ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 97

…Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Вiдлетiло ще одне лiто, а з ним вiдлетiла часточка серця; надiя, яка почала заквiтчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства, чимало козакiв лежить по шпиталях, ворог столочив землю, i хоч вдалося вiдтрутити його — й далi висить бiля моря чорною хмарою, i не мають запорожцi змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до одностайностi невiрних гетьманiв, стулити водне пошматовану землю, провiстити рiдному краєвi золотий великдень на многiї лiта. Все лишилося так, як i рiк, i десять рокiв тому. Копита ворожих коней толочать лани й сiножатi, i вiд смердючих трутiв ворожих палають хати.

Поменшало в кошового за цей рiк друзiв i збiльшилося ворогiв. Десь повiявся а чи погинув у цiм лихолiттi його гордий джура, й вiрний вартiвничий степу, непомiтний, але чiпкий, як перекотиполе, Сироватка не вернувся з останньої чати. Кого ж йому поставити на тi чати, де знайти вартiвничого, щоб зорив в усi сторони й перестрiвав бiду за тисячу верст од рiдного дому? З ким вiн далi стане в оборону отчого краю? I чи настануть коли — небудь такi часи, що оця липа, оцi осокори i дуби зашумлять на волi, й Дике Поле стане не диким, а добрим i лагiдним, i прихилиться воно до всiєї вiльної України, й гостре чересло перекрає його вiд обрiю до обрiю, i там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна нагодувати пiвсвiту, але для того треба, аби лани були вiльнi. А думка про джуру й далi не дає Сiрковi спокою. I чомусь спливає з сивої мряки молоде, мужнє, трохи хиже обличчя… Це було… Так, це було, коли вони гнали Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишнi ще тiльки почали наливатися соком, козаки смоктали холоднi люльки, й молоде дiвча принесло їм вiдро звареної в печi кулешi. Зварила мати, а принесла вона… Вiн уже й iм'я її забув. Вони їли, i всi дивилися на дiвча, i кожний мав його за своє, але тiльки на одну мить. Лише хорунжому Сойцi заманулося бiльшого, вiн перестрiв її в лiщинi, та його виказав брязкiт порожнього вiдра. Сiрко зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дiвча того вечора все одно повiсилося в клунi. Хто зна, чого випливло з мряки те нiжне, нiби намальоване гарним богомазом личко, а також вродливе обличчя Сойки. Може, через те… Нi, його Лаврiн не здатен на щось подiбне. Нiякий злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навiяв йому лихе, далеке видиво.

РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Випав перший снiг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле груддя, а на ранок земля мовби перемiнилася: бiлий степ, бiлi дерева, бiлий хутiр i — тиша. По такому снiгу люблять ходити мисливцi — лисичники.

Мартин Драпак обiйшов зимiвник, обтупав стоги, вимережав нерiвний клишнястий слiд аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку повалив i прикопав ще в перший рiк свого панування на островi, чимось вона не подобалася й просто заважала. Лiва Мартинова нога ступала прямо, а права, в дитинствi потрощена колодою, загрiбала, й вiд того такий химерний — хрестиком — слiд. Мартин посмiхався. За один ранок облущилася з душi тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осiнь. Снiги цього року забарились, а морози стояли трiскучi, скували землю i воднi надра, спалили холодом очерети i тирсу. Степ зсiрiв, стало оддалеки видно кожен горбок, кожен ожеред, а що вже казати про хутiр. Вiд лютих вiтрiв i морозiв облетiло листя навiть на дубах — нелинях. Увесь зимiвник — хата, хлiв, двi комори, стайня, клунi, хижа для наймитiв — розташованi по колу в глибокiй долинi; всi будiвлi, навiть клунi — приземкуватi, наполовину загнанi в землю. Вхiд до обiйстя один — у снiжнi зими iнакше не доб'єшся до худоби.

Цi дзвiнкi, як тулумбаси, безснiжнi осенi найнебезпечнiшi Драпаковi. Влiтку його хутiр бачать хiба що орли. А добутися до нього не можна нi пiшо, нi кiнно. На всi сторони розлилося iржаве море: болота й драглi, а також — на перший погляд — зеленi лужки, насправдi ж в'язкi бабла; до острова можна добутися тiльки по довгому, скритому очеретами пагорбу, але й та путь переривається у двох мiсцях. Там у Мартина лежать загати з колод, якi, переїхавши на острiв, затягує кiньми в лози. Це була перша справжня зима по кiлькох роках. Всi попереднi зими були сирiтськими ("Сиротi не треба кожушини"), плакали дощами, хлипали сльотами, з ними хлипала й душа, люди боялися такої перемiни в природi, казали, що це боже наслання. Та Мартин Драпак не подiляв такої думки: сирiтська зима надiйно захищала його од татар — рiки не замерзали, степи й дороги розкисали, по них нi пройти, нi проїхати. Якби не такi зими, чи й втримався б на островi. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цiй землi.

