Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 89

До першого снігу було вже шапкою кинути, з кожної щілини несло вогким, гнилим холодом. Якось увечері Розвіяр, як завжди, піднявся на вежу й знайшов на сходах дівчину-рабиню – вона трусилася всім тілом, нажахано дивлячись на зачинені двері, що вели до Ясчиної кімнати.

– Що сталось? – Він присів із нею поряд на сходинку. Дівчина втислась у стіну й благально захитала головою.

Стукнувши у важку стулку, Розвіяр увійшов. Яска ходила з кута в кут, скуйовджене волосся стояло сторч на голові.

– Я веліла тобі… – почала вона шиплячим, здушеним голосом і тут побачила, хто прийшов. Круто спинилась:

– Так, мій повелителю? Час читати про людожерські звичаї, дурні імена та про лютих безсилих богів?

– Повечеряй зі мною, – сказав він, подумавши.

– Це наказ?

– Так.

Він вийшов на східці й сказав тремтячій рабині:

– Накрий нам стіл. Унизу, де басейн.

* * *

Вони сиділи очі проти очей за щедро накритим столом. Крім юшки, яку кухарі варили для всіх, тут виявилось м’ясо ляскуна, копчене на рожні, сир і шкварки з ніжного сала печірки, глек із водою з джерела й пляшка вина.

– Наближається строк, ваша могутносте. Коли зніматимемо прокляття?

Яска випнула підборіддя:

– Коли буде завгодно володареві.

– Ти готова?

Вона дивилась мимо, в стіну за його плечем. Її лице, підсвічене знизу, могло тепер налякати не тільки дівчину-служницю.

– «Торкання до цієї води повні великого смислу, – він почав з того самого місця, де вони полишили читання вчора, – звичаї суворо приписують, кому, коли й за яких обставин дозволено заходити в Озеро чи навіть занурювати в нього пальці. Вода Плодючості здатна, за віруваннями, підсилювати бажання й очищати думки, надавати певності прагненням…»

– Я нічого не розумію, – перервала його Яска, і в її голосі було роздратування. – Я не розумію, що значить «надавати певності прагненням». Чим це може мені допомогти?

Розвіяр її не слухав. Перед очима в нього тулились рядки; він побачив гладку білу поверхню з розбіжними круглими хвилями. Ніби щось кинули в спокійну воду…

– Їх проклинали двічі, – пробурмотів він, дивлячись крізь Яску. – Володар усього лише торкнувся води перснем. Проклята річ уже лежала на дні. Її кинув Ранок-Без-Похибки, і матері стали родити дітей, як доведеться, порушився одвічний порядок… Але навіть Ранок не посмів довести прокляття до кінця. Побоявся… чи пожалів. А володар, бажаючи покори, звільнив прокляття… Яско, що лежить на дні?

– Я не знаю. Я не знаю, за що Ранок прокляв свій народ. Це жахливе прокляття за силою і… взагалі жахливе. Вода в озері непрозора, дно глибоке. І воно лежить на дні. Я не всесильна. Я…

Вона затнулась.

– Можливо, ти скажеш – «не можу»? – закрадливо припустив Розвіяр.

Вона різко підняла голову й уперше глянула йому в очі. Розвіяр усміхався. Його руки лежали обабіч тарілки; на зап’ястках червоніли свіжі шрами.

– Я можу говорити будь-що, – тихо промовила Яска. – Але що значать для повелителя мої слова? Повелитель скаже: «Я подумаю», і зробить так, як захоче сам. Нічим себе не виказавши. Повелитель може навіть збрехати, і я, маг, не відчую його брехні. Бо немає різниці між його брехнею і правдою.

– Дурниці, – сказав Розвіяр ласкаво. – Ну ти ж сама розумієш, яка нісенітниця.

– Повелитель уголос схвалить наш із Луксом план, а потім наплює на нього заради… ідіотської авантюри!

– Важливий результат. – Він торкнувся її долоні. – Якщо авантюра принесла плоди – значить, це був подвиг. Якщо подвиг провалився – значить, це була авантюра… Слухай, я хотів перепросити у вас із Луксом. Чесно.

Яска заплакала. Це сталось так несподівано, що він розгубився.

– Яско…

– Ти мене ні за що не маєш!

– Неправда.

– Правда! Тобі байдуже, ти бачиш тільки мету! Ти помреш з упертості, тому що так вирішив!

Досі йому здавалося, що він знає все і до всього готовий; він справді помирав, відроджувався, рятував і відправляв на смерть, а тепер великий маг ридав перед ним, і Розвіяр боявся сказати слово: здавалось, Яска зараз схопиться й утече, перекинувши стілець.

