Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 88

Дозорець помітив їх і подав знак. Нагори скупчились, не виймаючи клинків, але готові зробити це в будь-яку хвилину. Вартівники вишикувались у бойовому ладі: поява звіруїнів значила для них негайну сутичку.

– Усім сховати зброю. Ми уклали союз із нагорами. Військовий союз проти Імперії… – він говорив дуже тихо. Вартівники, що стояли ближче за всіх, передавали його слова товаришам. Наростав гомін, нерішуче спускались клинки.

– Мені потрібні двоє доброхотників – хто піде заручником у Нагір’я. Двоє звідти залишаться в нас. Хто хоче?

– До звіруїнів?!

Розвіяр нікого не міг винуватити – надто швидко мінялася доля, надто кривавою була спільна історія нагорів та мешканців камінного замку. Сам він не міг посіяти в своїх людях звичайну певність – сидів у сідлі, майже непритомніючи. Вартівники були розгублені.

– Я піду, – сказав сотник Бран. Розвіяр спершу не розгледів його на майдані перед замком.

– Не ти. – Він хитнув головою і ледь упорався з запамороченням. – Не ти, сотнику, ти… – Він замулявся, вигадуючи причину. – Ти мені потрібен тут.

Вершники-звіруїни, ставши колом – спина до спини, – насторожено дожидались, поки закінчиться ця сцена.

Вартівники оговтались від потрясіння. Ступили вперед одразу троє; Розвіяр очима вибрав двох, наймолодших.

– Малюк і Рудий. Дякую. Я… – Він затнувся. Охітники гляділи на нього щиро й прямо. – За мною не стане, – вимовив він, відкашлявшись. – Я не збираюся зраджувати союзників. Ви в безпеці.

Декілька хвилин пішло на збори й прощання. Розвіяр тримався за Луксові плечі. Той не дивлячись накрив його руку своєю долонею.

– У замку залишаться Далекий Світоч і Гінець-Під-Вечір, – сказав Розвіяр.

– Чому вони? – тихо спитав ватаг загону звіруїнів, підстаркуватий вершник у рідкій сивавій бороді.

– Чим вони гірші за інших? Старійшини згодились.

– Якщо ти будеш їм мститись…

Розвіяр круто повернув голову. Знов потемніло перед очима.

– Поки вони заручники, не загублять ні волосинки. А потім… подивимось.

Уже заходячи в замок, він мимохідь сказав сотнику Брану:

– Пробач. Вони впізнали б тебе. І хто-небудь, не втримавшись, пристрелив би. А мені потрібен мир.

* * *

Ледве отямившись, він викликав Яску. Вона прийшла, дуже пряма й стримана, поли її чорного плаща мели камінну підлогу. Кисті рук ховалися в широких рукавах.

– Що ти хочеш мені сказати, повелителю?

– Ти лютишся? – спитав він, помовчавши.

– Ні. – Вона стала ще пряміше, хоч це здавалось неможливим. – Я прийшла вислухати твої розпорядження.

– Сядь, будь ласка.

Вона опустилася на край дерев’яного крісла.

– Що з твоєю рукою? Що з перснем? Ти… тебе не поранило?

Вона дивилась на нього страдницькими й водночас холодними очима:

– Нічого. Я вперше дізналася… відчула на мить, що таке сила ворожого мага. Він не став нападати. Відбив мою атаку й увів ланку.

– Він сильний?

Кутик Ясчиного рота смикнувся.

– Досить поки про це, – рівно промовив Розвіяр. – Ти уявляєш собі, як зняти прокляття?

– Ні. Мене ніколи… Я маю подумати.

– Скільки часу тобі буде треба?

– Я не знаю. – Її голос змінився, з крижаного зробившись просто нервовим.

– У тебе ж є перстень, – м’яко нагадав Розвіяр.

Яска помовчала, закусивши губу.

– Прокляття сидить не в персні. Там інша річ.

– Що?

– На дні озера є… Лежить певна річ. Вона проклята. Вона на дні.

– Ти можеш її знайти?

– Якщо треба, зможу. – Яска вперше відвела очі. – Спробую.

– Що це?

– Не знаю! – Вона мимоволі сіпнула плечима. – Я ніколи нікого не проклинала.

– Підбиймо підсумок. – Розвіяр узявся загинати пальці. – Імперський маг дуже сильний. Він безкарно може літати над Озером. На дні озера лежить певна річ, яку треба знайти, витягнути й зняти прокляття… Усе це треба зробити до першого снігу згідно з нашим договором зі старійшинами. Що ще?

