Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 97

Розвіяр кивнув, вітаючи музик. За білою ширмою його чекала тепла вода, чисті рушники, пахощі, олійка, прозорий басейн для купання; служниця пустила по воді плавучі білі квіти.

Її звали Сонна. Вона була однією з тих дівчат, що годинами стояли на дорозі, чекаючи, щоб хоч здаля, хоч на мить побачити володаря. Хазяйновитий Шлоп помітив її в натовпі, милу і свіжу, і взяв на роботу – за одну тільки кашу, з випробним терміном. І Сонна витримала випробний термін; Розвіяра зворушувала її цілковита, самозречена відданість.

– Сьогодні білі? Чому?

– Сьогодні день Білого Сонця, володарю. – Вона всміхалася, щаслива, що він, нарешті, прийшов. – У нашему селищі.

– Що ж, у вас сонце щодня міняє колір?

– Не щодня. Але ростолисти квітнуть щодня по-новому. Ми фарбуємо сукні їхнім пилком.

Вона походила з дивного, дуже нечисленного народу, що жив на острові неподалік від порту Фер. На острові не обробляли землю й не пасли худобу: мешканці торгували ростолистом, дивовижною рослиною, з якої вмілий садівник міг виростити і дерево, і чагарник, і трав’янистий килим, і навіть цілий будинок.

За ширмою вели розмову два голоси – тонкий, надривний і глибокий, спокійний. Музик Німого Народу було так мало, що не всім удавалось почути їхню гру хоч раз у житті. Розвіяр приплющив очі; Сонна стягнула з нього чоботи й піднесла келех зі грайливим, прозорим напоєм із терпким запахом; це був відомий «арамер», що його виготовляли в Мірте й цінили на вагу розплавленого золота. Розвіяр, невибагливий до страв і напоїв, приохотився до напою Золотих і не мислив без нього своєї вечірньої трапези.

Сонна прийняла в нього з рук спорожнілий келех. У кутку кімнати накрито було стіл, язички полум’я торкалися залізних піддонів, під кришками з тонкущого скла тушкувалися страви з м’яса, риби, пряжених сирів і заморських овочів.

– Дай мені папір.

Він написав на аркуші мовою Німого Народу: «Сьогодні я хочу не думати. Зіграйте мені сонце в гілках». Сонна віднесла записку; музика стихла, запала тиша, потім тонкий голос зазвучав знову. Розвіяру привиділись швидкі крила в промінні глянцевого світла й зеленої тіні; Сонна взялась обережно його роздягати, потім принесла рушник, повний пари, витерла йому обличчя, груди, живіт; він глибоко зітхнув і вліз у гарячу діжку, занурився з головою, відчуваючи, як звично ниють шрами на зап’ястях…

У музику закрався фальш – на мить. Помилився молодший музикант; він ніколи раніше не дозволяв собі помилятись. Щось сталось.

Розвіяр випірнув. Музика стихла.

– Володар відпочиває! – прошепотіла комусь Сонна, незрозумілим чином примудряючись виразити в двох майже беззвучних словах обурення, потрясіння і небажання вірити власним очам.

– Прокляття знято, Луксе, – гучно сказав Розвіяр.

Відсунувши ширму плечем, увійшов звіруїн. Від нього пахло димом, світла борода стояла сторчма:

– Вибач. Мало часу.

Розвіяр нашорошився:

– Що сталось?

Лукс покосився на Сонну.

– Ступай, – м’яко сказав Розвіяр дівчині. – Дай знати музикам, що вони вільні до завтра.

Лукс дочекався, поки стихнуть кроки й щільно зачиняться двері:

– У замку взяли шпигуна.

Розвіяр помовчав. За один тільки останній рік у замку взяли півдесятка шпигунів, а скількох упустили – не злічити. Люди приходили зусюди, наймались на роботи, починали вивідувати й вивіряти, – сільським мешканцям і прибульцям з далеких місць усе було нове, звісно, у них розпалювалася цікавість…

Лукс опустив голову:

– У нього була ручна змійка. З наказу вкусила його й здохла.

Розвіяр насупився. Попередні шпигуни не поспішали вмирати, торгувалися за своє життя й не вирізнялись винахідливістю.

– Яска каже – він не піддається магії. Гленір зумів затримати діяння отрути. Тільки затримати. Помре за годину, можливо, раніше.

– То хто він?!

– Золотий, – виговорив Лукс. – Справжній Золотий з Мірте.

