Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 99

Розвіяр усміхнувся. Маленький звіруїн примудрявся бути граційним, витончено-хижим, у найзвичайніших справах і рухах: він міг граційно ревіти, розмазуючи сльози, або хижо їсти кашу; тепер, чимось схвильований, хлопчисько був би схожий на статуетку з текучої бронзи. Ніздрі в нього дрижали, як у Яски, але малюк не був магом – він просто принюхувався до справжніх чоловічих запахів заліза і поту.

Розвіяр кивнув слузі, той підбіг із глечиком для вмивання. Дарунок нетерпляче підступив ближче. Розвіяр плюснув на нього водою. Звіруїн відскочив і фиркнув.

– Мама повернулась?

– Ні.

– Ходімо. – Відкинувши рушник, Розвіяр попрямував униз, під гору, до бокових воріт варти.

Дарунок ступав по гострих пружках скелі, перелітав з каменя на камінь, ніби прогулюючись по паркету. Жоден людський хлопчисько не міг би рухатися з такою грацією; дочекавшись, поки слуги відстануть, маленький звіруїн покинув кружляти й пішов поруч. Його голова досягала Розвіярового ліктя.

– Я зустрів твого сина в замку.

– Якого?

– Його звати Іміль. Він працює на кухні.

– А, – сказав Розвіяр. – І що?

Дарунок уповільнив ходу:

– Ти кохаєш маму?

Розвіяр подивився здивовано:

– Звісно.

– І батько її кохає?

– Авжеж.

– А…

Якийсь час Дарунок ішов мовчки, дивлячись під лапи, добираючи слова.

– Знаєш, маму всі бояться.

– І люблять.

– Це тебе бояться й люблять. А її просто бояться.

– І зовсім не так. Я боюсь її – і люблю.

– Ти?

Хлопчисько всміхнувся, але враз знову посерйознішав.

– Твій син, він… на тебе схожий.

– Я знаю.

– А я схожий на батька, – пробурмотів Дарунок.

Розвіяр спинився. Поклав долоню на маківку звіруїна, примусив подивитися собі в очі:

– Що сталося, Даре?

– Нічого… Розвіяре, я не твій син, а ти мене любиш! А він твій – і ти його… тобі байдуже. Чому?

Розвіяр задумався.

– По-перше, ти син чесного й славетного…

– Знаю! Звісно, знаю… Зате він – син володаря! Син володаря плаче в кутку за коморою…

– Він плакав?

– А що ж йому, сміятись?! – Дарунок тремтів від носа до хвоста.

– Його хтось образив?

– Ні. Не знаю. Але він кухарчук на кухні, і…

– Коли мені було стільки років, скільки йому оце, я був рабом, малий. І мій батько давно був мертвий. Але я не плакав.

* * *

Вони майже спустились до замку, коли по дорозі, що веде від дальньої копані, щодуху пролетів звіруїн із вершником на спині. Вершницею; Яска сиділа, вмостившись боком у сідлі, ухопившись за широкі плечі Лукса. Бризнули врізнобіч роззяви – жінка-маг із камінного замку мала недобру славу й сама її підтримувала. Лукс довгим стрибком пірнув у ворота й зникнув з очей. Розвіяр придав ходи.

– Коли в тебе заняття, Даре?

– Зараз. – Хлопчисько мав задумливий і навіть розгублений вигляд.

– Не треба спізнюватись. Іди.

Розставшись із хлопчиком, Розвіяр пройшов наскрізь один із середніх ярусів, затримавшись на хвилину, щоб напитись води з водограю в непримітній ніші. У чаші фонтана плавав маленький кораблик, зроблений з горіхової шкаралупи й квіткової пелюстки. Розвіяр торкнувся води рукою, кораблик захитався на дрібній хвилі. «Його звати Іміль». Тим краще, тепер він знає ім’я свого старшого сина… Як він обожнював Джаль, як божеволів і ладен був ризикувати життям, та що там – ладен був привласнити її і вмерти.

Він пригадав її жовту сукню й старанну усмішку. Шу-у-зна-скільки років минуло відтоді… Не так уже й багато, якщо міряти людськими життями… І от вона так далеко, що згадувати нецікаво. Чужа, мов намальована на полотні дешевими фарбами. Її просто нема.

Він залишив кораблик мокнути у фонтані й спустився вниз, щоб зустріти Яску та Лукса. Вони піднімались головними сходами, причому Яска спиралась на руку звіруїна, немов у неї не вистачало сил іти. Або не вистачало сил випустити його лікоть.

