Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 72

— Ти вже вста-а-ав? — потяглася Олюня кішечкою, але миттю згадала вчорашній акт дефлорації і набурмосилася: — Що ти зі мною вчудив, негіднику? Який сором!

— Пардін, — вибачився пан Ціммерман, — якщо чесно, то се була моя перша шлюбна ніч.

— Ах! Не може бути! — в голосі її вчувалася невимовна втіха. — Коханий! А знаєш, це навіть дуже оригінально.

— Канделябром! Ха-ха! Відтепер він стоятиме на видному місці і нагадуватиме нам нашу першу шлюбну ніч. А коли ти поїдеш у справах, залишивши мене саму, я братиму його до ліжка і уявлятиму тебе.

У двері постукали, і після Олюниного «хто там» почувся голос пана Ліндера:

— Пора, пане Ціммерман! Хутенько спускайтеся до сніданку і рушаємо.

Сад пана Ліндера був просто безмежний. А в'язниця, виявляється, знаходилася у самому кінці саду. Пан Ціммерман погодився, що це дуже своєрідно, а як для в'язнів, то взагалі надмір людяності.

— Природа ушляхетнює, — проказав пан Дезидерій Фляк, тупцяючи за ними.

— Авжеж, — підтримав цю гадку пан Ліндер, — природа спонукає людей ставати добрішими.

— До кого? — поцікавився пан Ціммерман.

— До нас — представників влади.

За якийсь час вони зупинилися перед металевою брамою, що була помальована на чорно і стояла просто серед кущів малини, а побіч брами не було нічого — ані муру, ані паркану, самий лише малинник. Це видовище викликало у новоспеченого директора в'язниці здивувальне «О-о-о!»

— Це і є в'язниця?

— Аякже. Перед вами вхід на в'язничне подвір'я.

— Але чому нема муру? Хіба в'язні не тікають?

— А куди їм, голубе, тікати? І головне — навіщо, з якою метою? Адже це тільки умовно визначену територію названо в'язницею, а насправді вона всюди, куди лише не поглянь. Довкола суцільна в'язниця, замаскована під місто. Га? Весело вигадано? Щоб ворог не здогадався. Я вивів в'язничне життя на такий високий рівень, що фактично воно мало чим відрізняється від життя позав'язничного. Хоча цей факт можна потрактувати і навспак, а саме: вільне життя є узгоджене з нормами і приписами життя в'язничого. Але то вже буде вільнодумство, яке карається законом — від п'яти до восьми літ.

Пан Фляк нахилився перед брамою і, пошпортавшись під камінням, видобув здоровецького ключа, яким і відчинив браму.

Панство вступило на просторе обійстя, в глибині якого красувалася довжелезна двоповерхова будівля під червоною черепицею, схожа на касарню. Уся місцина перед будівлею була обсаджена кущиками, квіточками і травичкою. По травичці прогулювалися в'язні. Чинили це якось дуже цікаво — ходячи по колу з закладеними за спину руками і вигукуючи хором:

— Ми такі щасливі! Ми такі щасливі! Ми такі щасливі!

Дехто навіть бив себе в груди і намагався перекричати решту. Побачивши високих панів, в'язні враз вишикувалися і проторохтіли:

— Най жиють його світлість цісар Франц-Йосиф! Гурра! Най жиють пан Ліндер! Гурра! Най жиють пан Фляк! Гурра!

— Одне маленьке уточнення! — гукнув їм пан Ліндер. — Межи паном Ліндером і паном Фляком віднині маєте волати віват і панові Ціммерману, котрий якраз заступає на свій надвідповідальний постерунок. Пан Ціммерман — то є ваш директор, ваш татуньо і ваш опікун. Най жиє пан Ціммерман! Гурра!

— Гурра-а-а-а-а-а! — відізвалося з шеренги.

— Продовжуйте ранкову прогулянку.

І в'язні знову закрокували по колу.

— Їх ніхто не стереже? — здивувався пан Ціммерман.

— Нема потреби. Вони самі себе стережуть. Самі себе допитують, самі на себе доносять, самі себе перевиховують. Дуже зручно. Інакше б нам був потрібен цілий штат охоронців, а це може влетіти в неабиякий гріш. А я дбаю про бюджет рідного міста як про свою власну кишеню.

Всі ув'язнені були зодягнені в однакові голубі сорочки, що сягали до п'ят, з-під сорочок виднілися босі ноги.

— Цікаво у вас вбрані в'язні, — сказав пан Ціммерман.

— Не «у вас», а у нас. Вбрані вони у дуже вигідну одіж, — мовив пан Ліндер, — її легко шити. Уявіть собі, скільки було б мороки з різними там блюзками, штанами, черевиками. На це треба багацько коштів, часу і людей. А всього цього у нас якраз брак.

Комісар вийняв з кишеньки на животі дзиґарок, дзенькнув покришкою, від чого усі в'язні враз замовкли й завмерли, пильно глянув на годинника і проголосив:

— Прогулянка закінчена!

