Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 72

Це було не в брову, а в самісіньке око. Всі дивилися на пана Кшивокольського, розуміючи, що ту перору направлено проти нього. Кожному цікаво було — а що ж він зробить?

Пан ловчий вився як вуж, але що ж міг сказати, коли його ім'я не згадувалося. Він тільки то червонів, то блід, руки йому тремтіли, але мусив сидіти, мусив слухати.

А пан Андрій розійшовся. Що таки правда, мав зуба на Кшивокольського, за його завжди зухвалі й ґвалтовні виступи, а що таки й від того, що пан Карпінський мав від природи дар красномовства, а примінювати його і вправлятися в тому у нього не було можливостей. Тому використовував сеймик. Нап'ятнувавши одчайдухів і гультяїв, що приходять до шляхетства невідомими шляхами, перейшов до тих, що ведуть своє шляхетство з великопанської прихожої.

— Годить він панові, бути хендожить[18], коханок приводить як довірене лице, а пан за те вифоритує свого вірного слугу спочатку на урядника, на підстаросту в якій королівській економії, на віце-регента в граді, на чопового поборцю, на губернатора якого далекого й малоконтрольованого ключа — от уже й дорога до фортуни. А то виробить йому яке інтратне війтівство, дасть сельце за безціль в державу, згадає в тестаменті. Словом, через деякий час вчорашній лакей за можною протекцією свого хлібодавці здобуває темний індигенат і являється яко шляхтич у нас в коломийськім.

Це вже було занадто. Пан Кшивокольський не витримав. Він не розумів, що робить вельми нетактовний крок, що він осмішує себе в очах шляхти, що він наче плює собі в лице. Наче аж притомність стратив і крикнув:

— ПерепрошаюІ Єстем шляхціцем з діда-прадіда, о чім свідчать контерфекти, що висять у мене в ізбі-столовій.

Фраза була невдачна. Фраза була з усіх боків неудачна. Вже самим тим, що вона існувала; тим, що чоловік покликався не на грамоти, не на шляхетні діла предків, а тільки на їх портрети. Декому з панів-шляхти аж ніяково стало, а дехто засміявся.

Пан Карпінський, граючись кутасом свого старинного литого пояса, повернув трохи вбік голову й питав свого приятеля й сусіду пана Козловського:

— Пане Криштофе! А почому тепер жидки на ринку у Льнові контерфекти предків малюють?

Пан Криштоф, ледве здержуючись від сміху:

— Я не замовляв, то й не знаю. Та й мені не було потреби, але когось би спитати з тих, хто недавно давав малювати.

Це було сказано таким тоном і з таким поглядом в сторону пана Кщивокольського, що всі зареготалися. Пан ловчий курський хапався за шаблю й, бризкаючи слиною, кричав:

— То образа гонору!.. Я того не попущу!.. Горлом… Горлом… мені відповість!.. То образа гонору…

Пан Карпінський із зимною кров'ю дивувався:

— Образа гонору? Пана хтось образив? Може, я недочув трохи, але щось мені здається, ні разу ніхто тут не вимовив прізвища пана. Жодної взмянки навіть не було. То я не розумію, проти кого пан так кричить?

Словом, напитав собі досмертного ворога пан Карпінський. Треба було тепер чекати якого акту свинства зі сторони пана лойчого курського. Якби це давніше, то відбувся б, може, звичайний «з'їзд» шляхетський, але тепер, на жаль, мода на такі з'їзди минула та й умови життя були не по тому, отже, панові ловчому зоставалося одно — чекати якоїсь спосібної хвилі до помсти. І один момент йому здалося, що таки дочекався.

Пан Кшивокольський, як відомо, дуже хвилювався, коли Довбуш розпочав свою діяльність. Потім заспокоївся, бачачи, що опришки його не займають. А тепер от знову почав потерпати. Донесли-бо йому, що жінка Довбушева, що жила досі в своїй хаті, нараз щезла.

От так в один прекрасний день дивляться сусіди — щось довго стоїть хата зачинена й ніхто не показується у дворі: ні хлопчика нема, ні Єлени. Пішло — ого.

Вже здавна, видко, підготовлявся від'їзд, бо в хаті нічогісінько не зосталося. А вночі приїхало кілька коней — вмісили щось грунту перед хатою та й конєків дещо лишалося.