Вони побачили його одночасно.

– Я зробила, – сказала Яска замість привітання, її голос звучав ще нижче, ніж звичайно. – Я дещо зуміла, Розвіяре.

– Тобі треба відпочити, – скоро промовив Лукс. – Розвіяре, їй треба поїсти й відпочити, вона товклась там цілу добу, у цьому смердючому диму…

– Ходімо, – сказав Розвіяр. – Пообідаємо, і ти все розповіси.

* * *

Копань була прикрита згори залізним куполом. З багатьох труб шугав дим. Усередині, в червоному розпеченому мареві, никали люди у важкому багатошаровому одязі: кочегарили, перекладали яйця, поралися з механізмами.

Копань була глибока й звужувалася донизу. На стінах її, ярус за ярусом, гніздились вогнянки: старі, юні, здатні й нездатні нестись. Тут були личинки, дуже небезпечні, замкнені в клітки з загартованої й примовленої сталі. Яйця купами лежали в ґратчастих лотоках. Над усім цим височіла залізна стріла, схожа на колодязний журавель, зі сталевою колискою на ланцюгу.

– Приготувались! – прокричала Яска владним, майже чоловічим голосом. – Пішов!

Здригнулася стріла. Дзвякнув, натягаючись, ланцюг. Розвіяр мимоволі вхопився за край колиски. Працівники, що керували «журавлем», кректіли з напруги.

Колиска зіслизнула з краю помосту й захиталась. Розвіяр виявився повислим ніби над величезною піччю; робітники потроху відпускали ланцюг, і колиска спускалась. Яска стискала в руках пристрій, схожий на звичайний пічний рогач.

– Ти хоробра жінка, – сказав Розвіяр.

Ясчині очі блиснули з-під шолома:

– Ти тільки тепер дізнався?

Він усміхнувся під шкіряним заборолом. Колиска спускалася все нижче, все важче ставало дихати.

– Розвіяре, – Ясчина рука раптом узяла його за лікоть, – відмовся від походу на Мірте.

– Не чую.

– Чого тобі не вистачає? У тебе все є! Ти великий володар!

– Нічого не чути в цій тріскотні.

– Довкола повно землі, яку ти можеш узяти силою зброї! Землі й людей! Іди хоч на Камінну Стрілку, хоч у Череватий Бір… Відкрай шматок в Імперії! Якщо зовсім не можеш без цього… без війни.

– Ну й спека тут… Губи тріскаються.

– Золоті непідвладні магії. – Яска говорила дуже швидко, їхні шоломи дотикались. – Вони не програли на морі жодної битви. Маг може влаштувати шторм, буревій, але море – це не суша, Розвіяре, море збунтується все, із дна до неба, й маг потоне, а їхні кораблі – утримаються на плаву. Вони знамениті керманичі… Великі воїни. Я не знаю навіть, коли вони брешуть, а коли кажуть правду. Їх неможливо залякати. Це страшні люди…

– Дуже добрі, – вирвалось у Розвіяра.

– Вони не люблять гекса, але ніхто не любить гекса, Розвіяре. Золоті принаймні не людожери.

Він пригадав ніч на плоту й сувої з людської шкіри, які він палив, кидаючи у вогонь жаровні.

– «Пелюстка на воді,

Сідло моєї пам’яті.

У сідлі розпочну новий день,

І завтра сходить сонце»…

У ямі, де тріщав вогонь, тихих слів неможливо було розчути під шоломом, але Яска розчула.

– Ти хочеш помститися за себе? Чи за своє плем’я? Що і кому ти хочеш довести?!

Колиска спустилась майже до самого дна й спинилась, погойдуючись.

– Це тут, – сказала Яска геть іншим, діловитим голосом. – Дивись.

* * *

Вони піднялись нагору за годину. У Розвіяра розвалювалась голова від задухи та спеки, він, зітхнувши з полегкістю, стягнув із себе шкіряний шолом і жадібно взявся вмиватись. Довге Ясчине волосся було туго заплетене на потилиці; жінка перше напилась і тільки потім змила сажу з високих білих вилиць. Жестом відпустила слуг, і ті відійшли на достатню відстань.

– Ти задоволений?

– Так. – Він випрямився, дозволяючи краплям вільно бігти по щоках. – Яско, з такою зброєю ми непереможні.

– Ні, – випнула вона вперед нижню губу. – Ніхто не буває непереможним. Пам’ятаєш, що ти казав про магів: «Це зворотний бік могутності. Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати простих людей».