Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат - Страница 71

А вікно одчинене, зимно тягне. Небавки — о-о-в… Вже ми верхна рука от як немества.

Перевертає сі христєнин на другий бік, бо то не хоче ся уставати — ба… Скостеніла й друга рука. А обудився за який час — гвавту-у… Біда й побіда… Оба боки мертві, у трунку коле якийсь дідько шилом, а за душу тебе так стискає, хоч зараз кладися до деревища.

Хочу піднестися — грим, як довгий на землю, же аж, шанувавши напередь Господа Бога й образи свєті та й, як повідають, день і праведноє сонце, та й місяченько із звіздами на небесах, та ту свєту землейку, та й вас, яко ґречних, — розперезавши…

Баба в крик — чоловік умерає… Дітва в крик — бо батько умерают… Чи то ксьондза закладати, чи сорочку на смерть шити, чи біда знає що й починати.

Але я знаю то знаю, не много гадаючи, кричу: «Пали в п'єцу».

Запалили, чвертку вівса на піч висипали, та з бідою христєнина туди виволокли… Полежів-полежів» попарив сі тов паров, що з вівса йде, та й устав, Богу дєкувати, на другий день як би й нічо не було.

Ясно, що жадний шляхетський камін не міг у такім смислі витримати конкуренції з селянською піччу, а тим більше камін пана Карпінського, який, сказавши правду, мало й запалювався.

В сєні вело троє дверей. Прямо — до саду направо — половина, де містилася служба, і наліво — панські покої. Сам розподіл кімнат був теж старосвітський, з усіма там алькєрами, ізбами… Над дверима кімнати властителя намальовано було дві побожно зложених руки… Над їдальнею руки в приятельськім стисканню…

Умеблювання кімнат теж було старинне: лави довкола стін, дзиглі. Вгорі стеля з балками, іцо опираються на сволок, де вирізьблено цитату із святого письма. Підлога, чи як пан Карпінський із старосвітська називав «павімент», з добрих дубових дощок, що от уже витримали третє підковане сарматське покоління, а й ще добрі.

Двері ординарні і тільки до покою пані великі, столярської роботи, з залізними побіленими клямками й завісами. Впрочім, і на всіх дверях завіси вже були залізні…

Що було красиве, то се печі. Великі, прикрашені розмаїтими полив'яними і мальованими гданськими кафлями. На кафлях були орли, дракони, гріфи, квіти найфантастичніших рисунків — і все то в яскравих фарбах.

Любив пан Андрій і речі називати їх старими іменами. Так буфет називався в цім домі «служба», шафа — «аломарія», письменний стіл господаря — «контор», скриня — «сенет» і т. д. А в сенетах тих береглися старинні делії, кунтуши з вильотами, ферезії суто шамеровані так званими «потребами», жупани з литих та єдвабних матерій, як ото табін, адамашок, генуезький оксамит. Дещо з того предківського добра носилося й тепер, але тільки те, що було сіріше, убогіше кольорами: барвиста епоха життя Польщі минула. Пан Карпінський носив старинну одежу умисно калюдяр. Казав навіть, що в питаннях одежі й нема нічого нового, що мода нічого тут не вигадала й вигадати не може.

— Де ріки текли, так і текти будуть. Що з того, що наші старі речі поназивано новими іменами. Батьки називали «делія», а тепер кажуть «бекета» або «чуя». Давніше називалося «ферезія», а тепер «керея». Або теперішній «чехман». Се той же наш контуш із замиленими рукавами. Взагалі, нічого нового, а тільки смішні зміни. Що було довге, по кістку, — зробить куцо, ледве до колін, і тішиться: ото в мене модна сукня… Де було бухасто, зробить обтисло, що було фалдисто, дасть гладко, то так і забавляються люди.

— А я не мудрствую лукаво й ношу те, що наші батьки носили, називаю так, як наші батьки називали.

Отакий був пан Карпінський Андрій.

Такою ж була його дружина. Взагалі, їх вважали дібраною парою, й чимдалі ця дібраність все більше виявлялася. Як віщували повітові остроумці…

Пані Малгожата була теж не «модноходна», носилася по-старосвітському. Сукні носила «під горло», без найменших ознак декольте, яке увійшло в моду ще з часів Марії-Людвіки, що аж тодішні сатирики писали: «А інша весь час ходить як мамка, показує груди, наче весь час годує дитину».

