ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 98

Вiн пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку має звичку — не вiтатися. Драпак провiв Дениса довгим поглядом i подумав, що цього наймита треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думцi. Правда, це зробити нелегко — добром Денис з хутора не пiде, та й наймит з нього путнiй. Ще й майже дармовий."Даси, хазяїне, скiльки не шкода", — сказав, коли наймався."Мабуть, доведеться…" — i недоказав, бо було шкода. Не людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нiкого з свiту не звiв i не лютий вiн серцем, але коли потрiбно звершити якусь справу, нехай i найтяжчу, звершить не клiпнувши оком."Треба". На челядникiв Драпаковi поки що щастило. Оцi двоє теж не заїкаються за плату. Дiвцi все байдуже, а парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працює'як проклятий. Он як молотять цiпами з самого досвiтку.

I в ту мить завважив, що цiпiв не чути. Зiйшов з горба, постояв бiля стогiв, тиша стояла така, що її можна було набрати в жменi i вмитися нею."Що б то могло означати? — подумав. — Треба пiти до клунi, послухати з того боку". Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слiд до клунi.

* * *

Просо порскало цiвками вусiбiч i рясним дощем знову опадало на тiк. З трьох бокiв тiк закладений копами кулiв i околоту, з четвертого — заставлений снопами. Поки Килiяна в'язала солому в куль i одгортала лопатою просо в засторонок, Марко сколочував два снопи й розперiзував їх. Далi вдвох перiщили бичами по вологiй соломi. Просо було з бур'янцем, на току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав з долонь малесенькi колючки), й пахло в клунi мишами, а над головами цвiрiнькали пiд стрiхою горобцi, й великий, чорний, розбiйний котяра стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.

Марко перебивав цiпильном просянку, а сам скрадливо поглядав на Килiяну. Сьогоднi вона була якась не така, як завжди: сувора, рвiйна в роботi — тiєю рвiйнiстю, здогадувався, намагалася одго — родитися од нього, вони обоє працювали як скаженi, мовби намагалися втекти чужою роботою вiд чогось лячного, недоброго. Драпак тiльки посмiхався на те. А сьогоднi спала з її лиця суворiсть, i Марко не вiдав, на краще то для нього чи на гiрше. Багато разiв просила його покинути зимiвник i вернутися в рiднi краї. Хоч i знала, що немає в живих батька, що й хутiр, мабуть, сплюндровано, але рвалася звiдси, мов птаха з сильця. Сказати б, нудьгувала, так зросла ж на хуторi. Але Марко поклав якийсь час пересидiти тут. Та й, сподiвався, в цiй вольнiй неволi легше буде прихилити Килiяну до себе. Тодi й спливла на думку вигадка, буцiм уся Україна лягла пiд турка й татарина. Килiяна спочатку не повiрила, але те потвердив Мартин Драпак: "Усi пiд турком, дочко, усi. Оце тiльки ми й зосталися. Та, мо', ще який зимiвник". — "А Запорожжя?" — запитала Килiяна."Хто лишився живий, — казав Мартин, ховаючи посмiшку пiд острiшки брiв, — подався на Дiн".

За одне лише докоряв собi в думцi Ногаєць — не домiзкувався на самому початку сказати Килiянi, буцiм у бою пiд Ладижином погинув Лаврiн. Так добре уклалося все в його розповiдi Килiянi: як рвався до неї з Ладижина, як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутiр i взяли в бран її, як побив їх i втiкав з нею сам, а от щодо Лаврiна вбив шпона. Вже й не пам'ятав, як те сталося: не захотiв брати грiха за живу Лаврiнову душу, сподiвався покористати на тому ("Лаврiн замкнувся в Ладижинi, а я вирвався до тебе iз пекла"), — важко сказати. Проте Лаврiн залишився в Килiяниному серцi. I хоч далi вже й Драпак, погомонiвши з чумаками, що везли на Слобожанщину сушену рибу, розповiв, як страшно розорили турки Ладижин, як вистинали там усе живе, на щось сподiвалася. Й ту надiю Марко не мiг погасити. Не вистачало сили, певностi, кудись подiлися колишня дошпетнiсть, придумливiсть — не мiг вигадати переконливої повiстi. Й розколювалося надвоє серце, двоївся сам. Тиснулись у голову всiлякi думки — про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань i почував, що їх знайти неможливо. Тодi розглядав себе нiби збоку, неначе сторонню людину, але коли й осуджував, десь у свiдомостi жило: це ж таки вiн, iншого життя не дано, любить свої вчинки чи не любить, а вiдректися од самого себе незмога. I ставало шкода себе, й любив себе такого — нещасного.

Закрайками думки давно уже вловлював у собi нечестивiсть. Веселiсть, дотепнiсть єдналися в душi iз заздрiстю, з хитрiстю. Ота дрiбненька, маленька хитрiсть… Усiм догодити в очi, усiм полестити — iнодi й покепкувати над тими, над ким смiються iншi, дужчi."Ласкаве телятко двох маток ссе", — те нiколи не випадало з мислi.

