласка, перекажіть йому, що я знайшов нову інформацію про Ґрааль. Вона не може чекати до ранку.

Запала довга мовчанка.

Ленґдон і Софі чекали, двигун броньовика голосно гуркотів.

Минула ціла хвилина.

Нарешті хтось заговорив.

— Добродію, ви, мабуть, і досі живете за гарвардським часом. — Голос був бадьорий і веселий.

Ленґдон розплився в усмішці: він упізнав характерну британську вимову.

— Лі, пробачте, що я розбудив вас о такій непристойній порі.

— Слуга мені доповів, що ви в Парижі та ще й говорите щось про Ґрааль.

— Я подумав, можливо, лише це витягне вас з ліжка.

— Так і сталося.

— То, може, відчините браму старому другові?

— Ті, хто шукають істину, — більше, ніж друзі. Вони побратими.

Ленґдон багатозначно подивився на Софі. Тібінґ мав пристрасть до показної риторики.

— Я відчиню браму, — заявив Тібінґ, — але спершу мушу переконатися, що серце твоє чисте. Це випробування честі. Ти мусиш відповісти на три запитання.

Ленґдон тихенько застогнав, потім шепнув Софі:

— Мусимо набратися терпіння. Я ж казав, що це дивак.

— Перше запитання, — урочисто розпочав Тібінґ. — Що ви бажаєте: каву чи чай?

Ленґдон знав, як Тібінґ ставиться до американської кави.

— Чай, — відповів. — «Ерл Ґрей».

— Чудово. Друге запитання. З молоком чи з цукром?

— З молоком, — шепнула йому на вухо Софі. — Здається, британці п’ють з молоком.

— З молоком, — відповів Ленґдон.

Тиша.

— Із цукром?

Ленґдон не відзивався.

Стривай-но! Ленґдон згадав той гіркуватий напій, яким його пригощали в минулий приїзд, і зрозумів, що питання було каверзним.

— З лимоном! — вигукнув він. — «Ерл Ґрей» з лимоном.

— Правильно. — Було чути, що Тібінґ задоволений. — І нарешті, я мушу поставити найважче запитання. — На мить він замовк, а тоді мовив урочисто: — Якого року весляр парними веслами з Гарварда обійшов суперника з Оксфорда в Генлі?

Ленґдон уявлення не мав, але вчасно здогадався, що відповідь на таке питання може бути лише одна.

— Ніякого, бо такого видовища ще зроду не бувало.

Клацнув замок, брама відчинилась.

— Серце ваше чисте, друже. Заходьте.

Розділ 53

— Месьє Берне! — нічний менеджер Депозитарного банку Цюриха відчув велике полегшення, почувши в слухавці голос президента банку. — Куди ви зникли? Тут поліція, всі чекають на вас!

— У мене невеличка проблема, — відповів президент банку стурбованим голосом. — Мені потрібна ваша допомога, негайно.

«У тебе не просто невеличка проблема», — подумав менеджер. Поліція повністю оточила банк і погрожувала, що з хвилини на хвилину з’явиться сам капітан правління судової поліції з ордером на обшук, якого вимагав банк.

— Чим я можу допомогти?

— Броньовик номер три. Мені потрібно знайти його.

Спантеличений менеджер перевірив графік виїздів.

— Та він тут. Внизу, на вантажній платформі.

— Ні, там його немає. Броньовик викрали двоє осіб, яких розшукує поліція.

— Що? Як вони звідси виїхали?

— Я зараз не буду вдаватися в подробиці. Скажу лише, що склалося становище, яке може мати дуже негативні наслідки для банку.

— Що я повинен зробити?

— Будь ласка, активуйте аварійний ретранслятор на броньовику.

Нічний менеджер подивився на блок управління на іншому боці кімнати. Як більшість броньованих автомобілів, кожний фургон банку був оснащений привідним пристроєм з дистанційним управлінням, який можна було увімкнути з банку. Менеджерові довелося скористатися цією системою пошуку лише раз, коли на один броньовик дорогою напали, і вона спрацювала бездоганно — за мить визначила координати фургона й автоматично переслала їх до органів влади. Але зараз у менеджера склалося враження, що президент сподівається уникнути розголосу.

— Вам відомо, що, коли я активую пошукову систему, ретранслятор відразу поінформує про нашу проблему владу?

Берне не відповідав кілька секунд.

— Я про це знаю. Але все одно активуйте. Броньовик номер три. Я зачекаю на лінії. Мені потрібні точні координати цього авта якнайшвидше.

— Вже активую.

За тридцять секунд на відстані сорок кілометрів від банку заблимав малесенький ретранслятор, захований у шасі броньовика.