Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 83

Вона не слухала, жадібно нюхаючи повітря.

– Скажи, як загинув маг, якого привели з собою звіруїни? У дні облоги? Коли був живий попередній володар?

Розвіяр поглянув на далекі гори за ущелиною. Майнула тінь крилами в розриві хмар.

– Його вбив ти. – Голос у Яски звучав урочисто. – Тому тобі скорився замок. Він простив тобі… те, що ти зробив потім.

Розвіяр утомлено заплющив очі. Побачив темряву – і світло, що пробивалося згори. Прекрасне, тьмяне світло.

– Тобі не холодно, Яско? Може, принести ще води? Або вина, чи поїсти?

– Не тепер. – Вона відвела волосся з лоба, яскраво блиснув перстень. – Іди, у тебе багато справ.

* * *

Він спустився в залу варти. Сотник Бран спав чи вдавав сон. Розвіяр довго ходив з кута в кут, ворушачи губами.

Вітер переміниться, і в Імперії дізнаються, куди поділась бунтівна дівчина-маг. Згадають грозу, що вигубила ланку ватажка Корунха. І не будуть безтурботні. Серед книжок небіжчика володаря зберігається трактат «Про магів», що його переписав колись Розвіяр; «Сила будь-якого мага вичерпна. Як велет, що рухає гори, рано чи пізно впаде від утоми – так могутність поступиться безпорадності і винні будуть старість, знесилля або талан суперника».

А тим часом Хап запідозрить недобре. У нього напевно є шпигуни в Кипучці. Хап молодший і рішучіший за Новка; у світі нічних баронів перемога дістається не задарма, не випадково й не кожному.

Розвіяр стиснув кулаки. Він відчував себе сліпим; йому потрібен розвідувач, спроможний розповісти, що відбувається у Фер. Йому потрібні вісті, бодай якісь, із Нагір’я: що відбувається? Які клани продовжують боротьбу, які скорились? Де збудували вежу? Хто в ній сидить? Скільки вартівників служить наміснику Імператора в Нагір’ї, скільки в них крилам?

Голіруч не вичерпати колодязя. Розвіяр може скільки завгодно тасувати людей, але їх замало. Замало, і кругом вороги, і війна може початися сьогодні, завтра… зараз.

– Розвіяре.

Він спинився. Сотник Бран глядів на нього знизу вгору – запаленими очима:

– Мідний король… я чув ці слова. Він… володар… казав, ніби сам із собою… Я якось запитав, що це значить. Він засміявся й відповів… що це дитяча лічилка. Я зрозумів, що не слід більше питати.

Розвіяр помовчав.

– Мідний король – невідоме божество, якому приносять жертви, – сказав він нарешті. – Поклавши на вівтар щось дороге, людина дістає подарунок. Це не можна помацати, це не ззовні. Це всередині.

– Володар…

– Я був йому по-справжньому дорогий. Він вирішив принести в жертву – мене.

Сотник Бран поворушився.

– Звідки ти знаєш? – прошелестів ледь чутний голос. – Про… це?

– Вичитав… в одній книзі, – збрехав Розвіяр.

– У книзі, – сотник повторив слова, ніби зважуючи їх на язиці. – А ти…

– Що?

Сотник важко дихав:

– Не треба… не треба цього робити. Це магія давня, страшна… нелюдська. Це чужа магія…

– Я знаю.

– Цього не можна робити, це губить…

– Я знаю.

– Це загубило… його теж.

– Це його звеличило.

– І загубило.

– А хто безсмертний?

Після цього дуже довго в залі варти не було вимовлено ні слова. Розвіяр ходив і ходив, і протоптав доріжку на пилявій підлозі. Завивав вітер у віконних отворах. У тиші замку, глибоко внизу, працювала кузня.

– Розвіяре…

Він знову спинився.

– Я не хотів тобі казати… У замку є «солодке молоко». У схованках.

Розвіяр здригнувся. Не відповідаючи, він знову почав ходити назад-уперед перед порожнім погаслим каміном.

– Це не отрута, – прошепотів сотник. – Воно лікує душі. Можна забути своє життя й почати нове… Я хотів би забути про той похід. Тільки про нього.

– Бране, – сказав Розвіяр. – Розкажи мені докладно, що там було. Хвилина за хвилиною. Я маю знати точно.

На високому, з залисинами, лобі вартівника виступив піт.

