ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 114

Закукурiкав у сiчi на драбинi пiвень, заляпав крильми по драбинi, але чи далеко до свiтанку — було невiдомо. На нього не покладалися, бо зовсiм одурiв без баб'ячого курячого племенi, та й старий був, як архiєрейський батько. Сливе од того спiву заворушився Шевчик. Вiн довго ворочався, мабуть, хотiв заснути знову, а тодi позiхнув широко, перехрестив рота й сказав:

— Чогось менi в головi чмелиться.

— Менi теж, — одповiв Сироватка. Шевчик хвилю помовчав i позiхнув знову.

— Ми, мабуть, рано вклалися.

Така делiкатнiсть розсмiшила Сироватку, сказав:

— Писнули, як свинi. Трохи що не пiд столом.

— Тодi я поберуся на своє мiсце. — Шевчик пововтузився й сiв. — Он як з — п'д дверей тягне. — Хтось iз козакiв зiтхав у снi, а потiм голосно мовив: "Господи" й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. — Скоро благословиться на свiт?

Десь далеко завив вовк, Мокiй послухав i сказав:

— Мабуть, не скоро.

— А чого ж тодi не спиться? — не погодився Шевчик i встав. Обеоежно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вiкна. Слiдом за ним по стiнi попливла маленька, менша за нього самого, тiнь. Мокiй почув, як вiн тихенько одставив пiдпiрку, торигнув внутрiшнiми вiконницями.

I враз Шевчик не то скрикнув, не то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрiмати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бiк, але зненацька до нього крiзь кирею, крiзь похлипi! сну пробився страшний Шевчикiв шепiт:

— Турки! Турки на вулицi!

Сироватка подумав, що Шевчиковi знову зашумувала з головi пiнна або потемрiло d очах, бо знав: до жартiв кум не здагний. Вельми сумирний чоловiк кум Шевчик."А щоб тебе муха гедзнула" — вся лайка його.

— А султана не видно? — невдоволено пробурмотiв. — Лягай ото.

— Крий мене сила божа — турки. Повнiсiнька Сiч. Панове — братця, вони стоять пiд вiкнами, — так само пошепки сказав Шевчик.

Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вiкна.

Сироьатка сiв.

I враз курiнь струснув приглушений крик:

— Турки!

Це було так неймовiрно, що жоден з тих, хто прокинувся, не пiдвiвся. Коли б зараз, на третю нiч нового року, в лютi сiчневi морози над ними загуркотiло й хтось сказав, що то грiм, у таке повiрили б швидше. Турки та татари нападали на Подiлля, на Слобожанщину, пiдходили до Києва, пiдступали до iнших великих мiст, але щоб вони ввiйшли в Сiч — такого i в згадках не було. Вони нiколи не приступали її, навiть не наближалися до неї.

Одначе Сироватка, який прочумався ранiше за iнших, почувши цю звiстку ще з одних вуст, зрозумiв, це — правда. Звичний до небезпеки, до рiшень раптових, голосом хрипким, трохи зчужiлим, але все ж спокiйним, сказав:

— Не кричи. Й зачинiть вiконницю. Збудiть курiнного! А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п'ятiрню. Страх на мить скував тiло. Навiть у лисячiй норi не почував такої безвиходi, мабуть, через те, що там потерпав тiльки за власне життя, а тут була цiла Сiч. Але не виказав страху жодним порухом.

Поруч у когось цокотiли зуби.

— Я не сплю, — сказав курiнний Степаненко, що сам гаразд нiчого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: — Будiть усiх. Тiльки тихо.

В цю мить хтось шпарко пiдвiвся за попонами, й вiд того свiчка погасла. В куренi стало темно, як у могилi. Надихана сотнею легенiв, сповнена важкого духу пiтних тiл темрява була густа, як дьоготь. Вона зiмкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лiзла у вуха, хапала страхом за серце: люди борсалися в нiй, почуваючи себе похованими живцем.

— Викрешiть вогню! — сказав Сироватка.

У кутку, завiшаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав i запалив свiчку. Каламутна хвиля вiдринула, з нею вiдступила й моторошнiсть.

— Треба подати знак iншим куреням, — обiзвався хтось важким, м'ятим зi сну басом.

— Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулицi, — одказав од вiкна iнший козак. — Куди дивилася сторожа?..