Сливе на самому вiстрi татарської шаблi. Нижче вiд Драпакового немає жодного зимiвника. Тiльки об'їзнi команди та бекети, а татарва снує в степу, як щупаки в необловленому озерi. Кожної хвилi може статися таке, що iз заможного господаря, котрий має п'ятеро, а влiтку то й десятеро челядникiв, сам опинишся в слугуваннi якомусь чорнопузому татарину, а то й на галерi. Правда, тримає Драпак про всяк лихий випадок i викуп у брата в Чигиринi, але то справа малонадiйна. I через те… Так, так, умiючи можна жити скрiзь. Сiчi вiн платить димове. Сiч його захищає, ага татарський так само отримує од нього дещицю. На випадок чого ага одведе вiд нього басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край Драпаковi за щоденний страх. Годує Драпак Сiч i сам багатiє. Цiєї осенi прикопав пiд березовим пеньком друге горня iз золотими. I всякого iншого добра в нього немало: i сукон нiмецьких та турецьких, i смушкiв вичинених, i кругiв воску, i два мiднi плуги, i всякого iншого реманенту на двадцять наймитiв. Вийде звiдси, купить землицi в Слобожанщинi — розгорнеться, й кругової повiстки — на вiйну — його синовi не випаде нiколи. Землi тут не мiряно, на одному островi можна наскородити загiнок п'ятнадцять. А звiра, а риби, а птаства! Кинь наослiп шапку — накриєш курiпку. Вдар палицею по водi — приглушиш щуку.

Вiн справдi ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив два кошелi щук. Рибини стояли бiля самого льоду — зелено — рябi, пiвторааршиннi, вiд удару довбнею по кризi виверталися бiло — черево. Жито родить iз року в рiк, худоба множиться, влiтку вже й десять челядникiв не впоруються. На цю весну доведеться шукати ще кiлькоро. Але те йому не в клопiт. Коштують челядники дешево. Бо ж утiкачi, один аж з Пiнська, з клеймом на лiвiй щоцi й вирваними нiздрями — такому й на Сiчi нелегко заховатися, його силою не випхнеш з острова. Вiн i без клейма примiтний. Надто очима. Дивнi вони в нього. Драпак бiльше нi в кого не стрiчав таких очей. Вони бiлi, на перший взiр здається, що очнi яблука разом iз зiницями позатягали бiльма, його навiть часто сприймають за слiпого. Насправдi ж Денис — так звати челядника — погляд має зiркий, як яструб, а трохи ще i як сова — адже i вночi бачить. В його очi неприємно дивитися, бо здається, що дивишся на видющого, який прикидається слiпцем. Але трапляється, що й справдi доводиться втiкати очима вiд тих бiлякiв. Це — коли Денис гнiвається. Тодi його зiницi темнiшають, довкола них розжеврюються червонi обiдки, вони, здається, свердлять твої очi. Мартин трохи боїться Дениса. Бо той завжди мовчить i з'являється якось… тьху, як оце зараз.

Денис несподiвано виступив з?за обмережаного заячими слiдами стогу, здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазяїна. В сiрiй заячiй шапцi, баранячому, по — татарськи шитому — вовною нагору — кожусi, пiдперезаному пасом з вовчої шкури. Нiс у руцi зайця. Ходив перевiряти пастки. Вчора принiс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у капканi, а загнуздав дерев'яною цуркою й прив'язав за лапи до тичини. Поклав його пiд хлiвом, i лежав звiр там до обiду, звиваючись i блискаючи на всiх розпачливо — хижими очима, й нiхто не зважувався його забити — боялися Дениса. Собаки позабiгали в лози, конi в стайнi харапудилися, рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сiно з стiжка в долинцi й мовби нiчого не помiчав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка по головi. Денис нiчого не сказав хазяїновi, але в очах у нього зажеврiлись отi червонi обiдки.