* * *

Другого дня повернувся загін Кривулі – привезли з селянських поселень молока й сиру, поночі пригнали невелику череду полохливих печірок. Пастухи, витручені з печер, з переляку пообіцяли бути вірними замку, але Кривуля остерігався, як би вони не відкочували подалі.

– Доженемо, – сказав Розвіяр. – В усякому разі, голод нам не загрожує.

Кривуля заглянув у кузню, пройшовся по землях навколо замку, застав за роботою ремісників, найманців і рабів. Похмуре обличчя його трохи проясніло:

– Як тобі це вдалось?

Розвіяр мовчки поглянув на нього, і Кривуля, затнувшись, низько вклонився.

* * *

Нагір’я й звіруїни. Порт Фер і Хап. Імператор і його маг у вежі. Тільки з нагорами можна шукати союзу, але як його шукати після всього, що розповів сотник Бран?! Вони лишали по собі випалену землю, здобрену кістками. «Добрий ранок, – казав володар, заходячи в селище звіруїнів, – Ранок Без Похибки!» І віддавав наказ своїм вогнянкам…

Книга «Хроніки звіруїнів», що її колись переписав Розвіяр із пам’яті, лежала відкритою на краю столу. Розвіяр ходив по залу варти, слухаючи свої кроки, ворушачи губами. Він згадував руїни свого будинку й руїни селища, де колись мешкала Яска. Руїни, попелища, безутішність, руїни; дивно, що нагори досі опираються владі Імператора. Дуже мужній народ. Інші давно б здалися.

Опівночі він узяв смолоскип і пішов униз, у в’язничні коридори. З ями, де були замкнені горлорізи, віяв нестерпний сморід; зачувши кроки, побачивши світло смолоскипа, бранці подали голоси:

– Гей, хто там!

– Дай пожерти!

– Дай води!

– У нас тут трупи…

– Паскуди! Заждіть, добереться до вас Хап…

– Добереться! Кишки випустить!

– Тихо, – сказав Розвіяр.

І в ямі запала тиша.

Він пройшов над ними, далеко обходячи ґрати в підлозі, затамувавши віддих. Відсунув засув, підняв люк над маленькою підземною камерою, де колись томився сам.

– Виходь.

Парубок, що проломив голову ґвалтівнику, насилу піднявся по спущеній драбині. Зіщулився, прикриваючи очі рукою, – світло смолоскипа здавалось йому нестерпно яскравим. Розвіяр вивів його з в’язничного коридора на одну з зовнішніх галерей.

Був присмерк. Парубок сперся об парапет і важко задихав, хапаючи свіже повітря.

– Як тебе звати?

– Глен… Гленір.

– Чому в рабстві?

– За борги. – Голос у парубка зірвався.

– Сам звідки?

– З Фер.

– Родина лишилась?

– Сестра й мати.

– Ремесло знаєш?

– Учився на лікаря, – сказав парубок тихо. – Давніше.

– Довго?

– Не дуже. Одну зиму.

– Хто тобі ця дівка? За яку ти теслю вбив?

– Ніхто. – Обличчя хлопцеві сіпнулось чи то з болю, чи то з ненависті.

– Хочеш послужити мені службу?

– Я хочу жити.

– Ми хочемо того самого. Ходімо, в мене є до тебе розмова.

Кімната, де Розвіяр уперше зустрівся з володарем і де вбив його, була чисто прибрана. Басейн до половини наповнився водою. Розвіяр сів у старе крісло, занадто просторе й м’яке для нього.

– Хочеш вина, Глене?

– Ні. Води, будь ласка.

– Пий. – Розвіяр указав на басейн.

Хлопець напився з пригорщей. Дивлячись, як він п’є, Розвіяр і сам відчув спрагу.

– Ти чув, про що вони розмовляли, ці люди у великій ямі?

– Вони… спершу з’ясовували, хто служив Новкові, хто Хапові і хто кого зрадив. Бились. Когось убили. Але я чув тільки найгучніші крики, я ж сидів за стіною…

– Хочеш посидіти з ними?

– Ні. Будь ласка!

– Послухай, що я тобі скажу, і виріши, чи згоден ти. Коли не згоден – нічого не буде, залишишся працювати при замку. А коли згоден… і коли зможеш мені допомогти – тоді я дам тобі зброю, Гленіре. Тоді я визволю з Фер твоїх матір і сестру, і вони до кінця днів своїх будуть у безпеці й достатку.

Хлопець мигнув.

– Пане, ви так говорите… ви маг?

– Ні. Але я знаю що роблю, не турбуйся.