ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 8

* * *

Мiсяць плив помiж рваним кущiв'ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрадається до величезного чорного замку, що стримить на кручi над Сеймом. У крайньому горiшньому вiкнi замку горiв одинокий вогник. Рiвно цiдив у пiтьму червонясте свiтло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз вiн стрiпнув крилом i вирушив у мандри — крайнє вiкно провалилося в нiч, натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж заплющувались — аж поки зник зовсiм.

Гетьман Iван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi. Вiн не знав, чого йде туди. Хоч давно впевнив себе, буцiм у цiй залi вiдпочиває душею. Для гетьмана все, що зiбране отут, бiльше, нiж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над свiтом, над людьми i навiть… над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далi, хоча куди — невiдомо. Тiльки тут, в оцiй скарбiвницi, вiн i вiдчував по — справжньому свою силу i мiць. I знову не лише через те, що оцього всього не має нiхто в краї, а тому, що iз цим багатством владарював над свiтом i сягав кудись далеко — далеко. Звичайно, вiн не був слiпцем i розумiв: усе це — теж прах, ляже вiн на смертному одрi, воно не порятує, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами шаблi лишаться по ньому, i їх з'їсть iржа, кунтушi зотлiють. Але ж зотлiють не скоро. I потiм — якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дiтям, онукам. Частка батькової, дiдової сили, влади, мудростi…

Кожна рiч, навiть найдрiбнiша, мала в цiй залi своє мiсце, свiй куточок. Вiн то збирав думкою все — й тодi, здавалося, прилучався до чогось таємничого, що має безмiрну силу, — то знову мляво розвiшував по стiнах, розкладав по скриньках i лавах. Розвiшував шаблi — в золотi, бiрюзi, дiамантах, їх би вистачило на комонний полк, викладав рядками пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi — все, що зiбрав протягом життя — купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi, як магнiт цвяхи."До гетьмана без сукна не йди". Цi слова виловили його потаємнi служники й принесли як доказ чиєїсь крамоли. Але вiн не наказав карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось коштовностi. Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi.

Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув карбуванням до свiтла. Хоч той напис знав i так, не читаючи: "Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i ржа їсть i де злодiї пiдкопуються i крадуть". Вiн би, може, й повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi не на золотi. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. I все ж незбагненна таємнича сила щоразу вела його до цiєї чари, змушувала серце пойматись острахом i читати зi святого письма далi: "Збирайте собi скарби на небi, де нi мiль, нi ржа не їсть i де злодiї не пiдкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше".

Нi, вiн не опирався божим словам, од самої думки про таке холод обвiвав душу, — але ж чому майстер вирiзьбив їх на золотi? I що хотiв сказати: там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п'є з ще коштовнiшої чари? То хiба тут, на землi, вiн, гетьман, не мусив мати чари лiпшої, нiж простий золотар?

Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не їсть iржа золота, вона їсть залiзо, а залiзо — то бiднiсть.

Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але гетьман любив ширмувати словами сам iз собою. Це — не до кiнця страшно, в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро помолитися й заспокоїти душу.

Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв стояти певно. Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшенця, не убезпеченої з усiх бокiв справи. Мабуть, тому i досягнув найвищої влади та великого статку. За такi скарби можна купити будь — чию прихильнiсть та ласку. З iншого боку — зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й гарматами — останнiй безгрошовий набуток. Легкий, грацiйний — справжнiй мистецький шедевр. Золото, срiбло, слонова кiстка… Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провiщав своєму новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним — плисти повiльно й обережно, i тiльки по тихих водах. Нехай дурнi рвуться через пороги. Самойлович прочинив рiзьбленi дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив'яну карафу й налив з неї у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман — не п'яниця, але любить випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти, приплющивши очi, зiгрiваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалi не любить юрмиськ i крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i є, одначе вiн умiє, коли потрiбно, й здмухнути з власного чола ту похмурiсть та приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi. Й не пив би терпкого червоного вина. П'ючи його, в такий спосiб заперечує мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змагається з ним i з усiма тими — тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не могли того доп'ясти. Що ж, у цю мить душа його — тут, одначе її вистачає i на цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе — складе йому звiт за всi дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, — з думою про нього.

Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кiлька крокiв.

На полицi, вишикуванi рядками, стояли дзигарi. Всi — химернi та мудрацiйнi. Попереду — найкоштовнiшi, подарованi великими державцями. Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiляє у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, — дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухається, коли молот вибиває об неї години, — дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з'являється новий стрiлець, — московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець, — сахнувся, трохи не випустив п'ятисвiчника. I аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся. А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.

Непроста рiч писати листи царевi.

Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з'їв i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй — Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн читає твої думки й забiгає наперед твоїм замiрам. А отже, гетьман не знає, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману.

"… враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, — подумки перечитував листа, — вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка їхня поведенцiя. А писар сам сказав по своїй совiстi, що той?таки Сiрко Москвi служити не збирається".

Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi їхнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам'ятав, як iшов вiн з образом спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, — скiнчилося гетьманство Многогрiшного, — а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах: "Сiрка! Волiємо Сiрка гетьманом!" Ще Самойлович пам'ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоїлася на перев'язi), коли пiдтримував його. I як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся їм з пам'ятi запах старшинської кровi, пролитої на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна, самовiльна рада. Старшина стала на тому: на новi вибори простих козакiв не пускати, а обрати гетьмана" тихими голосами". Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрiльцi стольника Григорiя Неєлова, простих козакiв туди не пустили. З Чернiгова привезли архiєпископа Лазара Барановича, i тi ж Дмитрашко та київський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й саме тодi, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з?за низенької церквицi в'їхав запряжений парокiнь вiз. На ньому лежав зв'язаний Сiрко. Полковник Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини заманив його в хитро сплетене самим же Самойловичем сильце, з нерозумної голови приволiк кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз вкотився на майдан саме тодi, коли бунчук опустився на непокриту Самойловичеву голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому гетьману, пiдкреслити важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав йому пiд ноги в найурочисту мить найбiльшого суперника — чатував десь поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду!