ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 7

Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий — йому щойно виповнилося тридцять, однак почуває в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на нього напливає хвилями. Султан то жадає дiяння, боротьби — й тодi вiзири, пашi, аги, заїми i всi iншi вельможi бiгають, як гончi пси, то знову почуває у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi всi починають дрiмати бiля нього. Один з лiкарiв набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а султан почав готуватися до походу. Iз Золотої Галереї сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця — капуджi. Той спав, прихилившись спиною до обплетеної плющем мармурової колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в скронi гупало, як i ранiше."Отак вони охороняють!" Пискнула десь у клiтцi канарка й затихла. Пискнула у серцi падишаха злiсть.

Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руцi й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що вiдсвiчувало синiм вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в неї було вкладено стiльки сили, вмiння й пристрастi, що вона спивала життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував її жаскiсть, його аж морозило од неї. Вiн зупинився, виставив уперед лiву ногу, повiльно нацiлився оком.

Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без стогону повалився на траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний удар, а йому легку смерть.

Широко розтуленим ротом султан ковтав п'янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що її можна було нацiдити в келих. Тиша — над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлює сад чоловiчої половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь — жiнок i наложниць — гойдають у снi своїми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно..

Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi — вiд балакунiв — недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони — бостанджiбашi та капуджiбашi… Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить їх. Смiх, що булькав султановi в горлi, був їдкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже їм нiчого, нехай мудрують, як повiдомити своєму повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине їх у ще бiльший страх. Так має бути. Свiтом має правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попереднє, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар — ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у своїх вiршах надiлили його лев'ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди — годи виїжджав за межi палацу, а коли i'i виїжджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. I все ж так i не мiг перерубати чорної ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного звитяжного вчинку Iскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь — звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Iскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож єдиною втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.

Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею."Цього лiта гяури — козаки мусять бути знищенi, — одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. — Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу". Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам'ятi правовiрних своє iм'я й упевнитися в собi як мужевi i воїновi. Вiн боявся цього походу й жадав його.

* * *

Король польський Михайло Корибут — Вишневецький, син вiдступника од православ'я Iєремiї Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помирає. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам'яницею, бачить востаннє, й чашка кави, яку щойно випив, — остання. В неї було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.

Король їхав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його життєве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцiї, комiсiї, договори, якими сподiвався повернути собi Україну. А з нею власнi п'ятдесят шiсть мiст, тридцять дев'ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Щлях — та нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. I вiн розумiє це: його власне серце не хоче з тим змиритися. То його землi, його посполитi. А глибинами думки осягає, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонуги ножем — та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надiї на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.

Михайлу вiдомо те. Але їхнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! Їм нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.

"А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися її назавше", — раптом думка шпортає втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почуває тяжкiсть у тiлi, якийсь млоїстий холодок пiд серцем, але не зважає на те, гарячкове розкручує думку далi. — Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки… Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над Європою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича, Ханенка, Сiрка чи ще там кого".

Вiд тiєї думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився, стiльки струїв мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався її впускати. I ось — впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка багато чим зобов'язана йому й через те мусить бути до його листа особливо зичлива.

Корибут — Вишневецький наказав покликати писаря. I коли той, приховуючи невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмогу, вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна: "Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства запорозького сiчового Iване Дмитровичу Сiрку…"I враз схитнувся, вхопився обома руками за мiсячний промiнь — сповз, тримаючись стiни, униз.

Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.