– А я не можу тебе змінити, твоє рішення – камінь… а моє – плювок… Так, я всього лише жінка! Я нічого не значу!

Він обійшов навколо столу й обійняв її. Вона ридала, як дитина, умиваючись сльозами й шмарклями.

– Іди до Шуу! Іди куди хочеш і роби що хочеш… І пусти мене, не займай!

Вона з запізненням стала пручатись. Тепер він тримав її й не збирався випускати, хоча її штовхани були вельми відчутні для ребер.

– У мене буде дитина! – прокричала вона, задихаючись від сліз. – Дитина! Твоя дитина!

З несподіванки він стис її сильніше. Вона скрикнула, шарпнулась і, пручнувшись, сильно вдарила його по обличчю.

Він розімкнув руки. Яска сунулась до дверей. Поглянула на свою руку, потім на Розвіяра; в її очах був жах.

– Пробач, – прошепотіла вона. – Я не хотіла… Пробач!

Її очі гарячково блищали, злітали краплі з мокрих вій:

– Ти надто видатний воїн для простої баби… Ти надто великий, Розвіяре, я не бачу твого обличчя… тільки якщо закинути голову…

Він мовчки став перед нею навколішки. Стис її мокрі, холодні долоні, губами наткнувся на перстень, і в цю мить затупотіли в коридорі швидкі кроки:

– Розвіяре! Зрада в замку! Бій…

* * *

Він узяв із собою меч гекса. Перебуваючи на самоті, без Лукса, він інстинктивно надавав перевагу «фамільній» зброї.

Вогкість, холод, запах диму й свіжого будівельного розчину; ударили по обличчю зелені гілки, що затягли балкон над середньою галереєю, кручені сходи ввірвались круто вниз. Він устигнув на розв’язку; на землі, під купою нападників, звивався Гінець-Під-Вечір, а Далекий Світоч, його чотириногий брат, зійшовся в близькому герці з Луксом.

Розвіяр вилетів на широкий майданчик перед відбудованою стіною, коли Лукс вибив зброю з руки родича і пазуристою лапою вдарив його по лиці. Голова звіруїна хитнулась, на щоці виступили криваві смуги, він присів на задні лапи; другий меч Далекого Світоча вже валявся під ногами вартівників серед камінного дрібняку, але, навіть беззбройний, чотириногий не думав здаватись – він кинувся на Лукса, випустивши кігті.

Два звіруїни зійшлись, шарпаючи один одному боки. Полетіла клоччям шерсть. Лукс приставив свій клинок до горла Світоча, і той завмер на землі, щосили луплячи хвостом.

– Розвіяре, – задихаючись, став доповідати Тарі-Колесо. – Вони хотіли втекти! Вони поранили Хропуна… Малюк і Рудий у тих у заручниках, а ці хотіли втекти!

– Обережніше, – завважив Розвіяр. – Якщо ви їх придушите – Малюкові й Рудому не буде добре від цього.

Гінець-Під-Вечір дивився на нього знизу вгору безумними, налитими кров’ю очима.

– Це порушення договору, – прогарчав Лукс. – Я навмисно приглядав за ними… І вгадав!

Його смугаста шкіра була скривавлена в кількох місцях.

* * *

Двоє заручників-звіруїнів, Гінець-Під-Вечір і Далекий Світоч, трималися в замку непомітно й тихо, стараючись не навертатись на очі Розвіяру. Якось він бачив, як нагори, сховавшись у боковій галереї, спостерігають за випробуваннями стінного арбалета. В обох були напружені, понурі обличчя: відродження потуги замку лякало їх.

– Розв’яжіть їм руки.

Тарі-Колесо повагався, але виконав наказ. У кімнаті з басейном забрали стіл; заручники стояли біля стіни, несвідомо шукаючи підтримки один в одного. Гінець-Під-Вечір відбувся в сутичці синцями й подряпинами, зате світла шкура його брата висіла клоччям: по ній жорстоко пройшлись пазурі Лукса.

– У нас лишився ще трилисник? – спитав Розвіяр.

– Я розпорядився, – крізь зуби озвався Лукс. – Уже варять.

Яска сиділа в кріслі, випрямивши спину. Неможливо було повірити, що зовсім недавно в цій самій кімнаті вона ревіла, як вітер у димарі: могутній маг поважно сидів, склавши руки на поруччя, і довгі рукави збіглись до ліктя, даючи волю бірюзовому каменю.