Коли це донесли панові Кшивокольському, він розцінив сей факт одразу як початок грядущого наступу Довбуша на печеніжинський двір. Пішов до дружини й казав ій:

— Це він забрав жінку, а тепер забере старих. То вони були немов заложники у мене, а то я вже зостануся сам — і тоді… Та що ж тоді? Що захоче, те й зробить.

— А бачиш? Я ж казала.

Пані Кшивокольська, властиво, нічого не казала, а просто се у неї була звичка — завжди все передвидіти, завжди вказувати, що її в свій час не було послухано. Пан ловчий бачив рятунок у тому, що хоч годив уже старим Довбу щукам як міг: не тяг їх на панщину, не брав деяких поборів, вітався при зустрічі ласкаво. Селяни це помічали — сміялися. Вони взагалі помітили зміну режиму: пан став м'якший, не так уже тягав до отої своєї прісонки, не карав занадто за провини.

— А що? Оден лише Довбуш си із'євив та й, видиш, присів панок. А коби так, не дай, Боже, їх кілька си з'євило — ого! Наклали би пани повні гачі.

— А чюєте, люде? Каут, Олекса все говорит людєм: чо мовчите своїм панам? Вставайте, ік я. Підіймайтеси громадами та й женіт панів гет із своєї землі.

— А він правду кае. Шо, коби так усім селом устати…

— То правда… лиш… — і слідує віковічний український жест, що однаково вживається на всьому просторі — від Карпатських гір до степів воронезьких і тихого Дону.

— Коби всі такі, йк Олекса…

— Йому єк? Устав і пішов. А тут маржинка єканейка у загороді ричит, поля шош трохи, кукурудзки не сапані…

Чули правду в словах Олекси, але дрібновласницька стихія держала. Тому обмежувалися на виразах симпатії, шпіонажем на користь опришків, достачанням продуктів, пороху.

Село знало, що воно не повстане, але поміщикам це було невідомо — і вони тремтіли у своїх маєтках, з острахом констатуючи, що радіус діяльності опришківської ватаги все ширшає, все дальше з околиць Підгір'я й Покуття приходять вісті про молодецькі нальоти Довбуша. Все більше й більше число покривджених шляхтичів являлося до Станіслава й вопіяло там — то доки ж так буде? Та повинен же нас хтось рятувати! А чи, може, це так і треба, щоби нас, цвіт Речі Посполитої, вигублювано й нищено? То ми хочемо знати, яка в тім ціль і на чию користь то робиться?

Пан Кшивокольський кричав у таких випадках найбільше всіх і вимагав від властей найщільнішої охорони шляхти, особливо тої, що сидить на Підкарпатті.

— Нам найбільше грозить Довбуш. Ми найбільше загрожені в своїй субстанції й екзистенції.— Пан ловчий курський любив у деякі моменти прикрашати свою мову чужоземними словами. Коли траплявся тут пан Криштоф Козловський, він доконче підхоплював:

— Його еміненція має інтекцію й тенденцію к перденції в своїй корпуленції помимо інтелігенції,— міг молоти так без кінця під безперестанний регіт шляхти. Він приятелював із паном Карпінським, і вони обоє недолюблювали ловчого курського. Тільки пан Козловський уживав більше жарту й насмішки, а пан Карпінський бив серйозніше. Він казав, наприклад:

— Пан Кшивокольський сплодив нам Довбуша й, мені здається, скоро здобуде йому індигенат шляхетства, отже, буде у нас, панове, небавком одним шляхтичем більше — прибуде ще пан Довбушевський. На ці думки мене наводить та обставина, що отой самий Довбуш грабує всюди і грабує, як говорять власне добродіїв, що лихо поводилися із своїми селянами. Оскільки відомо, пан Кшивоплутські не грішив особливою гуманністю в своїх стосунках із підданими — а між тим Довбуш його не грабує. Що за милостивість така? І звідки причини такого альянсу?

Пан ловчий одразу скипав:

— То пан мислить, що я на спілку з Довбушем працюю?

— Я такого ще не сказав, а що я мислю, того пан знати не може. Так само, як я не знаю, що обмислює пан Кшивокольський.

— Нехай пан не хвастає своєю гуманністю, бо Довбуш не дуже-то розбирає, хто гуманний, хто ні, і одної прекрасної ночі може ограбувати пана, як і всякого іншого.

— За панським приводом, очевидно.

Фразу було кинуто без усякого помислу, але пана Кшивокольського вона, видимо, навела на якісь думки. Він навіть замовк і скоро кинув помешкання ратуші.