Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 71

— Камо ся пливе, чужинцю? — питали солодкі містралі і хихотіли в кошлату піну хвиль.

А сонно-плинне танго моря непомітно перейшло в гопак, і морець нещасний з вибалушеними очима розпачливо намагався пійматися руками за стебло, за пальми, за берег кораловий, за риб'ячі хвости і крила чаїні, аби лише втриматися на поверхні і не шубовснути у невидь незгасну. Його кидало й підкидало, під ним ревло і стогнало, висотувало до краплі, і, коли руки його урешті вхопилися за щось міцне і надійне, то відчув, що тіло його пронизав струм, і він, мов уражений правцем, задубів, усе в ньому замкнулося і скрутилося — спалах в очах, шум води, що стікає з бачка, крик підбитої чайки, виверження вулкану…

Пан Ціммерман, усе ще трусячись від екстазів, звівся на рівні й окинув оком широке поле бою — обидві повержені Юнони лежали перед ним без тями в однаковісінькій позі, розкинувши ноги. Видовище було зворушливе й величне. Та довго ним милуватися не довелося. Кожної хвилини могла очуняти Олюня і, уздрівши побіч себе оголену натуру коханої матусі, зомліти знову, а то, чого доброго, й збожеволіти.

Попробував смикнути пані Ліндерову за ногу, нога була важка і монументальна, та це мало що дало, пані дому ані не здригнулася і продовжувала перебувати в солодкій знемозі з опалою щелепою. Тонкі ніздрі засьорбували повітря, котре потім вихрюкувалося назовні, виповнюючи покій таким знайомим для Бумблякевича і незнайомим для Ціммермана рохканням радіоприймача.

Двома пальцями затис ніздрі господині, а рота прикрив долонею. Цей спосіб дав свій результат — тіло здригнулося, засмикалося, в роті зачавкало, і крізь пальці пана Ціммермана видобувся розпачливий стогін. Розплющені очі зблиснули жахом, і пані Ліндерова повернулась до тями.

— Що зі мною? Де я? Чому я гола?! Ах, ви мене зґвалтували! Негідник!

То лівою, то правою рукою намагалася приховати свої сороміцтва, але вони були такого обширу, що домогтися цього зуміла б хіба тоді, коли б мала долоні, як лопати.

— Цс-с-с! — приклав пальця до вуст. — Розбудете Олюню! Негайно тікайте, щоб не було шкандалю. Невже ви хочете розбити моє перше кохання?

— Ах, який ви жорстокий! — закректала матрона і почала важко зводитися на ноги. — Заманив мене, спокусив, обманув, наобіцяв, використав як міг, а тепер мене…

Пан Ціммерман мовчки виштовхнув тестьову з покою і зачинив двері.

Олюня розплющила одне око. Воно ковзнуло по стінах, вибігло на голу статуру законного мужа і почало повільно скочуватися додолу, доки не завмерло на його широкому животі, з-під якого ледве-ледве було помітно якусь зморщену й здохлу штукенцію, котра нагадувала кошеня, розчавлене автом. Око заплющилося. Пан Ціммерман переступив з ноги на ногу, почіхав живіт і влігся коло Олюні. Ніжки її повільно зійшлися докупи. Потім розплющилися обидва ока, і пролунало зітхання.

— Я довго була без тями?

— М-м… Не дуже.

— Я страшенно збудлива. Мені здалося, я вмираю. Що ти зі мною зробив?

— Що належалося, те й зробив.

Олюня повернула голову і уважно подивилася на чоловіка, далі звелась на лікті, відсунулася і обстежила постіль. Постіль пишалася незайманістю.

— Чому тут нема крови? — спитала Олюня з дуже серйозною міною. — Мало бути море крови. Я це твердо знаю.

Пан Ціммерман позіхнув і сказав:

— Може, будемо спати? Завтра маю купу справ.

— Я що — знову дівчина? І це після шлюбної ночі? Де твоя совість? Де твій гонор?