В'язні розбіглися по обійстю, і пан Ціммерман побачив, як вони із подиву гідною заповзятливістю кинулися до роботи.

Двоє в'язнів несли через усе подвір'я, зігнувшись і покректуючи, щось важке і об'ємне, але що воно було, пан Ціммерман розгледіти ніяк не міг, доки в'язні, наблизившись, не розвернулися до нього боками і не явили його очам велике і залізне ніщо. На чолах у них аж рясніло від поту, червоні жили нап'ялись, мало не лускаючи, а вуста приказували: «Ну ще ще трохи вже недалеко ну хороба тяженна бодай би її пес рівніше куди дурний рівніше…»

Пан Ціммерман примружив очі, вдивляючись уважно в те Ніщо, але воно від цього не перетворилося в Щось, а так і зосталось суцільним і неіснуючим Нічим, прозорою порожнявою, об'ємним кшталтом повітря, гарячим подихом вантажників.

Потім угледів ще одного в'язня, який котив інше велике, кругле й тяжке, мов камінь Сізіфів, Ніщо. Воно було майже в його зріст, бо в'язень лиш ледь нахилився вперед, вкладаючи у кожен поштовх усю свою силу і впертість, видихаючи стогін і втому. Сорочка йому прилипла темною плямою до спини, волосся стирчало скуйовдженими пасмами, чоло було брудне від частого витирання замурзаною долонею. Чоловік котив своє Ніщо з таким самозабуттям, що пан Ліндер мусив вступитися йому з дороги, щоб не потрапити під усерозчавлюючий каток Нічого.

— Обережно, пане Ціммерман, щоб не сталося нещастя.

— Що вони роблять? — не втримався і спитав новий директор в'язниці, обводячи збаранілим поглядом терен, на якому всюди кипіла така ж фантастична праця — важка і виснажлива у своєму неіснуванні, в даремності і безглузді.

Двоє в'язнів енергійно копали грядки, майстерно імітуючи усі рухи копача, а при цьому не маючи в руках нічого, що б хоча б віддалеки нагадувало рискалі, — себто взагалі Нічого. Ще двоє садили в щойно буцім-скопану землю буцім-квіти, котрі проте зовсім не становили собою аж таке Ніщо, бо були з розфарбованого паперу. Третій в'язень виймав з пуделочка штучних метеликів і пришпилював до щойно висаджених квіточок.

— Які вони милі в своєму дитячому захопленні, — втішено похитав головою пан Ліндер. — А всі ж троє сидять тут не за крадіжку гаманця в базарної зеленярки, а за напад на банк.

— А хто вигадав саме такі квіти садити?

Пан Ліндер скромно опустив очі, а пан Фляк відповів за нього:

— А хто ж би, як не сам пан Ліндер? Він і про метеликів подбав.

— Дійсно, з метеликами воно дуже гарно виглядає, — погодився пан Ціммерман. — Шкода лише, що під час зливи ця вся краса може пропасти.

— А я вже й про це подумав, — сказав пан Ліндер. — Коли в'язні помітять на небі хмари, вони миттю усі квіточки повисмикують і занесуть до приміщення, а як випогодиться, знову висадять.

— А що фарбують ті двоє? — спитав директор в'язниці, показуючи рукою на в'язнів, котрі весело махали пензлями в повітрі. Те, що вони фарбували, знаходилося якраз посеред грядок із буцім-квітами.

— То пам'ятник панові Ліндеру, — сказав пан Фляк. — Я наказав, щоб перемалювали постамент. Раніше він мав надто непривабливу зелену барву. Зараз уже виглядає куди веселіше, чи не так?

Панові Ціммерманові закортіло спитати, якою ж барвою тепер малюють постамент, але стримався, не бажаючи видатися невихованим. Натомість спробував уявити собі цей пам'ятник і запам'ятати, на якому він саме місці височить, щоб, бува, не напоротися на нього.

— Отак і проминають тут день за днем у муравлиних турботах. Праця перевиховує найзапеклішого злочинця, — сказав пан Ліндер. — І вам, пане Ціммерман, тепер слід дбати, щоб забезпечити їх якоюсь корисною роботою. В'язні не повинні байдикувати. Усе це, що ви бачите, називається каторгою. Люди важко працюють, не бачачи жодних плодів своєї праці. Але коли вони врешті роблять поступ у вихованні себе як громадянина, тоді їх милостиво переводять на іншу, легшу працю. Там уже вони дістають у руки різноманітні знаряддя і створюють весь добробут і затишок в'язниці. Шиють одяг, перуть, куховарять, прибирають, розводять курей, гиндиків, кролів, свиней тощо. Одним словом, тут маємо ціле суспільство, котре себе повністю забезпечує. Таким чином, я не витрачаю ані шеляга з тих державних коштів, які мені виділено для утримання в'язниці. Всі ці гроші отримує мій комісаріат, котрий з іще бурхливішою енергією кидається у вир…