Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 48

фірм. Показати?» — «Дякую, не треба».

А таку кофтинку вона собі колись купить. Тільки не в цьо-

му бутику. Тому що кофтинка ціною роботи чотири тижні —

це нонсенс та дурня.

Кароліна сама тепер заходить до кав’ярень. Вона тримає

у наплічнику книжку або підручник, бо саме в кав’ярні мож-

на вивчити кілька сторінок з підручника або прочитати роз-

діл з книжки. Звуковий фон, складений з глухого людського

201

багатоголосся та стишеної музики аніскільки не заважає. І то

не лише їй. Хлопець під вікном занурився у свій ноутбук. Дів-

чина не відривається від свого смартфона вже хвилин два-

дцять. Ніхто не претендуватиме на твій час і на твою увагу, бо одразу видно: людина має діло за горнятком кави.

Спостерігає за людьми, а думає про своє. Про те, що її осо-

бисте життя що далі то більше стає нестерпним. Чому вона не

намагається змінити ситуацію, яка зайшла в глухий кут? Що її

стримує від того, аби сказати Олегові: що зрештою відбуваєть-

ся? Як ми живемо? Її шокує його смиренність перед тим, що

пропонує йому життя, його мовчазна згода на те, що він за-

раз має, в усьому, і перш за все у стосунках. Його все влашто-

вує, і цей новий чоловік не викликає у ній ані симпатії, ні ба-

жання бути поруч. Нехай живе, як хоче, але вона тут до чого?

…Навскісний сніг торкається торсів скульптур під куто-

вим балконом їхнього будинку, забивається у кам’яні шпар-

ки. Ті двоє невтомних — атлант і каріатида — тримають свій

тягар на рівних, на двох парах сильних рук. На обличчях спо-

кій, який так здивував колись. І тепер кожного разу, прохо-

дячи поблизу, Кароліна кидає оком на кам’яні обличчя, пере-

конуючись: нема в них страждання, немає напруги, хоч мали б

бути, а глянеш — нема.

Вдома тепло, піч пашить гарячими кахлями. Цього місяця

платня за газ буде захмарною, як і наступного, і попередньо-

го теж.

— Де ти ходиш? — Олег піднімається від комп’ютера. — Де

ти ходиш?

І її накриває хвиля відрази.

Вона починає збирати речі.

— Що сталося? — каже він розгублено.

Вона мовчки складає на купку свої речі: Маринину спід-

ницю, дві пари джинсів, плетену камізельку кольору стиглої

хурми…

Олег у два кроки опиняється поруч, стискає її в обіймах.

202

— Кароліно, — каже він, — почекай трошки, усе налаго-

диться. Почекай, прошу тебе. Це не я зараз, не добивай мене.

Дряпучий клубок росте в горлі Кароліни — він не ковта-

ється і не видихається. Він застряг у трахеї, впершись гостри-

ми шипами під щелепою. Кароліну душить кашель, він му-

чить її до сліз, виходить поштовхами, і їй самій робиться

страшно від цього звірячого надривного скиглення.

Всю ніч за вікном виє заметіль, а на ранок усе за вікном по-

топає у снігу. Білий колір будить приспані надії та сподіван-

ня. Доживемо до весни, вирішує Кароліна. Та й куди б вона

пішла вчора? Їй нема куди йти, як і Олегові.

* * *

Хоч би тій нездарі перед прем’єрою живіт скрутило, і Космос

шукав, хто може зіграти головну роль замість неї! І одразу по-

тому: ні-ні-ні! Ні! Налякалась, яка чортівня часом у голову

стрілити може. Нехай буде здорова та Русалка, нехай грає

свою роль, бо кожному своє. А на чуже зазіхати — Боже збав!

Репетиція триває далі, Кароліна подумки грає усі ролі, на-

віть чоловічі.

Космос — це космос! Усіх вгору тягне, до зірок. А нездара

Русалка вище своєї голови не стрибне, як би не намагалась.

Усі це бачать та очі ховають.

