Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 100

– Ти запам’ятала? І пам’ятаєш досі?

– Так. Я ще пообіцяла тобі бути мудрою.

– Дотримала обіцянки, – усміхнувся Розвіяр.

Яска не відповіла на його усмішку:

– Мудрий утримав би тебе, Розвіяре.

Він обійняв її, як обіймав у юності. Притиснув до себе, погладив по голові. Торкнувся губами лоба. Вона обережно вивільнилась:

– Ти знаєш, що Лукс мені вірний? Що, крім мене, у нього нема жінок ні в замку, ні в Нагір’ї?

– Усі чоловіки так кажуть… – Розвіяр похлинувся фальшивою фразою.

Яска похитала головою, одразу нагадавши себе-дівчисько:

– Я маг, якщо ти помітив. Мені дещо відкрито… Лукс мене кохає все життя. А я кохаю тебе. – Яска підняла голову в небо, перемазане димами з труб над копанню. – Який не минає жодної гарненької спідниці. Який ніколи, ні разу в житті не зробив так, як я просила. А завжди чинив по-своєму… І коли ж похід, Розвіяре?

* * *

Посли від Імператора прибули на величезній білій криламі. Їх зустрічали стримано, але поштиво.

Послів було двоє – вичепурений чиновник, який ніс себе, як кришталеву вазу, і маг – відносно молодий, мовчазний чоловік. Чиновник зробив ласку й не привітався. Маг скинув очима на залу прийняття, і погляд його спинився на Ясці.

Жінка ледве помітно осміхнулась.

У присутності магів обоє перемовників – чиновник і Розвіяр – казали тільки правду. Чиновник висловив скорботу, Розвіяр висловив жаль; чиновник висловив стурбованість, Розвіяр висловив упевненість. Маги стояли лицем у лице, протинаючи одне одного поглядами. Обидва персні – бірюзовий і яскраво-жовтий – горіли на всю силу.

– Мірте? – перепитав чиновник. – Однак…

І подумав: проклятий гекса розіб’ється об міць Золотих, як глиняна чашка об мармурову стіну.

Дивлячись на нього, Розвіяр подумав, у свою чергу: якийсь час можна не чекати прикростей з боку Імперії.

Маги підтвердили щирість намірів обох сторін. Було підписано договір, багатослівний, на атласному папері. Після нищівної поразки в Нагір’ї, після гибелі мага, армії та крилам Імператор вимушений був зважати на нового сусіда – небезпечного, непередбачуваного, з незгідливими нагорами за союзників, із захопленим Фер.

– Мірте, – сказав чиновник, ніби міркуючи вголос. І подумав: після того як тебе розіб’ють, Імператор успадкує всі твої землі.

Дивлячись на нього, Розвіяр подумав: чекай, щасливцю.

Другого дня крилама відлетіла; крім чиновника й мага, на ній відбув сотник Бран, виряджений послом в Імперію. Сотника мали приймати з розкошами й пошаною, як імператорського родича; він же був покликаний стати заручником на той випадок, якщо Розвіяр порушить дане слово й потривожить кордони Імперії.

Прощаючись, Бран довго не зважувався обійняти Розвіяра, а потім усе-таки обійняв.

– Бережися, володарю.

– До побачення, Бране. Ти пробачив мені?

– Я не смію пробачати тобі чи не пробачати… Але бережися! Не принось більше жертви йому!

Розвіяр усміхнувся:

– Обіцяю тобі… що берегтимусь.

Розділ другий

У день від’їзду володаря в його великий похід Сонна, економка, відпустила молоденьких покоївок подивитись на процесію.

Кар’єру Сонни ставили за взірець сільським дівчатам, щойно взятим у замок: дивись-но, ще вчора стояла в натовпі біля воріт, а сьогодні вже й вислужилась. Двійню володарю народила, але її не відправили з дітьми в село, як інших: колишня служниця показала себе жінкою роботящою, хазяйновитою й кмітливою, тому інтендант Шлоп залишив її при собі.

Сонна була добра до покоївок, але при ній усе мало сяяти: і посуд, і скло, і підлога. Нероб на службі не терпіли; малолітні діти Сонни, хлопчики-близнята, у свої чотири роки вже були приставлені до роботи: змітали пил, змивали з віконних решіток послід чиркунів, бігали з дрібними дорученнями. Тепер обидва, ставши навшпиньки, дивилися вниз із балкона на урочистий виїзд володаря з замку.

