ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 99

Килiяна прихилилася до сохи, на якiй висiв запорошений образок, що з нього годi було розпiзнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замрiяно й печально:

— Тато завжди по першому снiгу запрягали глабцi, У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобiтках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна.

— А хiба ви на своєму хуторi не сидiли, як ми отуто, — спробував заперечити Марко.

Килiяна вперто похитала головою:

— I однак по першому снiгу ми безпремiнно їхали в Ладижин. Глабцi в нас — кленовi, кованi пiд полоззям залiзом… Ми їздили з тiткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу — Квочку…

В куточках чорних Килiяниних очей блищало по росинцi. Й в одну мить Марковi стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й вiн сказав у якiйсь тужнiй замрiї:

— Килiяно… Будуть у нас глабцi… Голубi, мальованi… — I зненацька гаряче, майже безпам'ятне: — Давай повiнчаємося, Килiяно… Є в мене грошi… Кохатимемося в розкошах.

Вiн, як стояв на колiнах на розперезанiм снопу, так i поколiнкував до неї, простерши руки, яко слiпець. Маленький, висхлий, зi зморщеним од страждання обличчям, був схожий на карлика.

— Давай повiнчаємось, Килiяно, — щепотiв. — Я не можу далi… Якби ти знала… Що менi зробити ще для тебе?.. Я в пекло пiду. Заподiю щось собi…

— Де повiнчаємося? — одвела вiд iконки вже не печальний, а приховано гострий погляд дiвчина.

— У Жовтих Водах… Або в Полтавi… Поїдемо на Слобожанщину… В мене є грошi… Захованi на Запорожжi.

— Я… Марку… — Її погляд став ласкавий, теплий, тiльки та ласкавiсть промiнилась мовби крiзь крижанi скельця, та Марко не помiтив того… — Ти добрий… Ти все зробив для мене… I я твоя душею… Тiльки я… Ми поклялися з Лаврiном перед iконою, що коли хто з нас погине, iнший не шлюбуватиме довiку. Пiде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всi, хто лишився в Ладижинi, погинули? — i дивилася на нього щиро та нiжно. Вiн мало вiрив у ту нiжнiсть, але ловився щоразу. Ловилося серце. Килiяна вмiла прикинутися доброю кицькою, i тодi воно тануло, як внесена з морозу в хату грудка масла. — Звичайно, Лаврiн не дружив би з поганим козаком. Я це зрозумiла. I ти сподобав мене з першого погляду.

— З першого. — Й затремтiв од власного признання. Далi випитала, про що Марко говорив з Брусом.

— Он, Марку, який ти славний i розумний. Ну хто б ще мiг доп'ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому татковi, вiн стурбувався?

— Правда.

Не втримався й цього разу, дався на пiдмову. Хоч йому трiскало в мозковi, щось подавало знак — зцiп вуста, дурню! Але ж хiба не на його користь свiдчило те, що вiн тут, а Лаврiн хтозна?де, повiявся десь, а Марко привiз Килiяну в безпечне мiсце й клопотався про неї. Хiба за таке не можна полюбити чи бодай офiрувати все життя. Та й сама Килiяна так щиро дивилася на нього, так багато обiцяла поглядом.

— Лаврiн погинув у Ладижинi?

— Вiн вирвався звiдти, я бачив його…

Останнi слова застряли Ногайцевi в горлi. Чи то помiтив, як страшно, немов у глибоких кручiях вода, завирувала в Килiяниних очах темiнь, чи самi слова, очищенi розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило подих i вiн, вiдаючи, що з наступними Килiяниними словами впаде на нього щось страшне, затрусив пiднесеними вгору худими, оголеними до лiктiв руками iз скарлюченими, схожими на лапи шулiки, пальцями.

— Килiяно… Килiяно…

Килiянине лице пашiло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива, стиснула руки в кулаки. Очi її горiли, й сама була схожа хоч i на красиву, але хижу, безпощадну вовчицю.

— Ти юда! Слизький, нiкчемний. Я давно здогадалася, що ви з Драпаком продаєте мене. А це розпиталася… Ти бридкий… Я швидше повiнчаюся з татарином, нiж з тобою. Ненавиджу!

