ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 6

— Вовки або рисi загризли оленя, — сказав Сироватка. Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в протилежний бiк.

— Туди дивися. — Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: — Святе це мiсце. — чати. Найсвятiше на всiй Українi. Стiй, хлопче! Нехай наллється вiдвага в твою душу!

— А в мене її доста, — безпечно вiдповiв козак.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий — холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь — ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв.

Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдлякує не тiльки мiсячне сяйво — вiд нього захищає парчева завiска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля малої тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапляється повсякчас: спаленiє од одного слова, од крихiтної думки, i вже йому немає стриму. Через це його бояться, цим подобається сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по — венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на шиї. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?

Султан тiльки тепер зауважив, що мiряє опочивальню навкiс од вiкна до стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка

Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Iскандера Дворогого [2].

Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила її тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий вiзир. Звичайно, того не вiдає нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан не знає достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам, якi задушили його батька Iбрагiма, навербувати новi полки воїнiв пашi й суб — пашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести їх у покорi до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир — тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i покiрний його волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть рiчищем думки сина пророка, а насправдi рiчищем його власної, вiзирової, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене, аби до часу загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай панує у державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.

Вже кiлька столiть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своєю мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрiї та Венецiї, вже кинутий в порох Ляхистан i король Михайло надсилає йому данину — двадцять двi тисячi злотих. Так сплачували за сонце невiрнi Чiнгiсу, так мусять платити довiку. Сполошилася Європа, гарячкове кує мечi Московська держава. Вiн, Магомет, розумiє, що треба вдарити по нiй першому, доки не зiбралася на силi, скинути її iз просторiв свiту.

У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi й пiвночi, вiн донесе його аж до холодного моря.

Лишилося здолати одну перепону — промчати прудконогими кiньми Козацьке Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв — козакiв. Вiн не хоче зважати па застороги Кепрюлю: вiзир умiє збирати золото й не вмiє завойовувати держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Iвана Сiрка з ланцюгом на шиї.

В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус — шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.

Бр — р-р. Султана злихоманило.

Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто — невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше. Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали їхнi таблицi.

У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiтає, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцює пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!

Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус зливається з Тунiєю i Гардою i лине до Егейського моря. Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних.

Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не має права наближати будь — кого до свого серця.

У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшої i найбагатшої мечетi в свiтi. Селiм — єдиний, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет. Звiдси завоює свiт. По — грецьки мiсто називається Адрiанополь. Султановi подобається ця назва, у нiй вловлює якийсь потаємний смисл: адже колись Грецiя — це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так.

Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим."Який непотрiб оцi кулi", — подумав султан. Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже їх почепили ще за Селiма?

А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той конає, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi своєю уявою, розпалював її. Це волає з мiнарета божевiльний муедзин, скликає серед ночi на молитву правовiрних. I нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан [3].

"Зв'язати чи посадити його в кам'яницю, але тому опиратиметься муфтi [4]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм збудувати iнший, кращий. На славу аллаху".

Султан почував, що вже не засне. Невiдь — чому розболiлася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини.

Може, подумав, бiль пригасить прохолодне повiтря з гiр? Одягнув бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до дверей. Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купує душi, залiзо охороняє життя. Вiн не любив, коли дверi незамкненi й бiля них куняє сторожа. Сторожа завжди вiддана: коли охороняє султанове життя й коли продає його. Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах довкола палацу. А тiней, примар султан не боїться.