I враз спалахувало в мiзках, обриваючи думку: а хiба не так? Хiба не завдяки розуму, хитрощам вирвався з тої пожежi? Коли б не хитрував, не крутився, як горобець пiд яструбом, досi гнив би, як собака, в ладижинському ровi або в отiй долинцi, де одтяли голову Мурашковi. Он, вже в приморозки, бив у пiску яму на збiжжя й викинув череп та костi. В черепi стрiла татарська площикова — древко вже згнило, i в кiстцi ноги теж. Згадує хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою… Й вiн би теж не побачив нi цього неба, нi цiєї зими, нi Килiяни. Й що з того, що хтось згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому вiн треба? А так — живе, вдихає запах хлiба, милується Килiяною.

Й буйна радiсть захурделила йому в душi. Марко подумки молився до iкони, що висiла на товстiй блискучiй сошинi. Вимолював у бога прощення, гаряче каявся перед ним у грiхах, щоправда, приховував деякi помисли, й те було страшно. Але вiн уже iнакше не мiг. Кажуть, бог знає все, що буде з людиною. А Марко таївся од бога, сподiвався, що той, заклопотаний iншими справами, не дослухається пильно до його молитви. I, мабуть, таки обдурив самого бога й посмiхався хитро. А потiм знову щось на нього накочувалося, й починав гаряче молитися богу, й приходили тодi до нього видiння, буцiм вiн зустрiчається з Лаврiном i стає перед ним навколiшки, розкаюється i плаче, а Лаврiн його обiймає й притискає до серця, й вони плачуть обоє, й тодi Марко виповiдає Лаврiновi все й з'єднує Лаврiнову руку з Килiяниною, як побратим, як брат, як батько. I дiстає зi сховку грошi, й купує на них зимiвник, й вони всi троє оселяються там… Щоправда, думка про грошi та зимiвник майнула тiльки раз чи двiчi, й що дивно, жодного разу не зринуло в його душi бажання вистговiдатися Килiянi, навпаки, щойно бачив її, в серцi спалахувала iнша жага, ще й перемiшана зi злiстю, а все те, що бачив допiру, щезало без слiду, й знав напевно: не для того пiшов на таке страшне запроданство, щоб вiддати її комусь, легше переживе її смерть i навiть свою власну смерть, анiж те, що вона дiстанеться Лаврiновi. Вiн ненавидiв свiт. Ненавидiв Лаврiна, Драпака, сiчове товариство — усiх людей. Й не мiг зненавидiти себе. Знав, що десь там, у глибинi його серця, — лиха чорнота й поливав її солодкими сльозами жалю до себе. Зринала оскарга навiть на бога — злякано проганяв її. Намагався нi з ким не знатися, опрiч Килiяни i хазяїна. За те його не любили iншi наймити, одначе й трохи остерiгалися — вгадували в ньому щось таке, що вже зрушилося й не має впину. Своїм думкам давав волю тiльки пiзно увечерi, вклавшись у запiллi на солому й накрившись кожухом з головою. Тодi вiн мрiяв про те, як залюбить у себе Килiяну, як вони поженяться й поїдуть кудись, де зможуть жити щасливо. I їхав… — у снах, але йому завжди снилося, що за ним хтось женеться i що кiнь скидає його з себе. Цi думки останнiм часом зморили його до краю, i вiн часто думав, що має з тим покiнчити.

Килiяна ж ходила неначе боса по снiгу. В гордовитiй, гострiй Килiянi мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на днi велетенської ями, з якої хотiла вилiзти й не могла. Свiт приголомшив її своєю жорстокiстю i невмолимiстю. Виросла в лiсi, й почувалася серед розкошiв природи маленькою королiвною, i бачила себе у вимрiях веселою молодицею, на яку заглядаються чорновусi парубки та молодi господарi (те було у великий стид, але ж то не насправжки, хiба не можна погратися мислями), тепер всi тi неяснi жадання розкiшного життя i любощiв розвiялися в порох. Вона бiльше нi на що не сподiвалася i нi в що не вiрила. Хiба що в Марка, який помалу витягував її з ями тонкими, обережними дотепами. Своїми розмовами про свiт намагався повернути на її вуста усмiшку, вчив цiнувати злиденний будень i радiти тому, що вони живi."Ми живi, Килiяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лiсi, i трава б проросла крiзь нас". Килiяна була йому вдячна за все, то бiльше, що, як їй здавалося, вiн робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда, вловлювала в його поглядi особливу проникливiсть, особливу теплiнь, але якiй дiвчинi не приємно, коли на неї дивляться з ласкою та обожнюванням. I тiльки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Марковi очi жахтiли хтивим вогнем, вони спалювали її, забирали в себе, не питаючи в неї згоди. В її головi майнула думка, що Марко не просто милується нею, що своєю любов'ю вiн може запропастити її. Але в наступну мить Марко знiтився, покiрно опустив очi, пробурмотiв щось ласкаве i вибачливе. Подiбного погляду вона в нього бiльше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався переробити i її роботу, найсолодшi шматочки (хоч якi там солодощi в наймах, та ще таких) пiдсовував їй. Вона заспокоїлася, проте не зовсiм. I почала тишком стежити за ним.