Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 98

Умирущий осміхнувся:

– Гекса гірші за щурів.

– Так, я знаю.

Розвіяр усівся на підлогу поряд з носилками, ніби зламаний раптовою утомою. Було холодно; далеко, в чистому басейні, плавали білі квіти.

– Розпаліть вогонь, – велів він, піднявши голос. За хвилину в каміні застрибали перші вогники полум’я. Освітилася чорна, укрита сажею цегла. Повіяло теплом; Розвіяр глибоко зітхнув. Умирущий дивився на нього знизу вгору, не зводячи очей.

– Ти дістав відповідь на своє питання, гекса?

– Так, але тільки на одне.

– Тобі мало?

– Так. Скажи мені ще раз, і я піду.

– Що… що ти хочеш знати, гекса?

– Хто такий Мідний король?

У Золотого застигла на губах осмішка.

– А-а-а, – прошепотів він. – Так… от що тягнеться за тобою… от що точить тебе зсередини. Згадай Гейла…

– Кого?

– Ти не знаєш… дикун. Гейл грав на набережних Мірте. Він грав, як море, як вітер, хмари… – Очі вмирущого затуманились. – Він грав музику, яка примушувала плакати й сміятись усіх, хто чув її. Я чув…

Він замовк. Розвіяр дожидався.

– Він приносив жертви Мідному королю, – іншим, сухим і важким голосом сказав Золотий. – Усі, хто приносить такі жертви… міняються зсередини, ростуть, стаючи величезними.

– Їх таких багато? Нас?

– Мало. Я знав тільки Гейла. Він був видатним музикою. А ти досягнув могутності, гекса.

– Що потім?

– Не стає чим жертвувати, – прошепотів Золотий. – Тоді вони спадають з глузду, і в божевіллі до них приходить Мідний король. І вони помирають, жадаючи самі себе пожерти. Гейл з’їв свої руки до ліктів…

– Це неправда, – вирвалось у Розвіяра.

– Правда. – В очах умирущого світилася тепер утіха. – Я задоволений, гекса, що перед смертю побачив твій страх. А тепер піди. Я бажаю померти гідно.

* * *

Він піднявся нагору, до себе, де остигла вже вода в діжці. Білі квіти так само плавали по поверхні басейну, і Сонна сиділа на краєчку, по-дитячи підібравши коліна до живота. Побачивши Розвіяра, вона схопилася, розквітла, але враз зіщулилась: він не відповів на її усмішку.

– Іди, Сонно. І хай віднесуть стіл.

Вона вислизнула геть, не піднімаючи очей з мозаїчної підлоги. Двоє безшумних слуг винесли стіл разом із нескуштованими стравами. Розвіяр скинув рушник з ручки крісла й усівся, зімкнувши долоні на животі.

Він більше не міг стримувати уяви. Перед ним поставали хвилі, що набігають на прибережне каміння, і силует піднесеного міста на видноколі. Він відчував запах пригорілої олії, бачив у світанковому небі кружляння іскор, схожих на птахів. Мідний королю, Мідний королю…

Навіщо, навіщо проклятий старий навчив його проклятого ритуалу? Ким він був, божевільний Маяк, до того як став божевільним?!

Менш ніж за годину в двері тихенько постукали: викритий шпигун, Золотий, що обманом проліз у замок, помер.

* * *

Хлопчик плакав, сховавшись за купою покрученого металу. Поряд працювала кузня, і в гуркоті ніхто не чув схлипів. Він був уже великий – доросліший за багатьох із тих, хто служив за кухарчуків на кухні, йому не годилося лити сльози з туги по дому.

Він просто не міг утриматись.

Серед юрби людей, серед метушні, гамору, безлічі нових обов’язків він розгубився. Не розумів порад, нерівно різав овочі, забував шкаралупу на горіхах і не раз уже був битий, але плакав не через це.

У завулку за кузнею громадились поламані гармати, блоки, обладунки, покорчені конструкції незрозумілого призначення. Сюди не можна було ходити, але хлопчик усе-таки пробирався: у напівмороку, у гуркоті кузні його ніхто б не знайшов. Якби він умер тут, згорнувшись калачиком на голій підлозі, на його труп наштовхнулися б випадково – за багато місяців. На цю думку сльози лилися ще рясніше.

Гуркіт першого молота припинився. Майже одразу замовкнув другий. Про щось перемовлялись ковалі. Хлопчик не розбирав їхніх слів. Він сидів, забравши коліна до живота, розчинившись у своєму горі, наче пучка солі в окропі.

