Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 47

Він змінювався і зовні, і не знати, які зміни вражали більше.

Вона немов дивилася фільм і відзначала подумки професійну

роботу стиліста. Кутики губ головного героя від початку філь-

му помітно опустились, носо-губні складки зробилися чіткі-

шими, він став нагадувати сумного песика. Шкіра під очима

вкрилася легким брижем, як поверхня озера під повівами лег-

кого вітерцю, який жене здалеку темні важкі хмари. Маківка

зворушливо світилася білою шкірою крізь поріділе волосся.

Усього цього не було ще кілька місяців тому.

Але й актор цього реалістичного фільму грав свою роль пе-

реконливо. Щось сталося з його променистим поглядом. Ні-

197

би хтось узяв та й прикрутив те внутрішнє світло, як лампу

на столі.

Той жаль, що викликали внутрішні зміни в Олегові, часті-

ше тепер змішувались з роздратуванням. Олег дедалі більше

занурювався у свій світ, він зробився байдужим та бездіяль-

ним щодо одних речей, але зберіг жваве зацікавлення до ін-

ших, таких як телевізор, Інтернет та балачки з Сашунею. Хо-

ча, можливо, це були й не балачки, а філософські розмови.

У будь-якому випадку, вони становили важливу частину йо-

го теперішнього життя. Він знову і знову відкладав свої мі-

фічні плани на завтра, і це завтра ніяк не наставало. Почуття

реальності збігалося, як шагренева шкіра, але він цього не по-

мічав. Скидалося, що Олегові страшно спробувати розібрати-

ся самому із собою, поставити собі деякі запитання і почути

чесні відповіді. А може, він не знав, про що запитувати, і тим

більше, що відповідати. Уникав сам себе, відганяв небезпечні

думки, здатні зруйнувати той мур, за яким він ховався від сві-

ту. Видавалося, що його більше ніщо не принижує. Видавало-

ся, усе влаштовувало, навіть відсутність почуттів.

* * *

Вона покликала Олега на виставу, куди всі зібрались під ору-

дою Космоса. Але Олег відмовився — що мені там з вами всі-

ма робити? Малося, мабуть, на увазі, мені, дорослому чоло-

вікові — з вами, дітлахами. А може, йому просто і це було

нецікаво.

Він навіть вийшов у коридор провести Кароліну. Зовні ви-

глядало, що між ними все гаразд. Тільки от вони майже не

розмовляли.

…Актриса почала з розстановкою, чітко й повільно, як ніби

робила вправу на вимову перед початком вистави, як ніби це

була ще й не вистава, а підготовка до неї. Сиділа, склавши но-

ги, як козак Мамай або як буддистський монах у медитації, 198

видмухувала чітко й вгору, як пухирці повітря чи мильні

бульбашки: «У!.. Вс-Я-ко-го! С-Во-Я!.. Д-о-л-Я!.. І-Св-і-й! Ш-л-

Я-х! Ши-ро-ки-Й!..» — і далі, далі, далі вела монолог зі «Сну»

Шевченка. А воно все було про нинішній час, а не про минув-

шину. І Шевченко був зовсім інший, аніж вони у школі вчили.

Єдиний реквізит, присутній на сцені — мітла з довгих чер-

вонястих лозин — літала, гребла, млинувала, шуміла вітром, гойдалася деревом, стовбичила вельможею у царських пала-

тах. Актриса бавилася з нею, як дитина бавиться знайденою на

стежці гілкою, перетворюючи її в усе, чого побажає дитяча не-

стримна фантазія. Актриса і з тілом своїм бавилась, і з голо-

сом. Вони слухались її, як добре відлагоджені механізми.

Кароліна заціпеніла, сиділа приголомшена. Ось так, вияв-

ляється, можна грати на сцені. Якщо вже грати — то або так, або ніяк. Принаймні тягнутись до цих побачених можливос-

тей з усіх своїх Богом даних сил.

— Ти зауважила, як вона пародіює класичну манеру гри?

Кароліна отямилась від своїх думок. Що?.. Гєнек запитував

її про пародію.

Вони йшли вулицею Листопадового Чину вгору, попри ого-

рожу парку Франка, просто на яскраво окреслену підсвіткою

будівлю — на управління залізниці. Усі розійшлися, бо Кос-

мос кудись поспішав, сказав лиш про побачене: «Космос!»

і пообіцяв завтра перед репетицією повернутись до вистави, обговорити враження.

