Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 54

— Ремі родом із Ліона, — прошепотів Тібінґ так, наче йшлося про якусь страшну хворобу. — Але готує чудово.

Ленґдон здивувався.

— Я думав, ви привезли собі обслугу з Англії.

— О Боже, ні! Я б не побажав англійського кухаря нікому, крім французьких податківців. — Він глянув на Софі. — Пробачте, міс Неве. Запевняю, моя неприязнь до Франції поширюється лише на політику й футбол. Ваш уряд краде в мене гроші, а ваша футбольна команда нещодавно зганьбила нашу.

Софі привітно усміхнулась.

Тібінґ уважно подивився на неї, тоді на Ленґдона.

— У вас щось трапилось. Ви обоє якісь схвильовані.

Ленґдон кивнув.

— Ми мали цікаву ніч, Лі.

— Так я й зрозумів. Ви приходите до мене посеред ночі і говорите про Ґрааль. Скажіть, чи насправді йдеться про Ґрааль, чи ви просто згадали його, знаючи, що це єдине, заради чого я б посеред ночі встав із ліжка?

«І те, й те», — подумала Софі, подумки уявивши криптекс, захований під канапою.

— Лі, — сказав Ленґдон, — ми хочемо поговорити з вами про Пріорат Сіону.

Густі брови Тібінґа заінтриговано поповзли догори.

— Про охоронців. Отже, йдеться насправді про Ґрааль. Ви сказали, що маєте якусь інформацію? Щось нове, Роберте?

— Можливо. Ми ще й самі точно не знаємо. Може, ми зорієнтуємось, довідавшись спочатку щось від вас.

Тібінґ жартівливо погрозив пальцем.

— Ох уже мені ці хитрі американці. Завжди: ти мені — я тобі. Що ж, хай буде так. Я до ваших послуг. Що ви хочете дізнатися?

Ленґдон зітхнув.

— Я сподівався, що ви зробите ласку і розповісте міс Неве, що таке насправді Святий Ґрааль.

Тібінґ здивувався.

— А вона що, не знає?

Ленґдон заперечно похитав головою.

На обличчі Тібінґа з’явилась майже безсоромна усмішка.

— Роберте, ви привели до мене дівицю?

Роберт вибачливо подивився на Софі.

— Так шукачі Ґрааля називають кожного, хто ніколи не чув правдивої історії.

Тібінґ зацікавлено подивився на Софі.

— Що вам відомо, моя люба?

Софі стисло переказала те, що устиг їй розповісти Ленґдон: про Пріорат Сіону, про тамплієрів, про документи Санґріл та про Святий Ґрааль, який, на думку багатьох, зовсім не чаша... а щось значно могутніше.

— Оце й усе? — Тібінґ подивився на Ленґдона з удаваним обуренням. — Роберте, а я думав, ви джентльмен. Ви позбавили її оргазму!

— Знаю, але я думав, може, ми з вами разом могли б... — Ленґдонові здалося, що не надто пристойна метафора зайшла задалеко.

Але Тібінґ уже змовницьки дивився на Софі.

— Отже, в питанні Ґрааля, моя люба, ви цнотлива діва. Обіцяю, ви ніколи не забудете свого першого досвіду!

Розділ 55

Сидячи на канапі поряд із Ленґдоном, Софі пила чай з ячмінною булочкою і відчувала благотворну дію кофеїну та їжі. Сер Лі Тібінґ, сяючи усмішкою, кумедно крокував перед каміном, металеві скоби в нього на ногах час від часу дзвінко стукали об камінь.

— Отже, Святий Ґрааль, — розпочав Тібінґ тоном учителя. — Більшість людей запитує мене лише про одне — де він. Боюсь, на це запитання я ніколи не зможу відповісти. — Він обернувся і подивися просто на Софі. — Однак... значно доречніше інше питання: що таке Святий Ґрааль?

Софі відчула в обох своїх співрозмовниках радісне збудження науковців.

— Аби зрозуміти, що таке Ґрааль, — вів далі Тібінґ, — спочатку треба зрозуміти Біблію. Скажіть, як добре ви знаєте Новий Завіт?

Софі знизала плечима.

— По суті, взагалі не знаю. Мене виховував чоловік, що поклонявся Леонардові да Вінчі.

Тібінґ здивувався і водночас зрадів.

— Просвітлена душа. Чудово! Тоді ви, мабуть, знаєте, що Леонардо був одним із тих, хто охороняв таємницю Святого Ґрааля. \ Ключі до цієї таємниці він приховав у своїх творах.

— Роберт мені вже це розповів.