– Гей! Ти чого?

Хлопчик схопився.

Спершу побачив смагляве обличчя під копицею скуйовдженого світлого волосся. Незнайомець виглядав з-за купи брухту, він був помітно молодший за кухарчука і головою нижчий. Потім він вийшов весь; кухарчук роззявив рота й поточився.

– Ти що, ніколи не бачив нагорів? – привітно спитав незнайомець.

У далекому гірському селі, де виріс хлопчик, про нагорів, тобто звіруїнів, розповідали казки.

– Бачив, – прошепотів він тоді, щоб остаточно не втратити гідності.

– Що з тобою? – знову спитав чотириногий малюк. – Хтось образив?

– Ні. – Хлопчик насухо витер сльози. – Просто пилюка. Тут запилено. Очі сльозяться.

– Ти теж полюбляєш сюди ходити?

– Теж? – Хлопчик розгубився.

– Я люблю перебирати тут залізяччя, – зізнався чотириногий. – Тут можна знайти справжній меч. Який був у битві, розумієш? Мої клинки занадто… з ними добре тренуватися, але вони прості.

– Твої клинки?

– Так… А ще тут є такі штуки, які взагалі незрозуміло навіщо. Ось ці зубчасті колеса, наприклад, якщо їх правильно дібрати – вони крутяться. Можна зробити механічного вояка, щоб у нього руки й ноги підіймались. Ти теж?

– Ні, тобто так. Я…

У цю хвилину знову загрюкотіли молоти, і розмовляти стало неможливо. Маленький нагір схопив хлопчика за рукав білої кухарської куртки й потягнув за собою. Хлопчик боявся, що їх помітять, але чотириногому щастило і він чудово знав замок: по вузеньких східцях, про які хлопчик уявлення не мав, вони вибрались на наступний ярус і залізли в нішу, де дзюрчало джерело.

Тепер маленький нагір роздивлявся нового знайомого – дуже пильно і з цікавістю:

– Як тебе звати?

– Іміль.

– У замку живеш?

– На кухні працюю, – зізнався хлопчик. – А ти…

Його раптом осяяло:

– Ти Дарунок?

– Дарунок-Після-Лих, – повагом виправив його звіруїн.

Іміль поточився:

– Твоя мати… чаклунка?!

І вмить він злякався власних слів. Але звіруїн не розсердився – він спохмурнів.

– Моя мама чарівниця, – сказав він, помовчавши. – А мій батько – великий воїн Нагір’я, Місячний-До-Речі. А його вершник, – голос хлопчиська затремтів з гордощів, – сам Розвіяр.

– Володар?! – пошепки перепитав кухарчук.

Нагір поважно кивнув.

– Він мій батько, – прошепотів хлопчик.

Слова зірвалися з губ раніше, ніж він устигнув їх стримати. Зелені очі звіруїна розширились, він відступив, готовий спалахнути:

– Брешеш!

Іміль мовчав, розуміючи, що бовкнув зайвого. Чотириногий Дарунок засопів, заново розглядаючи його бліде витягнуте лице, облямоване чорним прямим волоссям.

– Чесно? – Голос звіруїна впав. – А… хто твоя мати?

– Її звати Джаль. Вона служила в палаці – давно.

– Скільки ж тобі років?

– Одинадцять.

– Ого, – протягнув Дарунок із заздрістю.

Він витріщався так відверто, з такою жадібною цікавістю, що Іміль одвернувся. На очі знову мало не навернулись сльози.

– Я піду, – сказав він, проштовхуючи через горло клубок. – За мною… кинуться.

* * *

Він морив себе четверту годину без перерви. Дзвякали нагрудники, прогинаючись під ударами, лізла вата з роздертих захисних костюмів. Молоді вартівники вимучувалися раніше, ніж він розпалювався.

– Назад!

Його противник сидів на землі. Щойно Розвіяр збив його ударом у коліно, і тепер у хлопцевих очах стояв справжній жах: ніби він помилився під час бою. Ніби його зараз доб’ють.

– Уставай. – Розвіяр простягнув руку.

Хлопець піднявся, бурмочучи перепрошення. Розвіяр сперся на мечі; світ повільно обертався навколо осі, тихо дзвенів, наче мушля Німого Народу. По краях обсягу зору його заливало червоним.

– Розвіяре!

Він повернувся. Дарунок нервово переступав лапами на краю каменястого майданчика; його щоки горіли, хвіст нервово здригався.