Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 46

буде? — і, побачивши, як змінилось його обличчя, додала: —

Мені на роботу треба. Я не лише тут працюю.

Його настрій помітно впав. Вона взяла його попід руку, ву-

личка була надто спадистою, хоч і прибраною від снігу, а все ж

доволі слизькою.

— Що було — загуло, — спиралась на нього. — У мене ін-

ше життя тепер, Павле. Не треба згадувати про старе.

— А я згадую, — вона вже й забула, коли він говорив із нею

таким тоном, простим і відвертим; у його словах, особливо

в останній місяць минулого літа, завжди лунала самозакоха-

ність та поблажливість.

Зараз він виглядав правдивим. І незахищеним. То, може,

він захищався тоді? Це їй ніколи раніше не спадало на думку.

Його розгублене мовчання прорвало шквалом слів. Каро-

ліні здавалося, що до них прислухається дівчина-барменка за

стійкою кав’ярні, однак Павлові, так виглядало, було все од-

но, чує їх хтось чи ні. Він говорив, що сам винен у тому, що

193

втратив її. Що готовий зробити все, аби вона повернулась.

Що розуміє, чому вона так зробила. Що виправить усе.

— Я, зрештою, намагався жити по-старому, — його погляд

зупинився на яскравій квітці різдвяника на підвіконні, — але

в мене нічого не вийшло.

Кароліні важко давалася ця розмова. Колишньої відвер-

тості вона вже не прагнула, її й не могло бути, бо що вона мо-

гла розповісти про себе?

— Я фактично заміжня жінка, — сказала вона Павлові.

— Це нічого не означає, — відказав він.

— Це багато що означає, — відповіла вона.

Він опустив голову, сидів замислившись. Тоді побачив на

рукаві піджака невидиму порошину, зняв її двома пальцями

і відпустив на підлогу. Кароліна вже й забула, який він чепу-

ристий, у Львові сказали б — фацет.

* * *

З Ігорем Юрійовичем Кароліна бачилась щонайбільше три

рази, він постійно був деінде. А тут, за кілька днів після інци-

денту з Лесиною втечею, що зворохобив її школу, немов зем-

летрус, батько дівчинки заїхав за чимось додому. Похапцем

привітався і, вже виходячи, призупинився біля малої, тор-

кнувся долонею її щоки. Мала відсторонилась, бо не мала ча-

су — бігла за «слухалками». Вона була зараз лікарем, а Каро-

ліна — пацієнтом, що скаржився на кашель.

— Що ви з нею таке робите?.. — і це було перше речення, адресоване Кароліні за увесь час знайомства. Він навіть не

піднявся тоді у квартиру до Кароліни, просто зателефонував

дружині: виходьте. А зараз чогось розговорився. — Чим за-

ймаєтесь?..

— …за такі гроші? — продовжила запитання Кароліна.

Ігор Юрійович здивовано глянув, заінтригований. Йому

справді цікаво було б дізнатись, за що він платить. Своїх під-

леглих він тримає у чорному тілі, платить скупо, економить

194

на кожній копійці, бо впевнений, що інакше фірму на плаву

не втримаєш, особливо в такі часи, як тепер. А тут його ди-

тина, що має усе, тікає від вчительки, двічі переходить доро-

гу сама, щоб знайти квартиру цієї няньки. На кожному кро-

ці від неї чути: «ми з Кароліною», «ми з Кароліною», а відтак

він змушений платити стільки, скільки скаже ця вчорашня

школярка без освіти. Ще й мусить вважати на її графік зайня-

тості, чекати, аби вона знайшла бодай дві години на день для

маленької Лесі. Він лиш сподівався, що це триватиме недов-

го і жива іграшка дівчинці набридне. Як і все, чим вона так

щиро захоплювалась час від часу. Але наразі жодних змін не

відбувалось. То що ж вони там роблять протягом двох го-

дин?.. За такі, справді, гроші?

— Ну що ми робили сьогодні? — Кароліна не відпускала

погляду Ігоря Юрійовича, дивилася йому просто у вічі і не

кремпувалась від того. — Сьогодні ми будували снігову хат-

ку. Годували снігурів. Назбирали жолудів, зараз будемо роби-

ти дяпчиків. Не кожен вміє спорудити справжнього дяпчика

з жолудів… І ще я обіцяла навчити Лесю плавити в ложці цу-

кор, робити цукерки на патичках. У парку продавали півни-

ків, але ми зробимо льодяники самі.

