ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 113

На Днiпрi знову лунко стрельнула крига. Вiдтак з синьої мли долинуло коротке вовче виття. Це вже вив не вовк: татаря подавали знак, що Сiч оточили, що кiльце замкнулося.

Селiм — Гiрей вийняв iз пiхов шаблю. На її лезi з обох бокiв горiли золотом слова: "Володар хан" — з одного боку i" Це — найповнiший доказ" — з другого.

Хан поцiлував шаблю i поклав її собi на колiна. Вiн розпочинав велику битву за остаточне знищення гяурiв.

* * *

Сироватка реготав увi снi. Йому снилося, що кум Шевчик i його брат Одарiй виловили в Скарбнiй русалку й принесли йому в подарунок. Русалка дивилася на нього зеленими очима, намагалася прокусити сiтку, в яку замотали її сiчовики. Мокiя розпирав смiх, бо козаки забули звичай, який найпильнiше забороняв приводити на Сiч жiнку, а русалка хоч i нечиста сила, а таки ж жiночої породи. От, думав, перепаде їм, як вернуться з обiднi запорожцi.

Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всi жiнки, якi снилися будь — коли Мокiю, були схожi на Мавру Чи через те, що майже не знав iнших молодиць, чи за щось в покуту. Вiн розумiв це навiть увi снi, сердився, але нiчого не мiг перемiнити. Отак — не вистачало йому, ще на Сiчi Маври.

Од реготу й пробудився й здивувався, що лежить на долiвцi. Йому нахолов правий бук. — низом З — пiд дверей бив холодний, як лезо ножа, струмiнь. Але ворушитися не хотiлося, вiн потягнув кирею, обгорнувся полой. Помацав рукою — груба вже вичахла. Лiворуч, вткнувшись пуском йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав увi снi губами, Прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посмiхнувся й осiнив себе хрестом. Про всяк випадок. З лiвого кутка куреня долинув тихий гомiн. Сироватка повернув голову (в нiй одразу нiби зрушилося щось, аж тенькнуло в скронi, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве свiтло, котре вибивалося з — пiд попони. Там сидiли запеклi картярi. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку мiж грубою та стiною, завiсилися двома попонами — однiєю од високого полу при стiнi, на якому спали запорожцi, другою — од причiлкових вiкон та дверей. На пiдлозi стояла свiчка з воску й чорнобильнику у дерев'янiй тарiлочцi. Вiн тiльки й бачив її. Гравцiв не було видно — та вони вже, либонь, i не грали, просто точили ляси — вiн вгадував їх по голосах. Власне, знайомий йому тiльки один голос — старого Цвiркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Сiчi в давнiшi роки. Тi вмiли плавати по землi в човнах, проходити по дну рiки, брали в руки розжаренi ядра, повертали вершникiв на птахiв, а пiщаниць — на котiв. Або кинуть на Днiпро кирею, посiдають троє чи четверо на неї й пливуть собi, люльки палять. Ще й, гемонськi хлопцi, вусом не ведуть i оком не зморгнуть, буцiм так i треба. А що Цвiркун? Щоправда, в карти з ним на грошi грати не сiдай, обдере, як вовк козу, ще вмiє без ключа одiмкнути будь — якого замка, найбiльше ж, на що вдатний, — молоти язиком. Бреше, аж курява встає, й щоразу по — iншому Зараз теж всiвся на свого шевляга, править теревенi, i язик йому не пухне.

— …Отож каже йому чорт, — вiв свою повiсть Цвiркун, а молодi козаки навiть дух попритаювали: пiвнiч, святочний вечiр, його, нечистого, не доведи господи i в думках споминати, а дiд ним так i крутить. — "Вертайся, козаче, до мене з найкращим другом". Прийшов чоловiк додому, сiв на покутi та й думає: хто в нього найкращий друг? Швидко й домислився: жiнка — хто ж iще. Приходить з нею до чорта. А чорт той вже й не чорт, а панич, та такий гарний та красний, вуса пiдкручує, чорними бровами пiдморгує, не зогледiвся чоловiк, як вони з жiнкою вже у кутку всiлися та й почали перешiптуватись.

