Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 90

Гінець-Під-Вечір дивився собі під ноги. Далекий Світоч, навпаки, шукав очей Розвіяра; його смагляве обвітрене лице когось страшно нагадувало, когось із давніх спогадів.

– Дякую, Тарі. Ідіть.

Вартівники вийшли. Розвіяр чув, як Тарі виставив чати в коридорі. Чудовий служака, подумалось Розвіяру. Хоча й молодий.

Він перевів погляд на Лукса. Той, відійшовши до світла, оглядав зброю, відібрану в утікачів:

– Який розумник лишив їм клинки? Який ідіот здогадався?!

– Я, – сказав Розвіяр.

– Молодець, – кинув Лукс крізь зуби.

– Луксе, ви не родичі з… – Розвіяр указав очима на Далекого Світоча.

– Ми брати. – Лукс дивився мимо. – Рідні. У дитинстві його поміняли на дівчинку. Віддали до іншої родини. Він другий по старшині… Гордість клану, двічі переможець Довгого Походу. – Голос Лукса звучав монотонно. – Короткий Танцюра весь змучився через те, що йому дістався я, а не Світоч…

– Розвіяре, я потрібна тобі? Ти їх допитуватимеш? – холодно спитала Яска.

Він подав їй руку, допомагаючи піднятись:

– Ти завжди потрібна мені, ваша могутносте. Але зараз перепочинь.

Стиснув її долоню. Обійняв за талію, на мить затримавши руку на її пласкому поки що животі. Жінка обмерла; Лукс уловив іскру, що проскочила між ними. На дні його очей щось змінилось.

Яска вийшла, велично ступаючи, піднявши підборіддя. Де вона навчилась так ходити, укотре здивувався Розвіяр. Звідки ця постава голови? Звідки плавкість у кожному русі? Він провів її поглядом, і Лукс провів її поглядом. І обидва бранці провели Яску поглядом – Гінець насторожено. Світоч – з гіркотою.

Двері зачинились.

– Далекий Світочу, – сказав Розвіяр, – якщо я зараз уб’ю Гінця, твого побратима і вершника, – ти підеш за ним у країну мертвих?

Гінець підняв голову. Світоч звузив очі, глянув спідлоба і став таким схожим на Лукса, що Розвіяр злякався.

– Так, – сказав Далекий Світоч.

Розвіяр витягнув з піхов меч гекса. Лукс помітно здригнувся. Гінець-Під-Вечір примусив себе стати рівніше. Світоч важко дихав, його боки надимались і спадали.

– У вас є дружини? – спитав Розвіяр.

– Так.

– У вас є діти?

– Ні, – з ненавистю виплюнув Гінець. – Ти знаєш чому.

– Навіщо ви вирішили зламати домову? Зламати мій успіх, який я добув ціною своєї крові?

Розвіяр говорив, погладжуючи темний, без проблисків клинок.

– Ми не відповідатимемо тобі, – скоро сказав Гінець. І в ту ж мить слова линули з нього, ніби прорвавшись: – Тому що ти ворог! Ти… У тебе… Ти оманою випрохав собі перерву… щоб відбудувати, і наші старійшини повірили тобі! Вони не знають, що ти таке, ти обдурив їх! Арбалети… машини… вогнянки! Вони не бачили цього, вони не знають, що тут відбувається!

Далекий Світоч мовчав. Розвіяр відчував його погляд; якщо очі Гінця метались по кімнаті, не зупиняючись на обличчі Розвіяра, то Далекий Світоч дивився прямо, ніби чекаючи відповіді.

Гінець нарешті усвідомив, що говорить сам у тиші, говорить без принуки й не може зупинитись. На превелику силу він примусив себе замовкнути. Закашлявся.

– Про що ти хотів мене запитати, Світочу? – Розвіяр усівся в крісло, поклавши на коліна меч гекса.

– Навіщо ти це зробив? – просто спитав звіруїн. – Чому не прийшов з військом і з вогнянками? Чому прийшов… як прийшов? Це ж випадковість, що тебе не вбили. Я сам кілька разів тримав тебе не стрілі… тримав напевно.

Лукс затрусився. Закусив губу. Глянув на Розвіяра з докором. Відвів очі.

– Усе випадковість, – сказав Розвіяр. – Випадковість, що вас народилося троє чотириногих в однієї матері. Випадковість, що дівчинка-гекса не загинула в лісі. Випадковість, що моя стріла вбила мага. А може, не випадковість?

Він дивився в очі Далекому Світочу. Той поточився назад під цим поглядом.

– Ти тримав мене на стрілі, але не вистрілив. Що втримало твою руку?

– Не знаю. Може… я подумав…

– Я знаю. Тебе втримала моя воля. Тому що це я хотів зібрати всіх воїнів, які шанують старий закон, в одному місці. І говорити з ними так, щоб вони слухали. Я це зробив, Світочу. А ти – що хотів зробити ти?

