Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 87

Аж зробилося тихо. Розвіяр не зрозумів, чи це його слова примусили юрбу замовкнути, чи хтось зі старійшин подав знак, чи, можливо, він оглухнув.

– Імператор могутній, але не всесильний, – заговорив він у цій новій тиші. – Уявіть, до вас прийшов би новий володар камінного замку. Уявіть, він запропонував би вам воєнний союз. Разом – проти Імператора. За споконвічний лад. – Розвіяр майже шепотів, і якби не тиша, що запала на березі, його ніхто не почув би. – Що б ви відповіли? Відмовились би й умерли в ганьбі? Чи погодились би – і вийшли б на битву?

– Хто він? – спитали в задніх рядах. – Хто він такий?!

– Прокляття Ранку-Без-Похибки можна зняти. – Йому здавалося, що кров пішла в озеро вся, до краплини. Він не відчував своїх рук і ледве міг ворушити губами. – У замку є маг. Він зніме прокляття. Вірте мені.

– Брехня!

– Він бреше, не слухайте його!

– Чужинець! Як можна вірити чужинцю!

– Ранок-Без-Похибки не був чужинцем – і що він скоїв з вами? А я вершник. – У Розвіяра все пливло перед очима, і берег, і біла вода, й обличчя. – Я не брешу. Мої слова може підтвердити мій побратим, нагір, Місячний-До-Речі.

– Місячний-До-Речі мертвий!

Жінка в чорному головному уборі ступила вперед, зімкнувши перед грудьми довгі, ніби пташині, пальці:

– Він мав померти! Його місце – в могилі вершника та брата!

– Він живий, – прошепотів Розвіяр. – Я вирішив за нього. Я його вершник. Він живий.

Знов загула юрба. Вирвався молодий голос:

– Брехня! Я бачив Лукса мертвим!

– Заткнися, Гінець-Під-Вечір! Засунь собі у вухо свій брехливий язик!

Ремство ніби відрізало ножем.

Непритомніючи, обливаючись власною кров’ю, Розвіяр устигнув побачити, як крізь юрбу пробивається хтось кудлатий, чотириногий, з блискучими клинками напоготові:

– Ти бачив мене мертвим?! То подивися ще раз! І повтори, дивлячись в очі!

– Не смій, – прошепотів Розвіяр.

Він побачив, як зі спини Лукса зістрибує жінка в чорному плащі. Як здіймає руку з бірюзовим вогнем на пальці, як у юрбі розходиться сум’яття. Як Лукс рветься до берега, як відкидаються з його шляху молоді та старійшини. Як він кидається до води, якої ніхто з його одноплемінців не зважувався доторкнутись, і кидається до жертовного плоту – біла хвиля розходиться перед його грудьми.

І не втримавшись на краю темної ями, Розвіяр зіслизнув-таки в забуття.

Розділ шостий

Крилами йшли на великій висоті, недосяжні для стріл. Скупчення звіруїнів на берегах озера Плодючості не минулось непоміченим. Птахів було три.

– На одній з них маг, – сказала Яска.

Нагори раз у раз хапалися за зброю, але імператорські вартівники не нападали – просто кружляли в високості, тримаючи звіруїнів у напрузі. Лукс часто ковтав і поглядав то на небо, то по боках, побоюючись нападу, щохвилинно чекаючи стріли. Розвіяр відчував, як піднімаються й опадають косматі боки, як скажено стукає серце; Яска сиділа на землі, склавши долоні, ніби вогнянка – крила. На пальці в неї горів бірюзовий камінь.

Розвіяр лежав, притулившись до спини звіруїна, не відчуваючи рук, перетягнутих стрічками тканини. Лукс тримав перед його губами келех із густим терпким напоєм. Темніло перед очима від кожного руху, Розвіяр не міг говорити, але відсьорбував із келеха і все-таки говорив. Вожакам і старійшинам доводилось низько схилятись над ним, щоб розчути – а вони ловили кожне слово.

Двоє молодих, які захопили Розвіяра напередодні, – вершник та його брат, – держались поряд, дуже близько. Вони не розуміли, що відбувається. Метушня, що знялась навколо бранця, лестила їм – і лякала. Чотириногого звали Далекий Світоч, його вершника – Гінець-Під-Вечір. Вони тримали напоготові свої клинки – чи то побоюючись Розвіяра, чи то сподіваючись, що ось-ось прозвучить наказ: «Убити».