Пан Карпінський таких модниць не виносив і завжди в'їдливо про них говорив:

— У нас теж носили сукні опадлі, але однаково шия й груди вкривалися гергелем чи то коронками, гезлом або передничкою. А тепер бридко й дивитися.

Правда, сказавши потиху, то пані Малгожата не носилася вже цілком як її прабабка: легкі, хоч і дуже легкі, впливи моди все ж могло добачити пильне око на уборах пані Карпінської, але це в деталях; в основному убір був старосвітський…

Так і жили панство Карпінські тихо, спокійно. З селянами й слугами поводилися людяно. Пан Андрій любив повторювати старинне прислів'я: «Хто за псом і за хлопем не уйметься, той і за жінкою не уйметься». Недобачав, правда, що це прислів'я на одну дошку ставить і пса, і людину, але своїх людей дійсно шанував, отже, порівнюючи людям у нього жилося добре.

А пані Малгожата під тим зглядом ішла навіть далі чоловіка. Коли їй доводилося бувати в гостях, вона брала зі столу якісь смачні шматки й давала їх своїм слугам.

— Знаємося дома — знаємося ж і у людей!

Не всякому це подобалося; дехто вважав це навіть за афішування, але в дійсності тут афішування не було.

Жили панство Карпінські просто, не тратилися на пишні прийоми. По одечку і простягали ніжки — і пан Андрій це ставив «во главу угла».

Нещадно висміював пан Карпінський таких охотників до пихи. Хоч і м'якої вдачі, а любив іноді навіть фігля якого вистроїти, як от раз панові Пухальському. Це був такий шляхтич-худина, але з шумними претензіями. Він, наприклад, їздив у гості візком у дві шкапи, але, не доїжджаючи до місця призначення на яку добру стаю, зупинявся, велів випрягати одну шкапину, саджав на неї пахолка, чіпляв йому палаша до боку і так висилав до сусіда авізувати, що от, мовляв, мій пан їде в гостину. Коли пахолок вертав, припрягалася шкапа, і пан зпишну заїздив до двору парою коней.

І всі знають, що це комедія, сміються поміж собою, але всі вдають, що нічого не помічають. А пан Карпінський раз не витримав, і, крли пахолок пана Пухальського прибув із тим палашем, пан Андрій казав його напоїти вдризг. Приказ було виконано, пахолок звалився і захропів, а пан Пухальський дожидає у полі. Довго стояв, усе чекав і злий, голодний заїхав до пана Карпінського одною конякою, сам ще й поганяючи.

Впрочім, був один такий пункт, на якому пан Карпінський тратив лагідність і виходив навіть поза деякі границі. Він не прощав підшивання під шляхетство.

Рід Карпінських був щиро шляхетський. Не було в тому роді ясновельможних панів, сенаторів, каштелянів, воєвод, але «класти голови свої за рідний край уміли й Карпінські не гірше кого іншого», — любив казати пан Андрій і наводив цілу низку імен своїх предків, що з честю полягли на полях битв. Список був поважний. Гинули Карпінські й від татарських стріл, від шабель яничарських, і від кулі козацької на степу, і в далекій Московії на сході, і в далекій Альзації на заході, і ще пан Бог знає де. Коли пан Карпінський про те оповідав, він навіть виростав неначе, очі горіли.

І от, мабуть, тому сильно дратувало його зухвале підшивання під шляхетство всяких проходимців з-під темної звізди. Зустрічаючи таких неошляхтичів у товаристві, пан Карпінський тратив рівновагу й міг тоді наговорити всячини. Всім пам'ятний його виступ на останнім сеймику, коли-то він узяв на зуби пана ловчого курського Кшивокольського, що занадто вже покликався на своє шляхетство.

— Я, очевидно, шаную братів шляхту, завжди стояв і буду стояти за все те, що збільшує честь і славу шляхетства. Але от на що я хотів би звернути увагу присутніх. Чи не помічаєте ви, панове, одного небезпечного явища, а власне — що останніми часами до нашої шляхетської сім'ї вдерлося багато всякої, я дозволю собі навіть сказати, всякої наволочі. Бродить воно десь там собі авантюрничими коліями та манівцями інфамій, якимись там темними шляхами [доходить] маєтку, з риском горла добивається кресцитиви — і, дивись, — вже сягає по шляхетство. Ще трохи — купить собі той чи інший декоративний титул, підшиється під шановний герб — і готовий шляхтич.