– Це все. – Ясчині очі знову застигли, перетворившись на дві крижинки.

– Не все, – зітхнув Розвіяр. – Ти маєш зло на мене.

– Ти мій володар. Як я можу мати на тебе зло?

Він глибоко зітхнув. Кімната закружляла перед очима. Він мав пояснити їй… Мав розтлумачити те просте, що й дитині зрозуміло: магія не всесильна. Загрози – теж. На могутнього мага знайдеться надмогутній. Союз, укладений під страхом вогнянки, проживе три дні й три ночі. Вона зовсім не знає звіруїнів… дарма що спить із Луксом.

Розвіяр мигнув. Зайві думки; так, вона не знає звіруїнів. Навіть Лукс не розуміє звіруїнів так, як розуміє їх Розвіяр.

– Не маєш зла, то й не злостись, – вимовив він, змагаючись зі слабкістю. – Візьми книгу, «Хроніки нагорів». Почитай. Її читав володар перед походом. Можливо, ти зможеш зрозуміти…

– Я не вмію читати, мій повелителю.

– Тоді я тобі почитаю, – сказав він, помовчавши.

– Як буде завгодно повелителю. Я можу йти?

Вона підвелась – чорна, пряма і нестерпно відчужена.

– Іди.

За нею зачинилися двері.

* * *

Будівники закінчили план нового будівництва.

Запрацювала лісопильня, перетворюючи колишній пліт торговця Ремиша на сволоки, дошки, станки та козла. Робота в кузні йшла день і ніч – кувались цвяхи, інструменти, наконечники для стріл, кільця до ланцюгів, ножі й обручі для бочок. Лягало каміння в муровання; укладались колоди в приготовані для них стійки. Камінний замок обростав дерев’яними прибудовами, і внутрішня оздоба нижніх ярусів складалася майже з самого дерева.

Варта випробувала нові стінні арбалети й метальні машини. Розвіяр дожидав новин із Фер і побоювався нової атаки горлорізів. Ні сподівання його, ні побоювання поки що не підтверджувались.

З гірських поселень прибували череди. Обережно навідувались пастухи – іноді наймались на роботу, на день чи тиждень, і повертались із в’язанкою дерев’яних трісок за спиною – наближалася зима, а гори небагаті на паливо. Охочих дістати роботу ставало все більше; рогачі, яких у замку не було чим годувати, розповзлись по горах – їх віддавали в користування селянам майже задарма.

Повернувся інтендант Шлоп. Він ховався в Кипучці весь цей час, змарнів, постарів, але завзяття не втратив. Розвіяр не сподівався від себе такої радості, побачивши старого жовчного інтенданта; Шлоп узявся виконувати свої обов’язки, і скоро робітники в замку навчилися здригати на самий звук його голосу.

Яска погано почувалась. Вона ще більше схудла, поблідла, перестала всміхатись. Вечорами Розвіяр навідував її в її кімнаті, у вежі. Яска лежала в постелі, а він, походжаючи од вікна до каміна, напам’ять читав їй «Хроніки»; на жаль, ставало його ненадовго – по кілька сторінок за вечір. Сили повертались набагато повільніше, ніж він сподівався; ребра боліли, він носив тугу пов’язку й ледве міг рухатись. Порізи на руках затягнулись, але запаморочення та слабкість нікуди не ділись.

З Нагір’я приходили вісті: патрулі на криламах розгулювали, як у себе вдома, над кожним клаптем багатострадної землі Нагір’я. Племена, покірні Імперії, демонстративно порушували споконвічні заборони: самогубство, найстрашніший гріх перед обличчям богів, стало для молодих звіруїнів чимось на кшталт забави. Вершник і його брат із клану Громовиці розбилися, стрибнувши разом з високої кручі. Десять молодих воїнів грали, кидаючи жереб, насипавши отрути в одну склянку з десяти. На вільних територіях щодня відбувалися перестрілки. Надія, посіяна Розвіяром, повільно гасла без підкріплення. Серед нагорів росли страх і відчай.

Розвіяр розраховував, що з часом Яска пом’якшає, але все йшло геть навпаки: з кожним днем вона ставала все мовчазнішою й похмурішою. Вона могла годинами сидіти, дивлячись на перстень. Вона могла бродити по замку, нічого не помічаючи, бурмочучи собі під ніс; люди шарахалися з її шляху. Дівчина-рабиня, приставлена до Яски за прислугу, боялась її все сильніше.