ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 112

Хан зрозумiв вiдповiдь ще до того, як товмач переклав її. Ще раз обвiв очима бранцiв, затримав погляд на дiвчинi. Гостреньке личко, рiвненький носик, точене пiдборiддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як серп молодого мiсяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а очi синi, темнi, як морська глибина. Дивна невiдповiднiсть i воднораз — краса. Губи звабливi, чутливi, червонi. З таких бранок бувають солодкi наложницi. Вона гарна навiть без рум'ян. Подумав про це холодно, без краплi хiтi. Звершував найбiльший подвиг життя i був тiльки воїном. Цей похiд скiнчиться повним i навiчним погромом козакiв. Вiн зробить те, чого не зробив султан з усiм вiйськом. Селiм — Гiрейове iм'я муедзини прокричать з усiх веж Адрiанополя й Стамбула. Хан уже на порозi перемоги. Нехай знають про це в Адрiанополi.

— Негайно спорядити гiнцiв, — сказав товмачевi. — Вони повезуть найсолодший привiт i звiстку про близьку перемогу за море. А що нашi слова — не шелест вiтру, що ми уже в країнi гяурiв, султану засвiдчить наш подарунок: оця чорноброва дiвчина i оцей молодий кяфiр, — вказав очима на Лаврiна. — Всiх iнших — пiд кригу. Щоб не лишилося слiду.

Килiяна не зрозумiла слiв хана. Та вона й не чула їх. Вона дивилася на Лаврiна. Бачила й не бачила його, адже, як i всi iншi бранцi, була розчавлена лихом, погано тямила, що вiдбувається в хатi, всi думки в її головi перемiшалися, й чорно палахкотiла лише одна — про смерть. I крiзь той чорний вогонь бачила Лаврiна, але сказати йому нiчого не могла, то промовляла її пам'ять, то промовляло щось за неї, й через те не могла розiбрати його слiв, а його погляд, його усмiшка вiдпливали кудись все далi й далi, аж поки не перетворилися в червону крапку. Килiяна знепритомнiла.

Тихої зоряної ночi татари добиралися до Сiчi. Варту бiля могили Мама — Сура зняли безшелесне. Марко вказав землянку, в якiй вона сидiла, й видолинок, яким пiдлiзти до неї. Сторожа пильнувала не вельми, тiльки зрiдка хтось вилазив з куги, озирав степ i мерщiй пiрнав назад у тепле кубло. Дозорець, який саме вилiз iз землянки, пiдстрибував на горбочку, як заєць. Це був зовсiм молодий козак, вiн грався сам iз собою, зi степом, з мiсячним сяйвом, яке текло мiж синiх снiгiв. Три стрiли — двi з чорним, одна з бiлим пiр'ям — вп'ялися йому в спину, вiн упав не зойкнувши. Решту, чотирьох, схопили живцем. Їх поклали горiлиць на снiг, вони бачили темнi обличчя татар, високе небо й важкi, холоднi зорi. Бачили одну нову зiрку, звечора її ще не було, вiдали, що небавом бiля неї спалахне ще чотири. Напевно це вiдало троє, четвертий сподiвався якось одвернути її з'яву. Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотiв, що покаже, якою з восьми хвiрток вони пройшли сюди, примкнувши її за собою дерев'яним ключем i заховавши його в снiг. Його поставили на ноги, троє iнших лишилося лежати на снiгу з перетятими ятаганами горлами. Нiхто вже не помiтив, чи побiльшало на небi зiрок.

Орда i яничари спiшились у долинi Татарки, коней лишили бiля запорозьких стогiв. Вони оточили їх, били пiд ноги сiно, засiвали бiлий снiг свiжими кiзяками.

Через Днiпро, широким Днiприщем полонений дозорець повiв татар до Сiчi. Стежка, яку протоптали дозорцi, була вузька, брели глибокими снiгами, що покрили кригу.

Селiм — Гiрей сидiв на схилi Мами — Сури. На снiг накидали подушок, заслали попонами, й хан стримiв на цьому гнiздиську, як чорногуз на купинi. Перед ним лежали безмовнi, заметенi снiгами плавнi. Снiги переливалися в мiсячнiм сяйвi, одсвiчували холодом. Дерева внизу теж були обкиданi снiгом, стояли, закутанi в синi кожухи, як нiмi велети. Сiч чорнiла за кiлька верст по той бiк Днiпра. Бачив її неясно, швидше вгадуїав, нiж бачив, там не свiтилося жодного вогника й не було чути жодного згуку. Темна, з розмитими берегами крайка, кiлька чорних горбкiв i щось сиве, як дим, — усе, що мiг ухопити зором.