* * *

Людина лежала на дерев’яних носилках – у кімнаті варти, перед самим каміном. Горіло багато свічок. Яска сиділа за столом, перебираючи, своїм звичаєм, черепки в круглій чаші. Поряд стояв, опустивши голову, Гленір, замковий лікар. Камін лишався порожнім і холодним; Розвіяр поїжився, загорнувшись у плащ до самого носа. Після занурення в гарячу воду повітря в замку здавалось особливо зимним і вогким.

Він підійшов і схилився над тілом. Витягнутий череп, зовсім голий – напевно, людина натирала його шапинкою «безбородого гриба». Обличчя з грубими рисами поцятковане було шкірною хворобою – тільки придивившись уважно, Розвіяр зрозумів, що це хитре маскування, стійка фарба, що вміло ховає ознаки раси; недивно, що ні ремісники нижніх ярусів, ні вартівники на середніх не впізнали Золотого. У цих краях уродженець Мірте – рідкість.

Бронзово-смаглявий, вилицюватий, він дрібно тремтів, лежачи на своїх носилках. Його морозило. Лоб і щоки вкриті були плівкою холодного поту. Навколо шиї в’ялим намистом обвивалась дохла змія.

– Глен?

– Дуже сильна отрута, володарю. У нього не більше години.

– Яско?

Жінка знизала плечима. Вартівники, що наповнювали кімнату, намагались триматися подалі й від носилок, і від мага.

Розвіяр кивнув лікарю:

– Глене, спасибі. Іди.

Гленір уклонився і вийшов. Він був справді вправний, колишній раб, колишній шпигун, що таки вивчився улюбленої справи.

– Я прошу тебе теж піти, – м’яко сказав Розвіяр, звертаючись до Яски. – Не треба, щоб ти це бачила.

Яска підняла підборіддя:

– Коли тобі треба було, я катувала людей. Тепер – мої нерви занадто делікатні?

Розвіяр перевів погляд на Лукса.

– Ходімо, – звіруїн поклав руку на Ясчине плече. Та скинула його долоню одним недбалим рухом. Піднялась і вийшла, не озираючись. Розвіяр очима наказав Луксу йти за нею й повернувся до вмирущого. Той був цілком притомний, його великі, золотисто-карі очі віддзеркалювали вогники свічок.

– Тобі доведеться вмирати в товаристві гекса, – сказав Розвіяр Золотому.

Той здригнувся. Ковтнув. Розімкнув губи:

– Мені не хотілось би.

– Відповіси на декілька питань, і я піду.

– Відповім. – Умирущий спробував усміхнутись. – Мені нема чого від тебе приховувати. Не в твоїй владі поштовий нетопир, ти не владний над кораблями в морі, над течіями, над вітрами…

– Ось цей нетопир?

Розвіяр підніс до обличчя Золотого тушку поштовика з діркою від стріли, з розпечатаним листом, прив’язаним до лапи. Зіниці вмирущого розширились: це був удар, і удар жорстокий.

Розвіяр кивнув:

– Ти дарма помираєш, шпигуне. У Мірте не дістануть твого доносу.

Золотий силувано розсміявся:

– Виродокгекса, тебе рано чи пізно розмажуть, буде сама тільки кривава юшка від тебе разом з усіма твоїми планами… разом з чаклункою… Золоті зроду не підвладні магії. Тому твоя жінка нічого не змогла зі мною зробити, хоч і намагалась.

– Але ти живий досі.

– Я живий по своїй волі.

– Так хотів мене побачити?

Рот умирущого перекосився:

– Не бачити б тебе ніколи, виродку.

– Навіщо тоді кликав мене?

– Щоб сказати. Золоті – найдавніша раса… Нам перед смертю відкривається майбутнє. Я бачив…

Він часто задихав, вигнувшись на носилках, упираючись у дерево потилицею й п’ятами.

– Що ти бачив? – тихо спитав Розвіяр.

– …твою смерть. Вони… твої… всі стануть умирати перед твоїми очима, послизатись у крові на палубах твоїх кораблів… А ти стогнатимеш і скригатимеш зубами, дивлячись, як твоя надія йде на дно… Але ти не помреш. Море замулиться й очиститься, і Мірте піднесеться над ним – вічно. Слухай… У моїм видиві ти сидів на острівці, під маяком, голий, і вмирав роки, десятиліття, точений… черв’яком ізсередини… божевіллям. Корчився, й вив, і гриз свої пальці… дуже довго. Довше, ніж звичайно живуть люди.

У Розвіяра мороз пробіг поза шкірою. Він побачив острів Маяка й місто на обрії. Він почув ревіння полум’я над головою.

– Я знаю, що Золоті дуже добрі, – сказав він, помовчавши. – У своєму місті вони не вбивають навіть щурів.