ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 12

Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса.

— Для кого далеко, для кого близько.

Кайдан подумав: пуста вiдповiдь.

— Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? — i звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодної мислi, а тiльки втiха вiд їжi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й знає набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще двоє козакiв i сiли поруч того, що їв, мабуть, вони допiру порали конi.

— Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива, — гукнув перший запорожець i пояснив своїм товаришам: — У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити.

Мабуть, нi корчмар, нi обоє запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу.

По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав:

— Так куди ти йдеш, хлопче?

— До Колобродiв, — трохи нiтячись, вiдказав Кайдан.

— Ти йдеш з Колобродiв.

— Звiдки ви…

— Пилюка на твоїх постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи.

— Чому? — запитав Кайдан.

— Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi.

— Ну, так…

— Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстоює, а сам ляхам служить.

Кайдан знiчено дивився на свої постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозький отаман.

— А де ж менi її шукати? — тихо мовив вiн.

— На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш її саму, та вже хоч її подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся.

Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем. Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй, схиленiй шиї Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками.

— Комар присмоктався, — посмiхнувся Сiрко.

— А — а, — протягнув Кайдан. — Я ж то чую, щось наче шилом штрикає. — Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман.

— Го — го — го — го! — на повнi груди смiявся Сiрко (звiдки взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман — круто зломилися брови, ходили по обиччю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла наївна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитися, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела" Циганочка", за нею" Метелиця", й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезної, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо:

— Кваша вернувся.

— Де вiн? — запитав кошовий.

В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк взагалi мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм.

— Тут, бiля шинку, — ворухнув великими, пiд чорним густим вусом губами писар й посунув вподовж лави назад.

Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним. Нiч стояла холодна й глуха. На вечiр притиснув морозець, але своєю минущiстю, тимчасовiстю тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi, вiн скотився за верби й мрiв мiж ними, наче педокована пiдкова. Десь високо вгорi просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила, на мить пiдняли й вирвали Сiрка з корчми, одiрвали од Чортомлицького Днiприща й кинули кудись далеко — далеко, аж йому тенькнуло в серцi. Це була тiльки одна коротка мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов куля навилiт. Саме качинi крила навiяли йому щось давнє, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди. Це вони принесли маєво весни — чи й не маєво, а спомин про неї. Спомин отих далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли якоїсь хвилини, найчастiше саме пiзньої вечiрньої години, раптом схоплював її. Довкола — налитi водою балки, розгаслi поля, налитi соком яблунi й вишнi, що бачив удень, зненацька все разом пронизувало душу. Чимось одним — посвистом крил, криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки.

Душа жадала весни, а з нею ще чогось невiдомого, несподiваного, й в одну мить раптом хапала щось велике, жадала бiльше, нiж звичайно може обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго затримати його. Потiм ця мить з'явиться ще. З часом вона буде примеркати, блiднути й майже розпливеться в чомусь чорному й холодному. її не можна прикликати силою, вона з'являється тiльки сама, й то зовсiм несподiвано.

Вона давно — давно не з'являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про неї. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов'язаного з тими днями. То свистiли її крила, то шумiла її весна. Вона не справдилася йому, як не справджується на землi кожному, якого б щастя не спiзнав i якої слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нiчого гарного, незвiданого попереду немає i немає довкруж нiяких таємниць. А тiльки ж ними живе людина. Вони — у серцi, в ньому бентега любовi i радiсть батькiвства — дитини на руках, її першого осмисленого погляду, першого слова. I ще чогось — великого, незвiданого, що прийде, обов'язково прийде до тебе… Для нього все те минулося. Його вже справдi не жде нiяка бентега, хiба що — бентега смертi в бою.

Це було так несподiвано, що Сiрко аж зупинився, i все — шинок над Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна — видалися йому несправжнiми. Але стояв перед ним справжнiй Яковлев, опасистий i череватий сiчовий писар, i сидiв на перекинутому догори дном човнi звичайний сiчовий козак Кваша. I хрумтiв крихкий вечiрнiй льодок пiд ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi iншi шинки козаки називають iменем їхнiх держателiв — "Семенiв","Драганiв","Лупалiв", а цей" При калинi". Почувши кроки кошового, Кваша звiвся, пiшов назустрiч. Був низенький, теж кремезний, як i Яковлев, кутався в довгу кирею, накинуту на плечi наопаш. Сiрко через його голову бачив важку, мовби притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що падав у пожухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж через мiсяць ясним одкованим серпом.

Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши щось у душi (адже стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав:

— Ну, розказуй, що там?

— А що, — одказав Кваша, обличчя його й далi не було видно, воно ховалося в тiнi великої, насунутої на очi кобки: — Людцi боярина Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдпливає Дон кров'ю з усiма притоками, i нова налога на них iде. Не можуть донцi нам пiдсобити. Цидулу ось написали.

Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби його й не було зовсiм, недавнє вiдчуття вiдчайної веселостi, а натомiсть виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше.

На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очiкуваному, а воно ж — тiльки мент з того бiльшого, чим жив i клопотався всi останнi десять лiт. Й буде жити далi. Просто завтрашнiй день доведеться стрiчати по — iншому. Жив надiями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловiк, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не збулося. Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм'яти її не мiг. Знав — вона розсмокчеться не одразу.