Малюкам здавалося, що замок затопило. Людське море підступило до самих стін, різнобарвне, гомінке, схоже на святковий суп. Стрічками маяли прапори. Горіли під сонцем залізні шоломи, відполіровані до блиску, і на шоломах тріпотіло пір’я. Хтось у задніх рядах став підкидати капелюхи, юрба гомоніла й кричала, але війська стояли нерухомо, і між сталевими рядами тяглась доріжка порожнього простору: бруківка була чиста й блищала, як тисяча лисин.

Щось викрикували оповісники. Здається, вони повторювали весь час одне й те саме; хлоп’ята-близнюки, білошкірі й чорноволосі, ловили ґав, затамувавши віддих. Ось-ось володар вийде з брами й постане перед натовпом. Зараз.

* * *

Дарунок-Після-Лих, блідий після безсонної ночі, намагався стояти дуже прямо. Він був повністю споряджений, оперезаний своїми підлітковими мечами, до сідла кріпилися торби, сагайдак й арбалет. Лишатися спокійним було неможливо: просто перед ним стояли, мовчки дивлячись одне на одного, його мати і Розвіяр.

– Я хочу говорити з тобою, – пророкотіла жінка, і звук її голосу налякав Дарунка до холодного поту. – Хлопчику, вийди. Луксе! Сюди!

Дарунок не зійшов з місця. Запитально – й благаючи – глянув на Розвіяра.

– Вийди й будь готовий, – тихо сказав володар.

Дарунок позадкував до виходу з кімнати; двері поштовхом розчахнулись. Увійшов його батько. Скинув на Дарунка здивованим поглядом:

– Куди ти зібрався?

– Вийди! – гаркнула мати.

Дарунок не встиг отямитись, як опинився зовні, і двері зачинилися знов. У нього підгиналися лапи. Ніколи раніше він не чув і не бачив, як мати свариться з Розвіяром. Ще вчора він не повірив би, що таке можливе.

Ззовні ревів натовп і кричали глашатаї. Виїзд володаря затримувався; війська марширували на місці, щоб розім’яти ноги, і скеля під замком здригалась від розміреного гуркоту.

Він подивився на зачинені двері. Повернувся й пішов куди очі ведуть, бажаючи бути якнайдалі від кімнати, де вони сперечаються; утім, із Розвіяром не можна сперечатись. Він вершник.

Слуги й робітники або вибрались назовні, поглянути на хід, або висипали на балкони й прилипли до вікон. Спорожнілий замок, який хлопчик покидав, можливо, назавжди, здавався чужим і неправильним: Дарунка лякала зруйнована буденність. Вони йдуть на велику війну, у великий похід, не час думати про дрібниці на кшталт розсипаних по коридору горіхів чи кинутої на видноті кочерги…

Дарунок спинився біля джерела в ніші стіни. Там уже хтось був; схилившись над водою, мовчки стояв Іміль.

За останні декілька років він дуже виріс. Він зробився майже справжнім чоловіком, тільки вузькоплечим і надто тонким. Біла куртка кухаря сиділа на ньому мішкувато.

– Я йду в похід, – сказав Дарунок замість привітання.

Іміль подивився спідлоба:

– Тебе беруть?

Дарунок раптом злякався, що мама переможе. Вона ж маг; можливо, вона заворожить Розвіяра, зараз вони вийдуть із зачиненої кімнати, і Дарунку звелять залишатись?!

– Прощавай, – сказав він, пихато скинувши підборіддя. – Можливо, після походу здибаємось.

* * *

– Поки я жива, він не поїде, – прогарчала Яска. – Луксе! Чому ти мовчиш?!

Лукс глядів за її плече – туди, де в стрілчастій арці вікна зеленіли й біліли гори.

– Ах, він твій вершник. – Яска різко відкинула з обличчя волосся. – Тому ти мовчки дивишся, як твого сина, дитину, тягнуть у похід, який невідомо чим закінчиться?!

– Чому це вирішено тільки сьогодні? – тихо спитав Лукс.

Яска відвернулась від нього, кусаючи губи. Ставши навшпиньки, наблизила свої очі до глибоко запалих очей Розвіяра:

– Я не допущу. Він моя дитина. Я не допущу!

Розвіяр мовчав. Яска вдивлялася в його лице, незворушне, бліде, і все більше блідла сама. Розвіяр мовчав; жінка могла б звернути свій біль і лють на камінну стіну – стіна б проявила більше співчуття.