"От тодi, — каже чорт, — заживемо…". Й тиче жiнцi ножа, а та ховає його в рукав свити. Плюнув чоловiк i поволiкся додому. Ще в нього двi нагоди залишилось, чорт загадав до трьох разiв. Вдруге прийшов вiн iз сусiдом, товаришем з дитячих лiт, а чорт уже знову не чорт, а купець, сидить за столом i червiнцi по купках розкладає. I знову не встиг чоловiк снiг iз шапки обмести, глип — товариш його стоїть бiля чорта, й той йому в кишенi золото сипле. А сам шепоче щось i очима на сокиру в кутку серед рогачiв показує. А товариш згiдно киває головою. I вдруге чоловiк нi з чим поволiкся додому. Залишився в нього останнiй, третiй раз. Довго сидiв того вечора на покутi та думав, хто ж у нього найкращий друг. Перебрав мислiєю всiх сусiдiв, усiх родакiв — i не зважився нiкого взяти з собою. Вже, мислив, програв чортовi душу. Вийшов з хати, а тут — пiд ногами Рябко крутиться. Чоловiк i взяв його з собою. Тiльки чорт побачив Рябка, так i завертiвся по корчмi, так i закрутився, хотiв шаснути до мисника, де козакова заставщина лежала, а Рябко його за литку — хап…

Сироватцi знана ця гiрка повiсть. Гiрка ще й через те, що в нього теж немає справжнього друга. Плекав надiю на Лаврiна, принаймнi думав, хоч не Лаврiн йому, а вiн Лаврiновi був би справжнiм другом. Мокiй охоронив би його й од чужого заздрiсного ока, й од злих урядовцiв, й од усього бридкого на свiтi.

Запорожцi в кутку й далi ходили оповiдями бiля чорта.

З чортом Сироватка за все життя мав тiльки одну лиху приключку. Це було ще в своєму селi, Драбинiвцi, за часiв його довгого парубкування. Йшов якось пiзно ввечерi греблею й почув, як нечистий каламутив пiд мостом воду. Був вiн у печiнках усiм, бо ж стiльки всiляких кабешiв робив, не приведи боже. Пiп уже й воду святив, i хрест ставили на мосту, але нечистий якимось побитом навiть хрест у воду зiпхнув. I порiшив Мокiй прислужитися громадi, цiною власної душi порятувати її. До того ж Мокiєвi тодi грала в жилах толiка горiлки, висока святобливiсть штовхнула його на той вiдчайдушний вчинок. Щиро помолившись боговi, затиснувши в ротi мiдного хрестика, що висiв на грудях, спустився пiд мiст i кинувся на руду поторочу. Вiн ухопив її за хвiст, що був твердий, гнучкий i слизький, поволiк на греблю. Потороча опиралася, i хоч страх випирав Мокiєвi душу, вiн таки виволiк нечистого на греблю, по якiй саме проходив гурт парубкiв. Хтось роздмухав од жару в люльцi вогню, й коли вiхтик сухого сiна спалахнув, усi побачили бiлобоке теля. Парубки реготали, теля мекало, а Мокiй хекав, як ковальський мiх. Вiн пiшов додому й не бачив, куди подiлася бiсова тварина. Й хоч наступного дня Iса—єнкова Мокрина божилася, що то її теля. Сироватка стояв на своєму, бо знав, з ким насправдi стояв у смертельному прю. Нечистий, коли. вже було нiкуди подiтися, перекинувся в теля.

У цьому його ще бiльше впевнив припадок, що стався зi скрипалем Кийком на тому самому мiсцi. Це було навеснi, й моста тодi не було, його знесло повiнню, з води стримiли тiльки чорнi палi. Женучи вранцi худобу до череди, люди побачили Кийка, що сидiв посеред рiчки на палi й витинав на скрипцi" циганочку". До нього гукали, кидали груддям, а вiн нiчого не чув i знай шкварив одсирiлим смичком по струнах. Музика тiльки тодi отямився, коли до нього пiдпливли човном; здивовано оглянувся й розповiв, що вчора увечерi вертався з корчми, де грав з двома iншими музиками, його перестрiли паничi й попросили, щоб пограв у них на весiллi. Вiн пiшов з ними, грав їм усю нiч, паничi з панянками танцювали, й пригощали його вином, i давали грошi. Понасипали червiнцiв повнi кишенi."Ось вони", — Кийко виймав з кишень овечi кiзяки.

Сироватка не мiг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплi, в добрi, шабля ворожа не висить над головою, звiр не блукає доокiл. Од причiлкового вiкна долiтало голосне, з присвистом, з гагаканням хропiння, хропiло ще кiлька чоловiк, у куренi стояв важкий, спертий дух — баранячих кожухiв, поту, перегару, хоч пили й менше, нiж сподiвався Сироватка. Не всi на Сiчi п'яницi, як плещуть по слободах злi язики, випивають запорожцi тiльки на божi свята, та й то, звiсно, в мiру. Це їх з Шевчиком зварило — з холоду, iз якогось незвичного питва.