Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 49

205

ринок нерухомості зараз лежить, перечікує на самому дні еко-

номічні негаразди, нема сенсу там зараз працювати…

Кароліна мовчала. Вони спілкуються. Але вона про це ні-

чого не знає.

— І часто ви з ним розмовляєте?

— Ну, це вже ти поводишся, як класична дружина. Запи-

тай у нього.

Чого дзвонила, чого тією розмовою досягла… Та хоча б то-

го, що тепер знає: Зоя вийшла заміж за того свого одноклас-

ника. А Кароліна з Олегом — і далі живуть на віру, а тепер

вже вона й не хоче заміж.

А, куди стріла, туди й брила!

Така вже година телефонних розмов настала.

Набрала номер Марини. Серце бухало, поки мобілка шу-

кала мережу, а коли вже заграла у слухавці мелодія-очікуван-

ня, Кароліні защипало в носі.

— Марино… Це я.

— Бачу, що ти.

— Марино…

Кароліна заплакала, несподівано для себе. І не закінчити, не почавши, і говорити не в змозі, бо горло перехопило.

— Ну що ти… Ну припини. Ну цим і мало все закінчи-

тись… — холод у голосі Марини розтанув. Кароліні понад усе

захотілося зараз опинитись поруч з нею.

— Ні, ти неправильно зрозуміла, — витиснула вона нареш-

ті з себе. — Нічого ще не закінчилось, я хочу Олегові допо-

могти, а він нічого не хоче. Мені здалося, він повернеться до

Зої, а Зоя заміж вийшла…

— А ти що, не знала?

— Що заміж — ні.

— Вона заміж вийшла і вагітна.

— Вагітна?

— Ну так… — Марина розгубилась, і Кароліна раптом зро-

зуміла чому. — Олег знає про це, правда?

206

— Н-ну…

— Та знає, знає. Якщо вони розмовляють, спілкуються між

собою, то ясна річ, що знає…

— Ну ти мала б радіти, що не будуєш свого щастя на не-

щасті інших. Що навпаки, ось так все склалося і кожен має

пару.

— Але в нас все погано, Марино. Ми вже не пара. Ми чужі…

— І це до кращого! Так, так, щоб ти знала! У тебе все жит-

тя попереду. Олег казав тобі, що не зможе стати батьком? Ти

знаєш про це?

Кароліні дух перехопило.

— Як? — видихнула вона.

— Ну от, бачиш, я майже була впевнена, що ти про це не

знаєш. І я, мабуть, не у свої справи пхаюсь. І звичайно, такі

речі не впливають на почуття і на бажання людей бути ра-

зом… Зрештою, й проблема вирішується, медицина зараз має

великі можливості… Але єдине, чого не може бути в сім’ї —

це замовчування такої важливої інформації, приховування її.

— Або ця інформація для нього не є важливою, — виду-

шила з себе Кароліна. — Або ми не сім’я.

Вона стояла, спершись до стіни. Повз неї пройшла, підо-

зріло глянувши, бабуся у дитячій плетеній шапці, Кароліна

відчула, що стіна холодна — відступила від неї, вийшла на

вулицю.

Важкі хмари тиснули на дахи, пішов вологий сніг, він од-

разу перетворювався під ногами на брудну хляпавку. Додому

Кароліна прийшла з мокрими ногами та червоними очима.

— Що з очима? — помітив Олег.

— Вітер, — зронила Кароліна, вона не знала, як підступи-

тись до своїх запитань.

* * *

На репетиції Космос двічі обсмикував Кароліну: «Що з то-

бою?.. Про що думаєш, Кароліно?» Вона була неуважною, за-

207

нуреною у себе, лише під кінець почала працювати. «Проки-

нулась? Вітаю! — помітив Космос. — І до завтра!»

Тепер вони репетирували щодня. Здача вистави стрімко

наближалась.

Олег мав би сказати, думала Кароліна. Правда ховається

там, де недоговорюють… Тепер недомовки спливли, по-

тягнули за собою ту напівправду, яка насправді виявилась

брехнею.

Два дні вона не знала, як йому сказати. Але так сталося, що

про таємниці одне одного вони дізнались майже одночасно.

Він сам її запитав буденним голосом:

— Кароліно, то ця кімната належить Зої?

Чужим знудженим голосом.

Кароліна щойно внесла з кухні банячок з розігрітою вече-

рею. Олег лежав на дивані, пульт у руці.