Ігор Юрійович тримався за ручку дверей.

— Анно, — гукнув у глиб квартири, — нагадую: за десять

сьома. Не спізнюйся!

А тоді, глянувши на Кароліну, скривився.

— Що ж я, не знаю, як дяпчиків з жолудів роблять?..

Вона вперше бачила на його обличчі слабий натяк на

усмішку.

6

У голосі Олега з’явились нові модуляції. Удавано-оптимістич-

ні. Узявся говорити про майбутню весну як про новий відлік

часу, коли, нарешті, потеплішає і можна буде виходити з до-

195

му та шукати роботу. Чого з людьми по Інтернету спілкува-

тися? Це нічого не дає. Треба бачити очі, чути голос…

Якщо ми будемо економити, піднесено повідомляв він, то

спокійно протримаємось до весни. А там я знайду якусь ро-

боту. Завтра ж зателефоную одному чоловікові, мені дали йо-

го телефон… Або післязавтра, бо завтра вони, здається, не

працюють…

Та низькооплачувана, але надійна робота в домашніх умо-

вах, що задовольняла його, теж десь пропала. Власник згор-

нув діяльність, з такими податками, мовляв, ну його до дідь-

ка, і виїхав за кордон, пообіцявши, як влаштується, знову

взяти Олега до себе. Благо, тепер можна жити там, де живеш, а працювати хоч в Австралії.

Кароліна приходила з роботи втомлена активністю ма-

ленької Лесі та репліками її мами, від якої один порятунок —

триматися подалі. Вона більше ніколи не дозволяла собі

слабинки, свідком якої стала Кароліна у своїй кімнаті на Чу-

принки. Працювати доводилось довше, аніж домовлялись,

зрідка виходило навіть по вісім годин, це якщо репетиції

у театрі не було. Ввечері купувала якоїсь їжі, частіше — на-

півфабрикати, щоб швидше приготувати. Олег цілував її

у щічку, забирав пакети, витягував продукти на стіл. Був

схожий у такі хвилини на маленького хлопчика, що доче-

кався мами з роботи і от з голодним нетерпінням відкушує

край батона та ламає кільце ковбаси. Її почала дратувати йо-

го запопадлива ніжність, схожа на вдячність господаря до

тяглової конячки: розпрягти, звільнити від денної упряжі, поплескати по спітнілій спині й накинути стару куртку гос-

подаря, щоб, бува, не застудилась.

Одного вечора, скидаючи черевики в передпокої, почула

телевізор з кімнати пані Стасі — чийсь піднесений монолог

з паузами, якими артист заохочував публіку до сміху, і вдяч-

на публіка його підтримувала в цьому прагненні; а крізь ті

звуки, далі по коридору — розмову на кухні.

196

— …просто радість зникла, — голос Олега, — от нічого не

цікаво, взагалі. Ні, ось це цікаво, без сумніву, але якось див-

но — воно само собою, а я сам собою, хоча ти мене показуй, звичайно, я ж не відмовляюсь…

— Минеться… — голос Сашуні.

Шум чайника, що закипає.

— Це не через роботу, — знову Олег. — Хоча тут теж усе

нецікаво. Побачив в Інтернеті: конкурс на заміщення. Солід-

на компанія. Спробую. Почав складати резюме… візьми он

той, без домішок, просто чорний, він, як колись, цейлонський.

І що?.. Що воно писати там, де останнє місце роботи? І з яко-

го по який місяць та рік? А тоді подивився вимоги. Вік — до

тридцяти п’яти років.

— Ну і пішли вони..! — каже Сашуня.

Один лише раз за останні дні, а може, й тижні, почула Каро-

ліна в голосі Олега радість, щиру, не вдавану, коли він по теле-

фону розмовляв. Спочатку навіть не зрозуміла, з ким і про що

йдеться. Підмор у межах норми… Порція канді зверху рамок…

Наприкінці лютого — перевірка зимівлі бджолосімей…

— З ким ти? — запитала опісля.

— Зі Степаном, — в очах Олега теплий усміх. — Зі Степа-

ном з Висічі.

А навколо очей — зморшки, яких не було.