Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 73

Вийшовши, бистрими кроками подався по ринку в сірий його куток і зайшов нараз до шинку найпідряднішого гатунку. Сказав дати собі пива, а коли шинкар ставив на стіл, сказав йому:

— Пришли мені фактора.

— Ні… А яка справа? У якій справі пан потребують фактора?

— Це я йому вже й скажу.

— То нехай я буду той фактор. Нехай пан кажуть, яка справа.

— Із вашої жидівської цікавості просто хочеш довідатися, яка справа, а потім таки пришлеш фактора.

— Ні-і… Чи я не можу бути такий фактор, як і всякий інший?

— Ну добре. Пришли мені зараз такого чоловічка, щоби міг виконати певне доручення.

— Ой-вай, яке діло? Це пустякі А на яку справу? Сеймик розвалити? Пана якого побити?

— То вже не твоя річ.

— Чому не моя річ? Власне то є моя річ, бо я мушу знати, якого чоловіка вам привести, чи то підрядного, що на десятках ходить, чи то вояка, чи то холопа?

— Во-во… Щоб був холоп, але розумний. Або щоб похожий на хлопа. І щоб по-руськи вмів.

Сторгувалися. Шинкар пішов і за якийсь час привів досить підозрілого вигляду особистість, що була похожою скоріше на батяра міського, ніж на хлопа. Пан Кшивокольський оглядав і, видимо, щось обдумував.

— По-хлопському вмієш?

— Чому нє? — охрипло обзивалася особистість.

— Ано заговори до мене.

— А що би я гувурив? — перейшла особистість на «руську» мову, з утрируванням упираючи на деякі звуки.

— Та що хочеш? Ну… скаржся передо мною на погане хлопське життя.

Особистість чмихнула носом на таке чудернацьке завдання. Простіше було би, якби сказали зловити кого в темнім куті та набити добре або й ніж під ребро.

Впрочім, шинкар розсіяв сумніви.

— Ну, чому не кажеш? Панові то нащось треба, то й говори. Заробок завше є заробок.

Особистість аж почервоніла, таке от було надзвичайне предложения, але формула «заробок заёше є заробок» здалася цілком правильною, і особистість, згрібши свою шапку в обидві лапи й притуляючи її до грудей, повела хникаючим голосом:

— Ой, де-де… Нема життя нам, бідним людям… Проше пана, єк-їм повів у понеділок у великодній ялов'ята на толоку… повів ялов'ят, кажу, двоє межи збіжжє пасти… Та таки на пустку, на обліг… най мене Бог скарає… Та шо був-їм змучений, то положивсі й троха сі здрімав. І снитсі мені сон, шо в мене худоба здохла, вісь сі зломила при самій снозі — таке… А він за волоссє… Та по плечьох — готаман ніби…

Панові Кшивокольському дуже подобалося. Видимо, особистість село знала й близько була знайома з психологією селянина, бодай в тому виді, в якому уявляв її собі Кшивокольський. Повів, пся крев, худобу в панське жито пасти в надії, що тепер Великдень, ніхто не додивиться, — а оповідає так, ніби він святий та божий… Прекрасно.

— Добре. Згода. Беру тебе з собою.

— Далеко?

— Зараз умовимося — розплачуся іно з фактором.

Шинкар дістав умовлену суму, але жадав іще п'ять злотих.

— А звідки?

— Це за нього… Що він дістав заробок. Але що він не має, то пан дадуть п'ять злотих із його пенсії, а потім собі відрахують.

— Це за твоєю згодою?

Особистість зітхала й розводила руками — що ж, мовляв, поробиш, давайте.

Вертав додому пан Кшивокольський вже в асистенції цеї особистості.

Пан полковник Злотніцький мав сьогодні клопіт. Він довідався, що четверо його підданих, які, він рахував, утекли були геть із села — об'явилися знов і об'явилися голосно, зухвало. Показалося, що вони й не тікали, а село післало їх делегатами до Варшави, ніби до самого короля, скаржитися на утиски пана й занадто жорстоке поводження.

Це таки була правда. Навіть серед не дуже ласкавого поміщичого оточення пан Злотніцький виділявся своїми рішучими мірами відносно хлопів. Йому і вказували на це приятелі, але що ж, як такий уже характер у чоловіка був: не міг рівнодушно бачити хлопа — так і тягло дати йому в зуби, аби мав більший респект перед паном.