— А про ставлення да Вінчі до Нового Завіту?

— Цього я не знаю.

В очах Тібінґа з’явились веселі іскорки, він подивився на книжкову полицю в іншому кінці кімнати.

— Роберте, будьте ласкаві. На нижній полиці. «La Storia di Leonardo».

Ленґдон пішов до полиць із книжками, знайшов великий мистецький альбом, приніс і поклав на столик. Повернувши альбом так, щоб Софі було зручно дивитися, Тібінґ перегорнув важку обкладинку, на розгортці була низка цитат.

— «Із записок да Вінчі про полеміку і роздуми», — Тібінґ показав на одну цитату. — Гадаю, ви погодитеся, що ця цитата безпосередньо стосується нашої розмови.

— А ось іще одна, — сказав Тібінґ і показав на іншу цитату.

У Софі мороз пішов по спині.

— Да Вінчі говорить це про Біблію?

Тібінґ кивнув.

— Ставлення Леонардо до Біблії має прямий зв’язок із Святим Ґраалем. Да Вінчі, по суті, намалював справжній Ґрааль, за кілька хвилин я вам його покажу, але спочатку поговорімо про Біблію. — Тібінґ усміхнувся. — А все, що вам слід знати про Біблію, зводиться до вислову видатного знавця Святого Письма Мартіна Персі. — Тібінґ прокашлявся і процитував: — «Біблія не прийшла факсом із неба».

— Перепрошую?

— Біблія — це творіння людини, моя люба. Не Бога. Біблія не впала чудодійно з неба. Людина створила цю історичну хроніку неспокійних часів, і її безліч разів перекладали, змінювали й доповнювали. В історії ніколи не існувало єдино правильної і остаточної версії цієї книжки.

— Нехай так.

— Ісус Христос був історичною постаттю величезної ваги, можливо, це найзагадковіший і найхаризматичніший лідер, якого тільки знав світ. Як Месія, чиє пришестя було передбачене, Ісус скидав царів, надихав мільйони і заклав нову ідеологію. Нащадок царя Соломона і царя Давида, Він мав усі підстави претендувати на трон царя юдеїв. Зрозуміло, що тисячі послідовників у цілому світі записали історію Його життя. — Тібінґ замовк, щоб відпити чаю, а тоді знову поставив чашку на камінну полицю. — Щоб укласти Новий Завіт, розглядали понад вісімдесят Євангелій, однак увійшло до нього лише декілька — від Матвія, Марка, Луки та Івана.

— А хто вирішував, яке Євангеліє включити до Нового Завіту? — запитала Софі.

— Ага! — зрадів Тібінґ. — Ось тут і криється найголовніша іронія християнства! Біблію, таку, яку ми маємо сьогодні, уклав поганець — римський імператор Костянтин Великий.

— Я думала, Костянтин був християнином, — сказала Софі.

— Та ні, — заперечив Тібінґ. — Усе життя він був поганцем, і охрестили його аж на смертному ложі, коли він уже не мав сили противитися. За правління Костянтина офіційною релігією Риму було поклоніння Сонцю — культ Sol Invictus, тобто Непереможного Сонця, — а сам Костянтин був верховним жерцем. На його біду, в Римі наростала хвиля заворушень на релігійному ґрунті. За три століття після розп’яття Ісуса Христа його послідовників дуже побільшало. Християни воювали з поганцями, і конфлікт набув таких масштабів, що загрожував розірвати Рим навпіл. Костянтин розумів: треба щось із цим робити. 325 року після Христа він вирішив об’єднати Рим під знаменом однієї релігії, тобто християнства.

Софі здивувалась.

— Навіщо було імператорові-поганцеві робити офіційною релігією християнство?

Тібінґ усміхнувся:

— Костянтин був добрим стратегом. Він бачив, що християнство набирає обертів, і просто поставив на переможця. Історики досі захоплюються тим, як блискуче Костянтин навернув поганців, що поклонялися Сонцю, до християнства. Він увів поганські символи, дати та ритуали до нової християнської традиції і створив своєрідну змішану релігію, яка влаштовувала всіх.

— Дивовижне перетворення, — докинув Ленґдон. — Сліди поганства у християнській символіці очевидні. Єгипетські сонячні диски перетворилися на німби католицьких святих. Малюнки богині Ісіди, яка колише чудодійно зачатого сина Гора, стали прообразом для сучасних зображень Діви Марії з Ісусом-немовлям на руках. І практично всі елементи католицького ритуалу — митра, вівтар, славослов’я, причастя, цей акт «споживання тіла Ісуса», — були запозичені із давніших поганських релігій.