Жінка у високому головному вборі, з густою сіткою, що закриває лице, з довгими, ніби пташиними пальцями, стояла осторонь. Дібравши хвилину, коли розмова перервалась – вожаки глибоко задумались, а Розвіяр замовк, збираючись із силами, – вона підійшла до Лукса. Сітка на її обличчі тремтіла від дихання.

– Коли ти був у царстві мертвих, ти бачив Короткого Танцюру? Що ти сказав йому?

– Я не був у царстві мертвих, мамо. – Лукс ледь відсунувся. – Але коли буду – знайду що сказати.

Жінка повагалась. Обличчя її не було видно; вона простягнула суху, тонку руку й торкнулась Луксового лоба.

Лукс обмер.

– Тепер нема закону, Місячний-До-Речі, – вона провела долонею по його волоссю. – Тепер кожен умирає сам-один…

– Це краще, ніж здохнути всім разом, – похмуро повідомив Лукс. – Але ми житимемо довго.

І примружившись, поглянув у небо, де все ще кружляли крилами.

– Звели своєму магу показати перстень, – звернувся до Розвіяра однорукий ватаг.

Яска повільно, велично підняла руку, піднісши камінь майже до самого обличчя нагора. Старійшини довго мовчали. Чи це бірюзовий відблиск робив їхні обличчя застиглими, восковими, чи впізнання персня, що колись належав Ранкові-Без-Похибки, примусило помертвіти – але мовчання тривало довго, і ніхто з нагорів не сумнівався в тому, що бачить.

– «Кажуть, він створив і прокляв якусь річ…» – почав Розвіяр і зрозумів, що беззвучно роззявляє рота. Тоді він кивнув Ясці. Та заговорила, ніби читаючи книгу вголос:

– Ранок-Без-Похибки створив і прокляв цей перстень. Коли старий володар торкнувся перснем води, прокляття ввійшло в силу. Я маг, і я зніму прокляття.

– Зараз?! – одностайно спитали кілька голосів.

Яска розгублено поглянула на Розвіяра.

– А гарантії? – Він спробував усміхнутись. – Хто дасть мені слово, що нагори, звільнившись від прокляття, не відплатять мені злом?

– Рада вождів дасть тобі слово, – почав однорукий, але Розвіяр уже дивився вгору: птахи спускались.

– До бою! – крикнув хтось із вождів.

– Вони наважились, – пронеслось у натовпі. – Священне озеро… Спаплюжити…

Берег наїжачився стрілами. Лукс обережно поклав Розвіяра на пісок і став над ним, прикриваючи згори.

Яска стиснула в кулак руку з перснем. Стиснула губи; він глядів на неї знизу вгору, її лице здавалось перевернутим і через те трохи страшним.

Яска різко, глибоко зітхнула. Зажмурилась. Із персня вирвалось тонке, як нитка, бірюзове світло й пішло в небо, ввіткнулося в хмару поряд з криламою, і птах, спорснувши крилами, зненацька повалився на бік. У ту ж мить Яска скрикнула й кинулась угору, ніби її сильно смикнули за руку. Небо загуло, як від далекого грому, підбита крилама виправилась над землею, і декілька стріл, пущених нагорами, пролетіли мимо. Крилами трійкою пішли за обрій, і тільки тоді землі сягнуло, невагомо злинаючи, величезне біле пір’я. Одне впало зовсім поряд із Розвіяром.

Нагори ревіли, стрясаючи зброєю; у тому, що сталось, вони побачили перемогу й добрий знак. Яска стояла, гордо скинувши голову, як і годиться великому магу. Один тільки Розвіяр бачив, що ліва її рука судомно стискає праву й що світло персня потьмяніло.

* * *

Він повертався в замок, майже лежачи в сідлі, притулившись до Луксового плеча. Угоду вкладено – до першого снігу; Яска ступала поряд, а на відстані держались п’ятеро звіруїнів із вершниками – спостерігачі й майбутні заручники. Угоду вкладено; володар замку, який добровільно віддав себе в жертву Озеру, його могутній маг і його побратим, що повернувся з країни мертвих, стали героями пісень ще до того, як союз Нагір’я та Замку було скріплено водою на священному березі.

Вони поверталися, все поглядаючи на небо. Двічі помічено крилатий патруль – на видноколі, над горами. Яска мовчки роздувала ніздрі. До самого замку між нею, Луксом і Розвіяром не мовлено ні слова.

У товаристві звіруїнів вони спустились по схилу ущелини. Розвіяр побачив, що роботи ведуться, як і раніше, що камінні завали зріділи, а зруйнована стіна, навпаки, підросла. Він побачив тимчасові дерев’яні хатки на місці табору й дими над нижніми ярусами. У нього стало легше на душі.