Звіруїн обхопив себе за плечі тим жестом, який Розвіяр багато разів бачив у Лукса.

– Зрадити мене? Зламати домову? – м’яко провадив Розвіяр. – Назавжди погубити свій народ?

– Чому ти говориш з ним, якщо я – вершник? – процідив Гінець-Під-Вечір.

– Тому що він мене слухає. А ти – ні.

– Ти чаклун. Ти плутаєш мізки. Ти збиваєш із пантелику. Чому ми тебе не застрелили одразу!

– Заткнись, Гінцю, – прогарчав Лукс. – Ще хоч слово, і я твій брехливий язик на руку намотаю!

– Тихо, – мовив Розвіяр. – Далекий Світочу, ти брат Лукса, а значить, мій брат. Гінець-Під-Вечір, ти брат Світоча, а значить, мій брат теж. Хто з вас може відповісти: за що Ранок-Без-Похибки прокляв свій народ?

Ніхто, навіть Лукс, не сподівався такого питання. Далекий Світоч насупився. Лукс, звузивши очі, втупився у Гінця-Під-Вечір, а Гінець – так видалося Розвіяру – здригнувся.

– Він був маг і повстав проти законів, – по довгій паузі сказав Далекий Світоч.

– Чому? – Розвіяр усе ще дивився на Гінця.

– А як може маг бути рабом? – з несподіваною злістю спитав Лукс. – Зі слідами від острог на боках?

– Він убив свого брата, – сказав Далекий Світоч, дивлячись у підлогу.

– А ти, Світочу, ніколи не хотів убити Гінця?

Молодий звіруїн хотів відповісти одразу, але затнувся.

Декілька хвиль побратими дивились один на одного.

– Ти шукаєш пояснення, якого нема, – похмуро сказав Лукс. – Він був маг, от і все. Нам ніколи не зрозуміти магів.

– Дурня. Яска маг, але я розумію Яску… наскільки взагалі чоловік може зрозуміти жінку. А ти?

– У мене була сестра, – раптом сказав Гінець-Під-Вечір, і Лукс, який поривався щось відповісти, затнувся.

Гінець-Під-Вечір дивився в підлогу.

– У дитинстві я чув од неї… а вона підслухала розмову матері з бабкою. Вона…

– Що? – не витримав Розвіяр.

– Про це… не можна говорити, – пробурмотів Гі-нець. – Приносить нещастя. Не можна говорити вголос.

Розвіяр приплющив очі. «Плодючість для них – здатність самки приносити дитинчат, а найстрашнішим злом, про яке не можна говорити вголос, уважається…»

– Безпліддя, – пошепки сказав Гінець.

Його карі очі гарячково блищали на зрошеному потом обличчі. Стояла сторч коротка темна борода.

– У нього… Ранку… і в його брата було дві дружини. Одна з них… не народила жодної дитини протягом п’яти років. Її…

– Її принесли в жертву Озеру. – Розвіяр, не втримавшись, узявся за голову. Йому привидівся чорний пліт з підвішеною до поперечини жіночою фігуркою; він побачив закинуте обличчя Яски. – Шуу… Богиня Воф… Як я тільки…

– Чому ніхто не знає, а ти знаєш? – жорстко спитав Лукс. – Чому ніхто не знає того, що ти розповідав? Адже всі пам’ятають ім’я Ранку-Без-Похибки?!

– Моя бабка повитуха. – Гінець потер долонею лице. – Тоді вона була зовсім молода… Вона бачила жертвоприношення. Відтоді, як перестали народжуватись діти, вона поклялась Озеру, що мовчатиме, поки не прийме немовля… Відтоді не сказала ні слова.

– І це теж випадковість? – тихо спитав Розвіяр.

Ніхто йому не відповів. Кілька хвилин спливло в тиші.

Потім Розвіяр піднявся. Уклав меч у піхви. Відчинив важкі двері, гукнув у темряву коридора:

– Пропустіть їх. Нехай ідуть.

* * *

Другого дня повернувся Гленір, колишній раб, засланий шпигувати в порт Фер. Дівчина, що прислужувала в замку, побачила його перша – вона прала біля річки; кинувши білизну, рабиня кинулася Глену назустріч і довго бігла, спотикаючись, збиваючи ноги.

Білизну ледь не віднесло потоком. Інтендант Шлоп був незадоволений і пробачив рабині тільки з особистого прохання Розвіяра.

Глен був худющий, битий життям, але дуже бадьорий. Розвіяр розмовляв з ним на балконі володаря – де буйно розрослись кручені рослини, де відкривався прекрасний краєвид на ущелину. Глен не знав про двох інших шпигунів, посланих Розвіяром, але з його розповіді стало зрозуміло: обидва загинули, невідомо як і де. Хап не повірив їм, подумав Розвіяр.