— Спокійно. Так, ти дівчина, бо я тебе не дограв. Ти зомліла, а я, яко шляхетна людина, не міг собі дозволити скористатися твоєю слабістю.

— І що?

— І не докінчив початої справи.

— Справді? Яка в тебе лицарська душа!

Рука Олюньки прокралася до пана Ціммермана і погладила здохляка. На її здивування, він не подав жодних ознак життя.

— Ти мене не кохаєш! — жахнулася Олюня і надула губки.

— Кохаю. Але вже пізно. Я хочу спати.

— Ах так! Не діждешся, щоб я після шлюбної ночі зосталася цілкою!

Олюня жваво роззирнулася по кімнаті й зупинила свій рішучий погляд на мідному канделяброві. За мить він уже уважно обстежувався, пробувався на палець, на язик, на персо, аж поки не здобув задовільної оцінки. Пан Ціммерман, здивовано спостерігаючи за тим, як вона лягла на ліжко і почала запихати собі канделябра, до розкішниці[97], уже не міг залишатися осторонь цього небуденного факту й примостився навпроти Олюні, щоби усе любенько бачити. Раптом рука її зупинилася.

— Тут, — сказала вона. — Я відчула її. Досить натиснути, один лише рух — і я жінка! Ах, це тебе зовсім не турбує! Ти безсердечний! Прирікаєш мене на такі муки!

— Чому? — не зрозумів пан Ціммерман.

— Та тому, що змушуєш мене саму себе позбавляти цноти!

— Ти хочеш, аби це зробив я?

— Звичайно! Це має бути натурально.

— Тоді забери руку.

— Що! Що ти затіяв! Боже мій, не руш! Та не цею залізякою!

Але було вже пізно. Пан Ціммерман штрикнув канделябром, і Олюня знову зомліла. Отямиться вона вже жінкою. На сніжно-крохмальні простирадла витекло кілька червоних сліз невинності. Пан Ціммерман з почуттям виконаного подружнього обов'язку скрутився бубликом і солодко заснув. Снилися йому пальми, сонячні пляжі і кораблі.

ПАН ЦІММЕРМАН ІДЕ ДО ПРАЦІ

Олюня ще спала, коли крізь штори й фіранки, крізь невидимі щілини і тріщини вповз до покою ранок. Першими прокинулись меблі — легеньке несміливе порипування, глибокий утробний стогін, бзикання мушок і хворобливе перешіптування шашелю.

Пан Ціммерман випорпався із важкого барлогу постелі, вповз у халат і пантофлі і посунув до дверей. Відчинивши їх, несподівано опинився на просторому бальконі з чорними фігурними перилами. Та не це викликало в нього оторопіння, а те, що побачив з балькону — крізь сизу мряку, крізь мерехтливу мжичку дощу, крізь холодне байдуже проміння сонця вдарило в очі срібло снігів… Наче велетенський обрус застелено поверх дерев і кущів, пагорбів і падолів, поверх будинків і звуків, джерел і крилець метеликів…

Далеко-далеко на пласкому обрії виднілася темна вервечка, в якій угадувалися люди, що втомлено брели на захід. Був певний, що це те саме військо, яке ввижалось йому уві сні, військо, приречене на вічне блукання в снігах. Здалося йому, що пізнає пана гетьмана на сірому огирі, а там одразу за ним і свого пращура в лисячім хутрі — великого і пузатого, мов циганський лантух, з люлькою попід кошлатими вусиськами, що припали снігом.

Якби пан Ціммерман мав на голові капелюха, то скинув би його і помахав сніговому війську… Та капелюха не було, і він сумно повернувся до покою, відчуваючи спиною, як тріумфально тануть сніги, як сповзає гостинний обрус, оголюючи хижі скелети грабів і в'язів, як оживають стрункі струмки і тнуть обрус на пасмуги, а разом зі сніговими заметами розчиняється, мов цукор, військо, аж допоки останньою не зникає гетьманська правиця з розчепіреними трьома середніми пальцями…