ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 13

— Цидулу прочитаємо на малому крузi, — сказав.

У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч.

* * *

На Сiчi пахло весною i далекими походами.

Сiрко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Вiн навiть пошукав очима: чи не стоїть паламар, чи не прийшов будити до утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв оттоман, панував смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло: воно цiдилося в продовгуватi, оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд: кошовий добре бачив живi, веселi парсуни апостолiв за тайною вечерею, — вражий богомаз, либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, — i зовсiм не святу чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати — хлопець молодий, дужий, тiльки й клопоту — не припiзнитись у курiнь до кулешi. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврiновi розсипався, прихмарив високе чоло, а великi, по — дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй усмiшцi. Лаврiн чомусь посмiхався увi снi. Сiрковi враз стало тепло на душi, й вiн посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, — про оце його коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити свiтла. Вона увi снi блукає в таких нетрях, обiймається з такими проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий кiнь степову балку!), що поспiшає бодай не до радiсного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку й чорними — скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому були прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi — вкритi ранньою памороззю, адже почали чiплятися зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу степову грушу, вiн їх не знав ранiше, в найкрутiших боях та небезпеках, котрих перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що крутiшим i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив.

Вчорашнє шинкування не одгукнулося нiчим (тому порадiв: таки ще має силу), згадав про нього у зв'язку з надiєю, яку покладав на Квашине посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi приморозкового вечора. Знову напливали жалi, але вiн не пустив їх у серце. Мав iз чим змагатися й так. Це й сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота. Скiльки ж буде ударiв?

За палiсадом, у грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi людцi розбрелися по куренях — справляють подвiйну службу: посольську й таємну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночовує в Уманському куренi. А в прикомiрку канцелярiї чипiє iз зашитими в тафту листами татарин. Сьогоднi слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати!

А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смiється: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти.

"А так?таки й нiчого? А те, єдине, чого не покладеш у тороки й не змiряєш мiрою? Пiсля чого зникає все?" Та думка блискавкою пронизала мозок. Iнакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Iрклiївський. Понад п'ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружляє на Українi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипає то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне — який — небудь полковник, який — небудь авантюрний отаманець починає каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тiєї веремiї. Обiцяє свободу краєвi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краї, не вмерла, не згас її дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам'ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. I онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають — тягнуться до щабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр'я. На тому подвiр'ї стоїть кам'яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з — пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певної смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об'їдеш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, їдь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах…) появився отаман, подає клича!

Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп'ясти все тiльки собi, є серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, але немає для них анiнайменшого просвiтку, б'ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi. У тiй кризi — ополонки i сiтi з усiх сторiн.

Та й мало їх таких, чистих серцем i помислами.

Виговський, Брюховецький, Хмельниченко — хiба злiчити смерчi, що прокотилися Україною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не дають загаснути пожежi, котять її то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст — чорнi дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чиєю волею, чиєю силою? Хто заступить поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей частину їхньої путi, путi найтяжчої, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти них i таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька життiв, вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися, але його тримала на свiтi вiра — велика, незнищенна, вона пройняла всi тi товщi, як спис крицевий проймає одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й справедлива i в iм'я її треба жити далi та сповняти її всiєю рештою життя. I як спис крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов своєю вiрою i надiєю крiзь них усiх — Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно примружиться iз зеленавої пiтьми Iван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи болiсно скривить своє вiчно недоросле обличчя Хмельниченко. Тi погроза, усмiх i бiль не зачiпають його серце.

Сьогоднi розривають Україну чотири гетьмани. П'ятий, той же таки Хмельниченко, конає десь у турецькiй темницi. Либонь, султан тримає його, аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойдає над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька — може, й прибiжить хтось заслiплений на те маєво! Але для України досить i цих чотирьох. Всi овулом гублять те, що здобув батько Хмiль. Вп'ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбiльше, кожного змагає жадоба влади i жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховiєнко — добра не було i нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б i розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного пiдпирає чиясь рука. Чиїх тiльки пiдкiв не вкарбувалося в український чорнозем. Кують тi пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисараї. А мусили б же нерозумнi гетьмани дiйти мiж собою якоїсь згоди. Обрати з — помiж себе одного. За давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва днiпровi береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець посеред спiненої рiки, стоїть Запорозька Сiч, але не просто стоїть, довкола неї чи не в першу чергу закручуються грiзнi смерчi, вона переймається звитягою i борiннями тих, хто обiцяє народу волю i Українi злуку. А на нiй, у її серцi, — вiн, божою волею кошовий Вiйська Запорозького. Колись невгамовний, рвiйний, нестримний, а нинi оступлений важкими думами, сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надiї, впадав у вiдчай, в чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав на герць з долею i ворогами. То вже сутнiсть його вдачi — пориватися кудись, до ледве видимої таловини на обрiї, прорубуватись через нетрища. I хоч з роками в його душi свiтлої барви ставало все менше й менше, а темної бiльше й бiльше, не складав рук. I нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну, як привести до спiлки гетьманiв?