ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 14

Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi Росави раду, яка б i порiшила, кому володiти булавою. На тi Сiрковi поклики не вiдгукнувся жоден гетьман. Наймогутнiший, Самойлович, запiкся помстою. Залив золотом вуха, заткав парчею очi, не чує й не бачить, що погибель iде всьому краєвi. Що турок i татарин сьогоднi мiцнi та бойнi стодужо. Що замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою закiнчив вiйну з Венецiєю. Два роки тому погромив Польшу. По дорозi, вистеленiй iконами, в'їхав у Кам'янець — Подiльський, приступив до Львова, який, правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма тисячами єфимок, а вся Польща щороку сплачує султановi по двадцять двi тисячi золотих. Свого афекту турки там не погамували. Найласiший для них край — Україна. Вони пiдуть уже цього лiта. Водою i сушею. Отож їх треба перестрiти на водi й на сушi. На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум. що колись смiливий i духом сильний муж Дорошенко ввiйшов у спiлку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють i засилають у вiчну басурманську неволю православний люд. Християнською кров'ю, немов живою монетою, купляє собi Дорошенко у басурманського цiсаря милiсть.

Кошовий помiтив, що мислить словами листа, якого кiлька днiв тому послав у Чигирин.

Правда, не вельми зважають на тi листи гетьмани. Солодощi влади забивають їм солоний пах кровi, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю — й маєш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко, проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким немає кiнця — краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те їм байдуже. Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той?таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не дає хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч — то поважна сила. Нею сподiвається здолати своїх супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.

Честолюбство гетьманiв — незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна воєнна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацiї вiтчизни, стулити її якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового — та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть — давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада — це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забирає сон i вкладає в голову думки, вiд яких скипається мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не має права помилятися. Бо коли бог покличе до себе, спитає за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То єдина пристрасть, яка не згасає, а розгоряється з роками й заступає чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiмається над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стає пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набирає сили на кровi iнших. Таким людям починає здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода — вiтрило, з роками — кiтва.

"Яка сила штовхає того хлопця? — зненацька, несподiвано навiть для себе, перестрибнув думкою. — Що привело сюди Симеона?"

Та, власне, це вже зараз нiчого не важило. Мало вагу тiльки те, що Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для всього коша. Для України. Вiн, кошовий Запорозької Сiчi, подав царевичу руку помочi, схилив голову пiд маєво його благенької непевної короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до корони й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу, вкинути власних недругiв у переляк, у гнiв, боротися, скiльки стане сили, i погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла?

Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi була. Вiн збагнув це не тодi, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою вiдчувалася перестрашенiсть.

Одначе то лише краплина. Задля неї мав право важити тiльки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманськi посли намагаються зневiрити й посварити зi своїм кошовим.

Отаман помiтив, що вже змагається з днем, неначе з диким звiром, якого гучки ще не пiдняли з лiгва. Пружним рухом вiдкинув лiжника й почав одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара.

Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко, по — дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно — русим вусом. Грубий подiльський рябчак сповз з нього на долiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати їх, але не було куди. Сiрко ще раз поглянув на Лаврiна, i раптом його серце заплеснула хвиля жалю та нiжностi."Що вiн знав у життi? — подумаз. — I що його чекає? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?.. Це поки молодий…"Кошовий пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов.

У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев'яне вiдро з водою i великий мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати, пiшов до рiчки. Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав — тугий i пружний, уже вмитий. Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як. верхнi — тi творять вузькi рiвнi вулицi, — а врозкид, ще й пообростали за роки прикомiрками, прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбної. Ранки на Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у туманi по затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi, линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м'якшi — веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, — скотину не загонили в теплi стiйла, — переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора їх не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо — гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. I Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора — березень перехиляється в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлює кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сивої каламутi. Тодi озеро Свиняче Море стає справдi морем, а Пiдпiльна — найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпирає увесь правий берег, все Козацьке Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли, одне чимале пасмо зачепилося за вежу — й нi руш, неначе там його прип'яли вiжками. Синьо, прозоро… вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по то. ч бiк рiчки.