— Ми подамо знак стрiльбою, — вже опанував себе курiнний. — Стрiльцi, ставайте до вiкон. — Бiжiть кiлька чоловiк на кухарську половину. Самiйле, ти там отамануй. Пильнуйте сiнешнiх дверей. Свiчки приготуйте, щоб було видно набивати рушницi.

В куренi стояла товчiя, козаки наштовхувались один на одного, хтось навiть бамкнув лобом об лампаду — чогось його понесло на стiл, — а потiм зняли попону в кутку, й рiденьке, як сирiвець, свiтло розпливлося по довгiй хатi. Од тiєї свiчки засвiтили ще одну, поставили поки що пiд пiл. У куренi панував шарварок. Однi були вдягненi, iншi — в сорочках i споднях. Кайдан пiдперезав споднi чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вiкнi, бiля нього гупав шомполом у дуло козак У короткiй полотнянiй сорочцi, двоє iнших одтягали лаву. Мелькали блiдi, розмитi плями облич, над головами помахували рушницi, стукотiли порохiвницi.

— На сирно, кладiть рушницi на сирно, — наказував Степаненко. Тi, хто набиватиме, стали до столу. Всi знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в бiлий свiт.

Сироватка зi старою кремiнною рушницею в руках став до вiкна.

Цо того, що бiля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрiльцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата.

— Як подам гасло, — сказав Степаненко, — одтуляйте разом усi вiкна й робiть випал.

— Зсипте увесь порох на стiл, — радили од покутi.

— А як спалахне?! — заперечило одразу кiлька голосiв.

— Починаймо, — прошепотiв хтось нетерплячий. Поспiшали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного — оборонитися й подати знак iншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливої загибелi володiло козаками, до нього домiшувалося вiдчуття непевностi, незвичностi бою й очiкування всiляких несподiванок. Кiлька чоловiк молилося проти непогасної лампади, що чи не вперше, одколи висiла на цьому гапликовi, погасла, й це лякало.

— Готовi? — запитав курiнний ламким з напругою голосом i, не чекаючи вiдповiдi, звелiв: — 3 богом!

Козаки разом шарпнули вiконницi. Вони спершу не побачили нiчого — та ж чорнота, що й у куренi, тiльки аж угорi — темно — синi смужки й проталинки — в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся їм просто в груди та спини.

Куренем двигонуло, неначе його спробував пiдважити плечем якийсь велет, щось жалiбно забряжчало в кутку, зi стелi, з стiн густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрiльцям в очах, а вже їм у руки тиснули iншi рушницi, й вони прикладали їх до плечей, цiлилися цiвками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер пострiли гупали вроздрiб, часто, й хоч свiчки погасли, але рушницi можна було набивати при свiтлi випалiв. Затрiщали сiнешнi дверi, але їх мiцно пiдперли плечима Кайдан i ще кiлька козакiв. Колоди — тарана в туркiв не було, та коли б i була, вони не змогли б розвернути її. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стрiляти, але в них нiчого не виходило. Вони збилися так тiсно, що анi дiстати рушницi, анi прицiлитися з них не могли. Та й козаки ховалися в куренi, а вони стояли на вулицi. Ятаганами, шаблями ж черкали тiльки своїх. Намагалися добитися до вiкон, вихопили двi чи три рушницi, козаки одразу ж стали обачнiшi й далеко не висовували їх. Гримнуло лiворуч, а потiм ще десь трохи далi.

— Шкуринцi вдарили, i величкiвцi, i платникiвцi, — гукали запорожцi.

Сяйнуло зовсiм близько, навпроти. То розпочали бiй їхнi сусiди через дорогу, козаки куреня Шкуринського.

По якомусь часi в куренi стало темно вiд порохового диму. Спирало подих, шерхли горлянки, дим виїдав очi. Козаки набивали рушницi майже навпомацки. Дим валував у сiни, звiдти клубочило морозяне повiтря. Дим бурхав з вiкон, здавалося, куренi горять, але вiн, хоч i виїдав козакам очi, був їм на користь — ховав їх од ворожих очей.

— Вони пiдпалили курiнь! — iзнагла закричав хтось так голiосно, що його почули в усiх кутках, дарма що стояв гомiн i гармидер, й лунали пострiли, i лемент туркiв i яничар надворi.