— То ми цю кімнату в Зої винаймаємо? — не повертаючи

голови. — Відступна, я так розумію? Змовились, так?

«Відступна» та «змовились», про що він говорить? І Ка-

роліна замість усе пояснити, замість сказати, що він взага-

лі все неправильно зрозумів, підвищила голос і вимовила

зовсім інше:

— А ти мені чому не сказав… що безплідний?

Гидко прозвучало, її внутрішньо пересмикнуло. Вона від-

чувала себе зараз бабою-скандалісткою, чужою й огидною.

— То ми, виходить, квити, — Олег підвівся, сунув ноги

в капці й, обережно обминувши Кароліну, вийшов з кімнати.

З кухні було чути голос Сашуні: він щойно повернувся

з чергового фотополювання, готовий був тут-таки розкласти

трофеї, хвалитися знахідками, було лиш скинути вміст карт-

ки з фотоапарата на ноутбук.

Кароліна сказала собі: так! І акуратно позбирала зі столи-

ка зайве. Постелила серветку, поставила тарілку, протерла ке-

лих — невідомо, щоправда, для чого, ні вина, ні соку в них не

було. Виклала на тарілку дві ложки печені з банячка, дістала

208

з холодильника салат, затягнутий харчовою плівкою. Що ж

вона, сама поїсти не може?.. Ще й як може. Але вона не хоті-

ла салату. І до печені апетит пропав. Потім поїсть. Підвелась, за двері, і вийшла з квартири. Ніхто, мабуть, і не помітив.

Брат сам подзвонив. У кишені ворухнулась мобілка, голос

Руджеро злетів у приспіві «Римських канікул». Як Роберт від-

чув, що вона потребує його зараз найбільше? Чи Марина роз-

повіла про їхню розмову?

— Привіт, Роберте.

— Привіт, Кароліно, що там шурхотить у тебе?

— Це вітер.

— Йдеш додому?

— З дому йду.

— Куди це на ніч?

— Не знаю куди.

— Заблукала? — усміхнувся він. — Коли видається, що за-

блукав, заплутався і таке інше, варто зупинитись і роззирну-

тись. Можна здати трохи назад. Я завжди так роблю.

— Ти-и? — вона ніколи не припускала, що брат може за-

плутатись у чомусь.

У слухавці пролунало його фірмове подвійне гм-гм.

— А що там зараз біля тебе?

— Ринва, — роззирнулась вона. — Частина відсутня… Ав-

то, припарковане на тротуарі, не обійти. П’яничка щулиться

біля крамниці. Зараз сніг піде.

— Так і не зрозумів, де ти.

— На вулиці Чупринки.

— Від центру йдеш чи навпаки?

— Від центру.

— Тоді зараз побачиш будинок під номером 50. Підведи

очі — і подивись… Це щось надзвичайне.

— Я вже попри 56-й проходжу.

— Ти що, 50-й не зауважила?

— Ні.

209

— Тоді з тобою справді щось коїться. Такі будинки не про-

минають, не помітивши. Там поблизу є кав’ярня, заходь, спо-

кійно поговоримо.

— Як ти знаєш? У тебе що там, відеотелефон?

— У Львові куди не глянь — усюди поблизу кав’ярня.

— Вгадав. Заходжу… Ти і про будинок номер 50 вгадав?

— Ні, цей будинок я добре пам’ятаю. Там одна дівчина жи-

ла, я в неї був закоханий.

— Оце новина! Почекай секунду… Каву лате, будь ласка.

Ні, дякую… То що ти кажеш? Хто вона така була, та дівчина?

— Оля. Приїжджала до своїх родичів у Висіч. А я потім їз-

див до неї.

— Коли ти встиг?

— У восьмому класі.

— Зайти, поцікавитись, що вона? Як?..

— Для чого?

— Та жартую, не бійся.

— Я двері в минуле зачиняю.

— У сенсі: щасливий той, хто має погану пам’ять?

— У сенсі: не повертайтесь туди, де на вас не чекають.

Інша справа, що не можна перти вперед без зупинок та без

аналізу — тьху, дурне слово, — краще так — без думок про

те, що сталося. Хто не зрозумів, не проговорив, висновків

не зробив — наступатиме на ті самі граблі. Я зараз ніби як

лекцію читаю. Насправді ж хочу сказати одну просту річ.

Варто бодай намагатися зрозуміти, що відбулося — і жити

далі.

— Я не знаю, що в мене відбувається… Дякую, цукру не