Жінка його, пані Зофія, теж на своїм фронті не дуже відставала від чоловіка і розправлялася із жіночою частиною двірської служби й села мало чим легше, ніж чоловік із мужеською.

Кожний день, який розпочинався в селі Борщеві, зустрічали люди тривогою і внутрішнім неспокоєм — а що сьо годні трапиться? А кого сьогодні поб'ють? А скільки дадуть і чим?..

Хто йшов-їхав мимо панського двору, все міг чути крики катованих людей — і малося враження, ніби панство Злотніцькі не могли вже інакше жити, як тільки слухаючи стогони й викрики битих селян. Часто бувало, що у вітальні панство приймає гостей, а через одчинені вікна зі стайні несуться крики й свист різок. І село не витримало. Гарячіші голови пропонували крайню міру.

— Кинемо жеребок… Най один відтерпить за всіх, так бодай уже кінець буде.

Другі пропонували громадою в тій вірі, що з громади спитати трудно, — всі, мовляв, винні. Але більшість за тим не пішла. Занадто вже вони були лояльні, оці борщівські селяни, занадто вірили в право, закон. Казали, що за убивство Бог скарає, рішили вдатися до найбільш радикального, в їх думці, средства — поскаржитися королеві.

— Він наш тато, і він нас порятує. Його дурять пани, що все добре, все в порядку… А якби він знав, як нам живеться, — ого!.. Він зразу би прикрутив і нашого, і всіх… Ото біда, що він не знає.

Він то не знав, правда, але не знали й селяни борщівські, що їхнім королем є німець, якому й до Польщі взагалі мало було діла, а не то до її селян та ще русинів. Не знали, що його, короля, не тільки вони, селюки, не побачать, а що його цілими місяцями не бачать найвищі достойники держави і для того, аби підписати який важливий акт, їдуть до Дрездена.

Нічого того борщівські селяни не знали й збиралися ночами в найбільшій таємниці то в одній, то в другій хаті та все вибирали делегатів до короля.

Довго вибирали. Бо се ж тобі не з економом справа. Треба вибрати вже з найкращих. І вибрали чотирьох: Демчука Івана, Гомжія Василя, Василя Мігайчука та Щупака Тодора.

Дуже просився Щупак, щоб його не вибирали.

— В мене ж діти маленькі, громада за батька їм не стане… Пожалійте мене, люди добрі…

Не пожаліли. Вміють вони, оці люди з громади, знаходити якісь там слова, що чоловік кориться й чомусь йде. Пішов і Щупак. Заплакав, прощаючись з дітьми, але пішов.

Ну що ж… Короля вони, депутати, очевидно, не бачили, бо він був у Саксонії. А канцелярія видала їм охоронного листа, бо це була проста річ, звичайний канцелярський акт.

— Дай уже там їм… щоб не лізли…

І отсей папір із вислою печаткою як святощ, як сакарамент несли делегати на грудях. Хто мав у себе папір, той не спав ночі, щоб його не зім'яти, щоб, сохрани, Господи, не поруйнувати печаті, бо в усякому ділі печать — то найважливіша річ. Папір без печаті — пусте діло. І несли на грудях долю свого села. Осушаться тепер сльози, припиниться кровопролиття, сотні людей матимуть нормальне життя.

Принесли. І в той же день довідався о тім пан Злотніцький.

Гніву його не було границь. Як!.. Він так дбав о мертве, безпрекословне послушенство, він стільки труду потратив, аби довести підданих до цілковитої покірності, щоби кожен на саме кивнення пальця вже летів виконувати ще не висказану волю пана — і от хтось сміє протестувати. Скандалити його полковницьке ім'я, тягти його десь там по королівських концеляріях. І це його, його власні хлопи! Ні, це вимагає особливого примірного покарання. Тим більше, що пан Злотніцький думав оце їхати до Варшави і просити собі його уряду — а от тепер його ім'я там, не сказати, опаскуджене, бо хто там такій єрунді надає ваги, але, в усякому разі, будуть перебомкувати канцелярчики:

— Злотніцький, Злотніцький… Чекай, який се Злотніцький? А-а-а… Це той, що на нього хлопи все скаржаться… Чудак чоловік — не може так улаштуватися, щоб того не було видно.

Лють збирала пана Злотніцького, коли він уявляв собі такі розговорчики, і закомандував «посполіте рушення» усієї гайдучні, сам сів на коня, озброївся, як на поле битви, й рушив.