— …класичну манеру гри? — перепитала Кароліна, схо-

пивши за хвіст почуту фразу. — Ні. Коли?

Гєнек склав руки перед собою і почав підвивати писклявим

голосом школярки-відмінниці, яка чесно заробляє свій бал

з української літератури:

— Світає, край неба палає…

Кароліна пирснула в долоню. Справді кумедно виглядає,

вона на це не звернула уваги. Гєнек зараз поділився із нею сво-

199

їм відкриттям. Кожен розтягує побачене на скалки вражень, видобуває з них свої відчуття, вихоплює співзвучні своїм дум-

ки. Може, режисерові й артистові про це не йшлося, але гля-

дач — тепер вже співавтор — побачив своє.

* * *

Нормально чи «ненормально», як сказав Гєнек, гуляти самій, це її власне не турбувало. Його це дивувало натомість. Ти ж не

пенсіонерка, сказав він, щоб гуляти по місту сама. Їй взагалі те-

пер було нормальносамій. Хвилини на самоті не надто часто

випадали, вона їх любила. З Олегом щось відбувалося незбаг-

ненне, він все далі й далі відходив від неї, можна було вже й не

кликати його з собою, достатньо було одягнутись і сказати

у спину: «Через годину буду». Він відсторонено кивав, не від-

риваючись від комп’ютера, телевізора, іноді книжки. Часом ви-

ходив з дому, аби подивитись, як почуває себе машина на

подвір’ї, а коли акумулятор остаточно сів, то й непокоїтись

припинив: нікуди вона тепер не зникне. «І що далі?» — за-

питала його якось Кароліна, він одразу зрозумів, про що

йдеться. «Далі все зміниться, — виявив удавану впевне-

ність. — Буде весна, буде робота, заправимо машину, поїде-

мо куди захочеш». — «Я хочу зараз, вже». — Мовчить, ніби не

чує. «Олеже, чому ти не шукаєш роботи?» — «Я шукаю. Робо-

ти немає». — «Я бачила оголошення: на складі потрібні охорон-

ці. Добу чергуєш — три вдома». — «Ти пропонуєш мені піти

в охоронці?» — перепитує він. — «А що такого в роботі охо-

ронцем? Вона нічим не гірша від роботи нянькою». — «Які ди-

вацькі твердження, Кароліно! Охороняти склади я не піду.

У мене освіта інша».

Уся розмова.

Вечірнє місто сяяло зимовими вогнями, у театрах ішли

прем’єри, у кінозалах — нові фільми, на вітрини книгарень ви-

ставляли новинки з топ-десяток продажів. Життя вирувало

всюди. Пливкі сніжинки кружляли у світлі вуличних ліхтарів, 200

перетворювали місто на казкове. Кароліна майже бігла, щоб не

змерзнути. До своїх осінніх черевиків вона вбирала гуцульські

вовняні шкарпетки, виправляла їх жовто-зелено-брунатним

орнаментом назовні. Єдине придбання останніх місяців — те-

плу куртку брунатного кольору — доповнював зелений довгий

шалик, накручений навколо шиї, і все це дозволяло їй вигля-

дати доволі оригінально.

Вона проминала яскраві вітрини, часом зупинялась перед

тими, що з одягом, і, якщо їй подобалось убрання манекенів, заходила досередини. Іноді там не траплялося жодного по-

купця, ціни красномовно пояснювали, з якої причини. На

яку-небудь непоказну кофтинку Кароліна мала б працювати

цілий місяць.

Вона бавилась. Вправлялась в індивідуальних акторських

етюдах, відчувала себе жінкою з фінансовими можливостями.

Треба було впевнитися з реакції продавців, що їй це вдається.

Хіба не могла, тиняючись містом, зайти до крамниці недбало

вдягнена дивачка із золотою банківською карткою у потерто-

му гаманці? Хоча іноді короткого погляду збоку на її черевики

було достатньо, аби продавець-консультант дозволила собі

зневажливий тон у буденному запитанні: «Що вас цікавить?»

Кароліна, не виходячи з ролі, відповідала тою ж монетою:

«У вас тільки ці фірми?» — недбалий жест у бік кронштейнів. —

«А які вас цікавлять?» — «Лора Ешлі… Барберрі…» — хороша

пам’ять висмикує потрібні назви в потрібний момент. — «Ні, таких немає. Але в нас є хороші пуловери та светрики інших