Спiшене татарське i яничарське вiйсько посувалося по заметенiй снiгами кризi. Спочатку перетнуло Днiпро, а далi вийшло на широкий, майже прямий рукав. Там окремi постатi злилися в один темний, ворушкий потiк, що котився в бiлi нетрi ночi. З обох бокiв громадилися синi тiнi i якiсь кучугури. Скрiзь — на деревах, на кризi, на сивiй пеленi снiгу — лежала мовчазна засторога приснулої небезпеки. Один випадковий стрiл, один погук — i все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемiшається з бiлим, бiле — з червоним. Так здавалося хановi. З кожного воїна перед походом узято присягу на тишу, кожному риштунок перевiряли чаушi, кабашi, аги й калга.

Зрiдка Селiм — Гiрей через товмача звертався до зв'язаного Марка, що сидiв на снiгу, й той вiдповiдав. Чорнi вежi з того боку — там частокiл, з цього — плетенi iз лози кошi, засипанi землею. Кошi вже старi, фортецю, кажуть, закладав лiт двадцять тому кошовий Лутай з козаками. За Сiрка пересипано двi башти й поставлено двi новi, пущено в рiв воду та прорубано кiльканадцять нових бiйьиць для гармат. Гармат на сiчi багато, скiльки саме — Марко не знає, але є великi, є мортири, є й малi, на колесах та ручницi. Лiд довкола Сiчi обрубують спецiальнi команди. Марко говорив i говорив, намагався пригасити розпач, що пiднiмався з глибини дуi. Вiн розумiв, що вчинив зраду, якої, мабуть, запорозький кiш не знав одвiку. Йому хотiлося, аби запорожцi прокинулися, вдарили по басурманах та погромили їх, i воднораз боявся того. Перед ним лежали Днiпро, плавнi, Вiйськова Скарбниця, кiш. Кров била в мозок, коли дивився в той бiк. Звiдти вiяло чимось рiдним, дорогим i… страшним. Плюгавий хан з плюгавою ордою при його допомозi ось зараз розтопчуть запорозьку твердиню на порох. Й не заспокоювала думка, що татари й турки доскочили б Сiчi й без нього. Через те вже майже в напiвбожевiльнiй маячнi розповiдав хановi про запорозькi гармати, зумисне добудовував башти, помножував сили, мовби шукав у тому застрашеннi якогось рятунку чи хоч полегкостi зструпцьованiй зрадою душi.

Селiм — Гiрей слухав його, широко розплющеними очами дивився на Сiч. Вiн ще нiколи не був так близько вiд коша гяурiв. Йому й справдi здавалося, що запорозькi гармати прозирають аж сюди. Хану стало моторошно й холодно. Потягнув на плечi зшиту з ведмежих шкур повсть. Мимохiть оглянувся назад. Нiмою стiною стояли за спиною сеймени. Неспокiй звiяло з серця. Селiм — Гiрей знову подивився на Сiч. Чорна рiка воїнiв уже допливала до неї. Було тихо. Десь двiчi протяжно завив вовк та гулко, мов гарматний пострiл, вдарила на Днiпрi крига.

Хан здригнувся. Йому здалося, що вiйсько посувається надто повiльно. Подивився на зорi — чи далеко свiтанок. Небо було синє, зорi висiли низько, здавалося, їх можна було хапати руками й ховати за пазуху. Але вони бринiли од холоду, тож вiд самої думки про те, що кладе їх за пазуху, хана зморозило.

У повiтрi майнула чорна тiнь, рiзко вдарилася вбiк. Сова. Пугукнула, летячи над лозами, i знову холодний дрiж прокотився по хановiй спинi. Неймовiрно повiльно спливав час. Хан злостився, кусав губи, що не володарював над часом, а тiльки над людськими життями. Не володарював i над своїми почуттями. В серцi то витанцьовували божевiльнi дервiшi, то щось бубнiли муедзини. Оцi години — години вiчностi. Сто чи й бiльше лiт стоїть на перешкодi Кримському ханству Запорозька Сiч. Вона стримить, як кам — iмь на бистрiй рiчцi, на якому розбиваються швидкокрилi галери. Тисячi їх розбилося за вiки на тому каменi. Й судилося той камiнь сколупнути йому, великому хановi великої орди Селiг. i — Гiрею. Його iм'я прокричать з усiх мiнаретiв Стамбула та Адрiанополя. Його iм'ям назвуть кораблi i мiста. Воно вже летить на крилах вiчностi Благословенний час, тiльки збiгає вiн надто повiльно.

Служник з дзигарями чипiв за хановою спиною, але хан волiв на дзигарi не дивитись.

Врештi прибiг захеканий гонець — один з тих, що ланцюгом простяглися уздовж Днiприща, то звiстка долетiла, як птиця.

— Гяури сплять. Лiд навколо сiчi не обрубаний. Яничари вже заходять до фортецi.

Хан зняв iз мiзинця персня, дав гiнцевi.

— Перейняти всi дороги до втечi. Оточити фортецю з усiх бокiв, щоб i дух не. вилетiв звiдти, — вже вкотре повторив слова Кепрюлю.