Вона справдi зненавидiла його. За оцю каторжну працю, за схоже на сидiння в монастирi життя й ще за вiщось — не знала сама. Може, за те, що врятував? Либонь. Але не тому, що врятував. Килiяна з жахом споминала напад яничар, загибель батька — на одну згадку про його смерть хололо серце, але, може, це й грiх перед батьком, не збиралася йти за ним. Боже правий, так гарно на цьому ясному свiтi! Так хочеться когось любити. Тiльки не оцього Марка; вiн хоче, щоб вона вiддала йому свою молодiсть за те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурює, таїться в чомусь, це почувала серцем, а в чому саме, до вчора здогадатися не могла. Вона стiльки мрiяла в себе на хуторi (о сором!) про кохання, про ясного парубка на гарному конi, подiбного до отих шляхтичiв, що скакали за панiями обiч карет. Думала про те, як вiн полюбить її й повезе з хутора кудись у мiсто чи принаймнi у велике село й вони житимуть щасно та весело. Гостюватимуться. У неї буде багато гарного вбрання, i їм, молодим, заздритимуть сусiди.

А тепер — Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч одразу ж вловила i якусь зачаєнiсть, а тепер та дотепнiсть була принаймнi жалюгiдною. Натомiсть лишилася зачаєнiсть й недовiрливiсть. А хитрiсть лежала на виду — плюгава й нiкчемна. Хух, який вiн бридкий. З отаким цiлуватися?!

I все частiше думала про Лаврiна, чесного, вiдкритого, готового через неправду нахромитися грудьми на спис. Серце вiщувало їй — вiн не погинув. I ось тепер вона вивiдала це.

Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очi блищали шаленством.

— Зi мною. Повiнчаєшся зi мною. Я… Ти… На той свiт пiдемо, але разом! — ступив до Килiяни.

Мiж ними в прикладку житньої соломи стримiли вила. Їхнi руки воднораз упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Килiяна намагалася притиснути навильник до себе, Марко — вiдняти. Мабуть, обоє не розумiли, для чого це роблять. Зненацька трiйчаки випорснули з соломи й зависли в повiтрi навпроти Маркового живота.

В ту мить у клуню вступив Драпак.

— Що то воно молодята. Все жирують, — сказав. — Ну, показуйте, скiльки утяли. Та пiдемо снiдати.

А очi були неначе двi щiлинки.

"Любов — це казка, — думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому снiгу. — Це вигадка, де одне мають за iнше. I рiдко буває, коли двi казки збiгаються в одну. Але й тодi вона обов'язково кiнчається. Тут — тiльки одна казка. Це й добре. Одна казка… а менi — бубликiв в'язка". I засмiявся хижо, обтупуючи бiля порога мiцнi, великi яловi чоботи. На карякуватому, бiлому од iнею в'язi бiля хати вовтузилися горобцi. З гiлок сипався срiбний пилок.

РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Обсипане зоряним свiтлом, припорошене снiгами, спало село. Високий вал довкола нього здавався снiговим заметом, на частоколi виступив iнiй, цукристо блищав у мiсячнiм сяйвi. Тьмяно зблискували проти мiсяця незаплющеними очима маленьких вiконець хати (так сплять немовлята!), порозправляли натрудженi попереки колодязнi журавлi, навiть пси притомилися сторожувати нiч й позасинали в своїх видовбаних у гної будах.

Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали, спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим за вечiр боком, дрiмав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась в'язка, нiби придушена згори. Може, що в повiтрi стояла iмла, й кружляли поодинокi снiжинки, й зорi в кущiв'ї хмар тремтiли на хуртовину, а може, що десь неподалiк у степу причаїлась бiда.

I враз її брийонуло тонким, гострим вiстрям i краяло далi, вiстря повзло вгору i вгору, аж поки не вломилося десь у зорянiй iмлi. Той звук входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки цiпенiли в будах, не одважуючись подати голосу.

Вовчиця сидiла на горбi, тягла морду до зiр, в її розтулену пащу залiтали снiжинки, танули на червоному язицi. Й тодi завила вся зграя, закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий снiг. Вовкам було голодно. Й вони були злi на мiсяць, на село, на людей.