* * *

Вулиця була єдиним місцем, де можна було набрати номер

Зої, почути її голос і запитати, чи може вона говорити.

У трубці лунали довгі гудки, Кароліну обминали перехожі, повз неї проїжджали автівки, розхляпуючи талий рудий сніг

з-під коліс. Вона вже зібралась відмінити виклик, як у мобіл-

ці почулося: «Алло. Алло, Кароліно, говори, я слухаю».

Кароліна зайшла в якусь браму, зупинилась під стіною.

— Зою, ви можете зараз говорити?

— Зараз, почекай… Тепер можу.

203

— Добрий день, Зою.

— Добрий день, Кароліно.

Почулися швидкі кроки сходами, у браму зі сходів збіг

хлопчик з великим наплічником. Від несподіванки призупи-

нився, привітався з незнайомкою і стишивши біг, як перед

вчителькою, вийшов на вулицю, обережно притуливши за со-

бою двері.

— Зою, мені здається, Олег незабаром повернеться до Ки-

єва, — одразу почала з головного Кароліна.

Зоя мовчала. Заскочила її Кароліна своїм повідомленням.

— Ви чуєте мене, Зою?

— Я думаю, ти помиляєшся, Кароліно… — здалося, що там

неспішно запалили цигарку. — Але в будь-якому випадку це

стосується лише вас. Для чого мені це знати?

— Він не може знайти роботи, у нього депресія.

— Але ж він шукає…

«Звідки вона знає?» — подумала Кароліна.

— Він вже не шукає, — сказала вона. — Я думаю, що не сьо-

годні-завтра він збере речі і повернеться до вас.

— До мене? — Зоя розсміялась. Якось навіть удавано-теа-

трально.

— Кароліно, — у її тоні помітно проскочила вчительська

інтонація, — я ж сказала тобі в машині, пам’ятаєш? Тільки не

повертайтесь. Йому нема куди повертатись. Як я можу при-

йняти екс-чоловіка, якщо я заміжня жінка? У мене інше жит-

тя, зрештою, ми все обговорили з Олегом у Києві перед ва-

шим від’їздом. Які зараз можуть бути розмови на цю тему?..

Чи Олег просив тебе поговорити зі мною?

— Н-ні, — розгублено озвалась Кароліна. — Це я хотіла

з вами порадитись. Адже він нам не чужий, і мені, і вам. Зреш-

тою, ви прожили з ним п’ятнадцять років, ви його краще

знаєте.

— Знаєш, Кароліно, що могла б зараз сказати: а чого ти ра-

ніше про мене не думала? Про те, що я відчуваю, як людина, 204

що прожила з ним п’ятнадцять років?.. Але тепер вже нема

про що говорити. Скажу тобі відверто: я вдячна випадку, що

він вчасно втрутився у мою долю. Якби ви ще хоча б кілька

днів приховували свої стосунки, усе могло статися по-іншому.

Мій чоловік вже був за крок до того, аби виїхати за кордон.

І випадку і вам я вдячна, що не дурили мене, і я відчула себе

вільною, і дозволила собі нарешті не сумніватись, і наважи-

лась почати нове життя. Алло, Кароліно?

— Я слухаю вас…

— Його важко почати, це нове життя. Якби я знала рані-

ше, як воно зміниться, мабуть, зробила б це давно. Та що те-

пер про це згадувати? У мене є мій чоловік, в Олега є ти…

Кароліна зітхнула.

— Порадитись, кажеш… — Зоя тут, мабуть, зробила за-

тяжку. — Працюй над стосунками. Я щиро бажаю вам подо-

лати теперішні проблеми, бо, мабуть, у вас зараз нелегкий пе-

ріод. Але, знаєш… Ти слухаєш, Кароліно? Я тобі хочу сказати

одну важливу річ… Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй

моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — до-

брим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові про-

блеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і сороми-

лась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що

все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати

все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єди-

но прийнятного немає… Але зрештою, в усіх — свої стосун-

ки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач…

Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігріто-

го корпусу телефону.

— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й за-

питала Кароліна.

— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш,

я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропону-

вала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має

ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що